1. Гаїнка

Борис Грінченко

Гаїнка гнівалася:

– Поганий, поганий, поганий! – казала, одвертаючись од Зінька. – І не кажи, що гарний: ти – поганий!

– Я й не кажу, що я гарний, – усміхаючись, одповідав Зінько, лежучи в своєму садку під гіллястим дубом та дивлючися на делікатні риси чепурного жінчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сиділа на траві біля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, і через те її обличчя здавалося Зінькові таким чудним, що він зареготався.

– Чого ти смієшся? – швидко повернулася вона до його – Ну, скажи: чого ти смієшся?

– Того, що ти сердишся.

– А, дак так!.. дак так!.. – скрикнула. – Я сердюся, я гніваюсь, а він сміється, а йому смішки! Ну, дак я ж піду від тебе, піду!

І вже була схопилася, щоб бігти, та зараз же й спинилася.

– Злий!.. недобрий!.. глузує!.. От я ж тобі дам!.. От я ж тебе… битиму!..

Кинулася до його, вхопила за плечі та й почала з усієї сили трусити й товкти його своїми маленькими рученятами.

– От тобі!.. от тобі!.. от тобі!.. Щоб не глузував!.. щоб не сміявся!..

А він реготав іще гірше, вхопив її дужою рукою за стан і пригорнув на груди та й почав цілувати в очі, в щоки, в уста.

– Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!..

Вона відбивалась, не давалася, але згодом затихла, заплющивши очі, знеможена його поцілунками, аж поки враз вихопилась із рук, одбігла трохи, стала і подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Він не гнався.

Вернулась, сіла біля його на траву, а він, лежучи, зіперся на лікоть і дивився, як вона ховала пальчиками під очіпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже все її рожеве личко.

– Ат, се мені волосся!..

– Ну, і чого ж ти на мене сердишся? – спитав Зінько.

Вона почала докоряти:

– Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш: як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.

– Дурненьке моє! – як же я за тебе забуваю?

– А так, що то було як вечір, як неділя, як свято, то ми все вдвох, як орішки-близнята – або говоримо, або читаємо, або співаємо… А тепер!..

– А тепер?

– А тепер ти і ввечері, і в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх – повну хату!

– І яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хиба ти їх не любиш?

– Чому? Васюта такий гарний, добрий… та чудний-чудний!..

– Ну, от бачиш!.. А Карпо?

– От, Карпо твій!.. Катря гарна, а Карпо твій як почне вичитувати, мов з книжки: Пам’ятай, жено, і встаючи й лягаючи, і за стіл сідаючи, що гріх тебе вловляє, і во уста вступає, і з уст виступає, і до носа приступає!.. Ха-ха-ха!..

Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зінько засміявся.

– Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю: жено?

– От же казав, – я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А він розсердився та грюк дверима, та з хати!..

– Ну, а Грицько який тобі?

– Я Ївги не люблю! – відрубала Гаїнка швидко.

– Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.

– А Грицько… Грицька… мені його жалко… Та вони всі гарні, а тільки я не люблю, що через їх та ніколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..

– Не з так то вже й ніколи! – засміявся Зінько. – Хоч воно, може, трохи й правда, бо останніми часами було стільки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що…

– От бач! от бач!.. А я все сама, як вербиченька в полі.

– Та ти ж із матір’ю… І добре ж знаєш, що я не не з примхів те роблю, а задля громадської справи так треба.

– Задля громадської справи… – почала була щось непевне Гаїнка, але Зінько перепинив її, кажучи своє далі:

– А ти ж у мене розумна, ти ж не така, як инші жінки, що їм байдуже, що там поза хатою робиться: ти розумієш, що кожному громадянинові треба за добро громадське дбати.

В гарненькій голівці Гаїнчиній оця штука – громадське добро – була якась занадто невиразна – от як туман: біліє, а підійдеш ближче, – нічого нема, розвіявся, чи що. Але що Зінько її хвалив (вона так любить, як він її хвалить!), то й вона подобрішала задля того премудрого туману, задля громадського добра: зараз же знову сіла біля самісінького Зінька, взяла його голову і положила собі на коліна. Сама ж ісповажніла й промовила:

– Воно, звісно, як громадська справа, то треба… Тільки знаєш, Зінечку, якби так, щоб громадському доброві манюпусінька часиночка, як ніч у жнива, а нам удвох – велика, як день улітку?

Зінько засміявся.

– Моя ясочко! – от упораємось якось із тією землею, то й буде все гаразд. Моя ти щебетушечко!

Вона голосно засміялась і засипала йому все обличчя й голову дощем квіток, тільки що нарваних унизу на леваді.

– А сьогодні ж ти не довго будеш у Грицька? – спиталася.

– Ні, не довго.

– Гляди ж! не сиди до півночі! У! я через тебе тільки квітки мої порозсипала! Бачиш, – от братік та сестриця: се брат із сестрою побралися… Боже ж, гріх який!.. А тоді як розпиталися, хто вони!.. Дак брат і каже:

Ходім, сестро, горою,

Розсіємось травою:

Ой ти будеш синій цвіт,

А я буду жовтий цвіт…

Будуть дівки квітки рвать,

Нас з тобою споминать…

Оце я кажу, а може вони чують мене!..

– Хиба ж квітки чують? – спитав, сміючися, Зінько. – Адже вони неживі.

– Атож, неживі!.. А чого ж то як садовина не родить, то на Святий вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші аби до яблуні та й нахваляються, що рубатимуть: – Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю! Дак воно злякається та й родить.

– Та се байка! От заговори зараз до сього дуба, то нічого не розбере.

– А може ж і розбере? Береза хвалилася своєю корою та й каже дубові: – Давай мінятися! А дуб каже: – Не хочу: мене тільки кора на світі й держить.

– Дак вони ще й розмовляють?

– А то – ні? Воно все говорить проміж себе. Один чоловік та знав розбірати і звірячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос… дак, було, йде, а вони, зілля, проміж себе розмовляють: Я, – каже одно, – від того. А те: А я від того… Я від голови… Я від любощів… Так і розмовляють… Найбільше вночі… Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка озиваться… І–і! Аж дивно й страшно, як подумаєш!

Вона аж іздрігнулася.

– Чого ж тобі страшно?

– Воно не страшно… а так… як от на Великдень усі люде й батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно відтіля, як з того світу: Воістину воскрес!.. Та й одчиниться… Ой!.. І дивно, і страшно, й весело!.. Усяка травинка на світі жива… От ходиш так, думаєш, – воно так собі, як камінь, аж воно – живе: і чує, і розбірає.. І земля чує, і трава чує, і дерево чує… А ми не чуємо їх… Може й вони мене не чують, тільки себе… І я серед їх як травинка, манюсінька травинка…

Вона заплющила очі і знову здрігнулася: Ух!..

– Чого ти?

– Мені вже здалось, що я травинка.

– Серденько моє, це все казки. Воно не так на світі, як ти думаєш, – і Зінько почав їй розказувати, що він у книзі читав про те, як рослини живуть. А вона, втупивши в його свої мрійні оченята, слухала мовчки і їй уявлялося, що вона така травинка-трави-иночка дрібнюня-дрібню-усінька на цьому широкому світі!.. Така манюня!.. І хтось прийде та й зірве її, а їй боляче-боляче!.. Ох, може їх і рвати гріх, сі билиночки-квітиночки?.. Сі билиночки, сі квітиночки, що ростуть-цвітуть серед долиночки…

– Зіньку, скажи, чого се так: іноді нічого не заспіваєш, а іноді саме складається?

– Що складається?

– Пісня… От кажуть, на морі не такі морські панни – співають так гарно… повипливають на хвилі – самі гарні-прегарні – так як заспівають, то й море стихає: слухає… А люде ходють понад берегами та дослухаються тих пісень та й собі переймають… З того й пісні, кажуть, на світі… А от я тих дівчат морських і не чула, а пісні складаються…

– Та як же то?

– Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… і співається…

Вона заплющила очі й почала стиха співати:

Ой билиночка до билиночки прихилялась,

А до милого та милесенька пригорталась.

Травка хилиться та синенькими квітоньками,

Мила дивиться та ясненькими оченьками.

– Удвох будемо, ой билинонько, процвітати…

– Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..

От ба: се про тебе та про мене пісня!..

– Дак ти ще й пісні складаєш?

– Хиба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тоді щось і вийде…

Зінькові сподобалось це. Він почав прохати Гаїнку, щоб іще щось заспівала. Але вона схопилася з місця і замахала руками:

– Ні, ні! не хочу!.. То так, як саме набіжить…

– Гаїнко! Гаїнко! – почувся голос у садку. – Де ти?

– Мати кличуть – промовила Гаїнка й побігла до хати.

Зінько зостався сам. Була неділя, і він одпочивав. Лежав нерухомо і дивився поперед себе. Його хата й садок були на горі і звідси видко було йому замалим не все село. Біленькі хатки з темними й жовтими солом’яними покрівлями визирали, весело всміхаючись, з невеличких садочків, що зеленіли мало не в кожному дворі, – мов дівчата позаквітчувались та й повиходили на вулицю всім гуртом. Біля хаток де-не-де ворушилися люде: по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сиділи під хатою, розмовляючи. За все вищі були великі верби гіллясті: вони широко розкидалися вгорі і над хатками, і над тими садочками, зеленіючи ясно на блакитному небі. Їх так багато було, що вони затуляли частину хат, і все село здавалося якимся садом-гаєм, що серед його побудовано було оті маленькі людські осельки.

Було над вечір. Сонце не пекло вже, тільки гріло ласкаво, вітрець ніде не прокидався, ні один лист не ворушився.

Тихі дерева стояли нерухомо, похилившися над селом, мов замислились-задумались про щось. І все село обіймав упокій, тихий святковий упокій-одпочинок, такий любий робочому селянинові.

– Як любо! як тихо!.. – думав собі Зінько. – Як верби гарно похилились. Так, мов дивлються – що там робиться внизу, по тих хатках та по вулицях, та й собі радіють, що люде відпочивають, що їм затишно та гарно. Добра штука дерево, – аж веселіше стає, як воно над тобою схиляється! І добре жити під тихими вербами, усмак наробившись, усмак і відпочивши!

– Зіньку! Хочеш полуднувати? – гукнула Гаїнка десь із-за дерев.

– Не хочу… зараз піду.

Підвівся, став і глянув у другий бік.

Внизу, під садком, широко простилалась велика зелена лука, по їй вузенькою стежкою звивалася річечка, то поблискуючи ясно проти сонця, то ховаючись під похилими вербами… он завернула коліном, уже й зникла з-перед очей, тільки очерети значать її шлях – геть-геть потяглися сіро-зеленою стінкою аж туди, в далиню, де аж на крайнебі хмарою темніє великий ліс. Широко й гарно, й любо глянути!..

Та треба ж і йти!

Він підняв з землі й накинув на плечі чинарку, взяв бриля й пішов. Не заходючи в хату, перейшов двір і вийшов на вулицю. Зачиняючи ворота, зупинився на мить, глянувши на свій двір.

Добрий двір, великий! Ще батько побудувався на йому, а Зінько тільки додав дечого. Праворуч – тік із стодолою великою, ліворуч біля його комора добра, а коло неї хліви й повітки; ще лівіше, трохи віддалік, хата, а зараз од неї починався і йшов аж униз сад. І скрізь по двору попід плотом зеленіло дерево, хоч уже й не садовина. Багато з усього того Зінько понасаджував ще за живоття батькового і тепер дивився, радіючи, на свою працю. А квітник біля хати се вже Гаїнчине діло. Стільки квіток, що й ступнути скоро ніде буде. Не дає й близько возом під’їхати: ставай оддалік! Цвіт королевий, нагідки жовті, барвінок хрещатий стелеться, високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькі паничі кручені круг неї в’ються… он зірочки червоніють, а он троянди кущ… Щоб не пошкодити квіткам, Зінько вже загородив Гаїнці перед хатою заборонку маленьку, плотик такий низенький чепурненький… А оце вже він сам посадив хміль біля піддашшя, що над дверима: розрісся хміль так буйно, що й піддашок укрив, і на хату поп’явся… Гілки від здорового клена та отой хміль так покрівлю затуляють, що хата зеленоверхою здається. Васюта каже, що в Сивашів хата і гілляста, і листата, ще й оката, – бо величенькі вікна…

Причинивши ворота, пішов улицею…

Не сиділа дома й Гаїнка. Скоро Зінько з дому, то й вона швиденько накинула на себе юпчину та й побігла на Заваліївський куток до баби Мокрини. А баба Мокрина та була собі така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловіка що пропало, чи якій дівчині від любощів, чи до любощів треба, – всі до неї, до тієї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна й бачуча на все така, що ну! І вже підеш до неї, то й не думай нічого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш, – тоді й пособляти не схоче:

– Іди, іди! – скаже, – я не пособляю таким, що мене дурють. Треба по правді, а неправди я не люблю, не дай Боже, як не люблю! І сама ніколи не кажу, та й мені ж нехай ніхто не каже.

І вже тоді як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче, ніяк не хоче! Хиба вже – хиба, як хто такий багатий та добре вже дасть їй, то тоді, може, зласкавиться…

Через те хто йшов до баби Мокрини, то той уже їй усю правду повідав – як на сповіді. І як вона що казала, то так уже до кожного словечка її прислухалися, так уже їй вірили, що попові й з половини так не йняли віри, як їй.

І Гаїнка дуже їй віри доймала. Звісно, Зінько казав, що баба Мокрина нічогісінько не тямить, тільки людей дурить…

Гаїнка знала, що Зінько розумний… дуже розумний!.. Як на її думку, то навіть і на всьому селі розумнішого не було, бо вона сама бачила, що Зінько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом… і з паном… і з кожним… А розумно говорить, так аж страх!.. І ніхто так гарно книжок не читає, як Зінько… Се так, правда тому всьому… ну… ну, а вже що про ворожок та про відьом, що він не вірить, то то вже помиляється…. хоч як, а помиляється!..

Де ж таки! Се ж усьому світові звісно, що відьми корів доють і з сохи молоко доють, і в комін літають, – се ж кожне знає, хоч кого спитай!.. А хиба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Се ж і дядько Охрім бачили, і Петренко… А в Чорновусі йшов один парубок, а вона, така здорова біла собака, та лапи йому на плечі… А він її за лапи та в хату притяг та й повідрубував їй лапи… Ой, Боже, який же й немилосердний!.. Тоді пустив… Аж уранці глянуть, а у вдови-сусіди пальці понадрубувано… Та що тут і казати!… це ж усяке знає!.. І про ворожок звісно, що правду кажуть і пособляють… Ні, це вже Зінько помиляється!..

Та хоч і помиляється, а все ж вона боїться йому признаватися, що до баби Мокрини бігає. Та він би її засміяв, та він би їй такого наказав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй і самій сором іздумати!..

Сором… ні, воно не сором… а так… якось…

Вона сама не дуже й хоче того… Чи то пак так: раз хоче, а вдруге не хоче. Звісно, як побачить вона Карпову Катрю, – се ж її й приятелька, – як та дитинку пригортає та вчить її ходити, то їй-бо так чогось і Гаїнці схочеться, щоб учити дитинку ходити, свою дитинку, не чужу… і цілувати його… такого маленького… Цілувати його в щічки, в носик, в оченятка, в ніжки, в ручки… і тулити його до себе – так дуже, дуже!.. А воно пручається – ніжками й ручками…

Пручається рученьками,

Всміхається оченьками,

А озветься губоньками…

Таке гарне!..

Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити, – ну, ото вже й не гарно!..

А Зінько дуже хоче сина!.. Так хоче, так хоче – «хоч поганенького», – каже, сміючись. Поганенького! Ні, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому візьме, коли нема?

А хочеться дружині догодити!.. Вона й почала питати людей, дак їй Катря ж таки й нараяла: піди, каже, до баби Мокрини – пособляє. – А ти хиба ходила? – Ні, мені не треба було… люде кажуть…

Ну, вже ж, щоб Зінькові догодити, то треба піти… хоч він би й сміявся, капосний, коли б довідався!.. ой, сміявся б!..

Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зілля пити і звеліла, як вип’є, – прийти, то ще дасть. Оце ж вона і йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тоді вже не Зінько з неї посміється, а вона з Зінька. А що, – скаже, – не віриш ворожкам, а от тобі син!..

Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через пліт, тільки намисто брязнуло, і пішла городами й левадами. Закувала зозуля.

– Зозуле-зозуле! скільки мені год жити?

Зупинилась і стала лічити. Зозуля накувала п’ять, десять і кувала далі, не перестаючи, аж до тридцятьох і трьох.

– Ой-ой-ой! як багато! Це добре! Бо на світі гарно жити. А от тій мабуть негарно було, що з неї зозуля. Як бо се воно? Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би…

Ой завдав би у темниченьку

Свою дочку єдиниченьку.

Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються… То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі – як сонечко… А батько князь ішов гаєм – як чорна хмара… Вже довідався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» та й пригорнув. А князь як кинеться туди: «Будь же, – каже, – ти проклята навіки зозулею!» Дак вона пурх! та й полетіла з рук у козака… І літає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пісень співають, а про се – ні? От якби й про се пісню співати!…

Не всі тії сади цвітуть,

Що весною розвиваються,

Не всі тії заміж ідуть,

Що люблються та кохаються!

Одна така та князівночка

Та в козака закохалася,

У гайочку та в зеленому

Цілувалася-милувалася…

– Ой, Боже мій! що ж се я? – припинила сама себе Гаїнка. – Чи не дурна? Серед чужої левади стою й пісню співаю. Та й забарилася як!.. Треба бігти мерщій!..

Перебігла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь мабуть хлопці затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилася:

– Як же ж і дзюрчить весело!.. Водо-водичко, святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в твоїй хаті попідземній? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть я грішна, що до мене вода не говорить.

Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течійку, що бігла попід вербами рясними та осокорями високими. Осокорі гордо знімались до неба, а верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.

– Хі, як видивляються в воду на свою вроду! – мов дівчата… Гарні, гарні!.. Годі вже видивлятися! – озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалась далі.

Незабаром була вже знову на вулиці. Он уже й хату бабину Мокринину видко.

Ой! що то вона Гаїнці скаже? Гаразд, як добре, а як же ні? А неминуче, неминуче треба Зінькові сина! Бо як же він, бідний, буде без помочи? Неминуче!..

Примітки

Бачиш, – от братік та сестриця: се брат із сестрою побралися… – брат-і-сестра (братки, братчики) – народна назва різновидів фіалки, перестріча (Melampyrum) та фіалки триколірної (Viola tricolor); за легендою, на цю квітку перетворилися брат і сестра, які побралися, не знаючи про своє походження;

[…] дак, було, йде, а вони, зілля, проміж себе розмовляють […] – зілля – тут у значенні трав’янистих рослин, зокрема лікарських;

От кажуть, на морі не такі морські панни – співають так гарно… – вочевидь, Гаїнка говорить про сирен – морських істот з давньогрецької міфології; вони зображувалися напівжінками-напівптахами (або напіврибами) і втілювали прекрасну, але оманливу і небезпечну морську стихію, гострі скелі і мілини, що чигають на мандрівників;

Цвіт королевий, нагідки жовті, барвінок хрещатий стелеться, високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькі паничі кручені круг неї в’ються… он зірочки червоніють […] – народні назви декоративних рослин: королевий (королів) цвіт (Phaseolus multiflorus) – трав’яниста рослина родини бобових з витким стеблом, червоними, блідо-рожевими або строкатими квітками; нагідки (календула) (Calendula) – трав’яниста та півкущова рослина родини складноцвітих з помаранчевими та жовтими квітками; хрещатий (малий) барвінок (могильник; Vinca minor) – вічнозелений напівкущ родини барвінкових з фіолетово-синіми квітками; рожа (Malva L.) – багаторічна рослина родини мальвових з квітами різних кольорів, зібраними у китицеподібне суцвіття; кручені паничі (іпомея, фарбітіс; Ipomoea) – багаторічна в’юнка рослина родини берізкових з квітками різного кольору; зірочки (гусятник, гусяча цибулька; Gagea Salisb.) – трав’яниста рослина родини лілійних з жовтими, білими або червоними квітками;

Скоро Зінько з дому, то й вона швиденько накинула на себе юпчину […] – юпка – верхній жіночий одяг у вигляді довгої корсетки (переважно з рукавами);

Се ж усьому світові звісно, що відьми корів доють і з сохи молоко доють […] – соха – товста жердина, стовп;

Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити […] – умазуватися – тут у значенні забруднюватися;

Не всі тії сади цвітуть, / Що весною розвиваються […] – Гаїнка співає варіацію на тему народної пісні, відомої під назвою «Ой у полі три криниченьки»;