7. Своя воля!

Борис Грінченко

Рябченкові з товариством була тепер воля. Зінько вже два місяці як у тюрмі і похоже так, що й не вийде звідти. Зоставшися молоде товариство без його, притихло. Та хиба ж би й не притихло? Раз, що Зінько з-проміж їх був і найрозумніший, і найписьменніший: за його порадою всім було добре, а тепер вони не могли дати справі ніякого ладу. А друге: не було в їх без його того духу смілого, бадьорого, надійного, що він якось умів надихати їм. Було, одно слово тільки скаже, то вже так і хочеться і робити, і добуватися, чого треба, а тепер не було кому того слова казати. А найбільше їх пригнічувало те, що через яке діло Зінька в їх нема. Якби він просто кудись пішов або поїхав, то се не так би було їм прикро. Але на Зінькові страшною хмарою налягло обвиновачення… та ще яке!..

Щоправда, товариші тому не няли віри і голосно проміж себе і всім це казали. Найпалкіше оступався за його Васюта. Він навіть їздив у город, хотів одвідати Зінька в тюрмі, ходив до слідчого, прохав, – не пущено. Почав був упевняти слідчого, що Зінько не винен, та той і слухати його не схотів, і з хати пішов. Васюта вернувся засмучений, але ще дужче сперечався, навіть сварився з тими, хто обвиновачував Зінька. А таких було багато: Рябченко, Копаниця, Тонконоженко та инші такі обвиновачували через те, що їм того було треба та й вельми вже вони ненавиділи Зінька; инші – через те, що звикли тим багатирям у всьому потурати й потакувати; ще инші тим, що завсігди вони раді, як є хто поганіший за їх, і завсігди в їх винен той, кого обвиновачують; врешті, найбільше було таких, що от – усі говорють, то й вони говорили. І зараз познаходилися такі й жінки, й чоловіки, що бачили, як Зінько й до Ївги ходив, як і цілував її. Жінки найбільше нападалися на Ївгу. Її того ж дня, що й Зінька, посаджено було до тюрми, та недовго держано, бо незабаром виявилося й доведено, що вона ще в суботу вдень пішла в Чорновус і там ночувала. Та хоч і вернулася з тюрми, та не на добре: бачила, як її обминають люде, чула, як про неї плетуть плітки. А їх плетено так, що незабаром усе село знало, та й дрібненько знало, – коли та яким побитом Ївга принадила Зінька, як вони вдвох Грицька дурили, як вона забула перестерегти його, що йде на ніч у Чорновус, а Зінько прийшов до неї та й натрапив на Грицька; як Грицько з їм засперечався, а далі почали вони й битися, аж поки здоровіший Сивашенко таки і вбив Грицька. Це ж тепер кожне знало й мале. Доточувано ще й багато иншого. Одні казали, що в Сивашів уже сім’я така: один коновод пішов на Сібір, другий от чоловіка вбив, а третій такий, що й з живого шкуру дере. А про те, що Зінько ж повставав проти того Денисового шкуродерства, дак уже й не згадувано, мов того й не було. А те добре згадувано, що Зінько завсігди не такий, як люде, був: що старі люде казали, дак те все в його дурниця, брехня, вигадки, тільки що в книжках поначитує, дак те правда. І про відьми брехня, і про чорти брехня, і горілки не пий, і в громаді правди нема, – таке, що й купи не держиться, півтора людського та й годі! А що вбив, то то вже певна річ: коли ж воно все так до того приходиться!

Все до того приходилося, – се бачили й молоді товариші, і це їх збентежувало найдужче. Вони не няли, не хотіли няти тому віри, та навкруги всі як один про се говорили, всі були певні… а воно й робило нагніт на їх душі, а воно й лишало слід їм у серці – непомітно їм самим, а таки лишало. Вони не няли віри, та й самі не постерегли, що там десь глибоко-глибоко, аж на дні душі, ворушилося страшне питання: А що, як сьому правда?

Зінько був у їх головою, а тепер усе село закидає сього чоловіка болотом. І частина цього болота падає ніби й на їх, мовби то й вони були негарні, слухавшися людини, що сплямила себе таким злочинством. Цього їм ніхто не казав, а якось мовби видко було його по людях…

І все те страшенно пригнічувало духа трьом товаришам: Васюті, Карпові й Дмитрові. Тільки троє їх тепер і лишилося. Думка була, що з п’ятьох душ їх товариство скоро виросте до десятьох, до двадцятьох і все ростиме, ростиме, аж поки візьме гору в громаді, а от тепер і тих п’ятьох уже нема, тільки троє… І сі троє ходили засмучені й зрідка зіходились докупи, а коли зіходились, дак громадських справ уже якось не зачіпали. Не ходили і в громаду….

А громадські справи стояли погано. Про тую жалобу за продану Денисові землю ніхто тепер і не згадував, – вона вже пішла в непам’ять. Денис господарював на тій землі як справжній хазяїн. А все їх товариство, вкупі з Вавиловим, узяло в посесію Горянського землю. Тепер уже громадська земля опинилась усередині: багатирська колом круг неї обвилась, і те коло починало вже стискати громадян таки дуженько. Зараз же побільшано ціну на землю аж на два карбованці. Дибляне не схотіли спершу брати, зчинився великий крик. Галасували довго і наважилися попитати землі в дальших панів. А ті, дочувшися, що в диблянського товариства земля подорожчала, прикинули ціни й собі хоч уже й не по два, а по карбованцю на десятині. А як зважили дибляне, що се за яких двадцять верстов треба возити з поля снопи, то й зовсім пожурились. Побачили, що воно чи й обійдеться панська земля дешевше проти тутешньої. І зараз же дехто пішов та й узяв землю в Рябченка, чи в його полигачів, а побачивши теє, кинулися й инші туди ж. І так сталося, що дибляне, погаласувавши трохи, таки почали платити по два рублі зайвих за десятину.

Се одно, а тоді виявилось і друге. Декому довелося вже в пилипівку позичати гроші. Звичайно брали на відробіток. Думали ж, що відробіток буде такий, як і попереду, аж воно ні: побільшано його мало не в півтора рази. Знов дехто кинувся деинде пошукати грошей, та де ж їх изнайдеш? Тільки в того, в кого вони є, а ті всі одним духом дишуть. Як з землею було, так і з грішми: походили-походили, та й повернулися до своїх, на все згодившись.

Це все обурювало диблян, а дехто тямущіший починав уже розуміти, через віщо Зінько з своїм товариством так повставав, щоб не продавати Денисові землі. Тепер уже видко було виразно те, про що тоді й Зінько ще тільки догадувався: сим продажем громада віддала себе до рук Денисовому товариству, бо позамикала собі всі шляхи й стежки до землі. Може б тепер, якби Зінько був у громаді… Але Зінько був у тюрмі…

Сумувала громада, а Рябченко з гуртом раділи. Щоправда, було й серед їх таких двоє, що їм було трохи ніяково через подію з Зіньком. А се були Денис та Гаїнчин батько. Денисові ніяково було, що один його брат у Сібіру, а другий налагодивсь у тую ж дорогу; Остапові ніяково, що його зять виходить душогуб-острожник. Та вже що сталося, те сталося, його не переміниш, і не їми воно сталося, вони тут нічим не винні. Хоч і ніяково такого родича мати, ну, а з того, що його до тюрми запаковано, чому ж би й не скористуватися? То вони й користувалися, ще й раділи вкупі з иншими, що в громаді стало їм тепер просторо і все зробилося, як урадили ще по весні. Вкупі з иншими й радились, як та що мають далі робити, щоб диблянських мужиків у шори зовсім узяти. Тепер у їх був такий лад, що хоч кожен сам собі на своїй землі господарював, а проте ціну на землю, або які відробітки, – це вже визначали вони всі гуртом; мало бути так саме й з цінами на робітників, за випас товару і за все инше, за що дибляне мали їм платити. Вони вже заздалегідь рахували ті ціни і певні були, що тепер Диблі у їх з рук не вискочуть – сидітимуть, як риба в матні, та відроблятимуть таку панщину, що ну-ну!

І Диблі вже чули се…

З неприхильників Зінькових був тільки один чоловік, що мучився думкою про Зінькову неволю і палко бажав, щоб Зінько з неї визволився. Сей чоловік був Іван Момот.

Парубок не мав спокою після тієї страшної ночі, як він удвох із Панасом замордував брата. Еге, замордував і він, а не сам Панас. Упевняв себе спершу Йван дуже, що він не винен, що все те Панас изробив сам, та сумління сказало йому инше.

Щоправда, Йван ніколи так не ворогував проти Грицька, як Панас. Але він скорявся Панасові, слухався його, йшов не своїм, а його робом, чинив усе за його приводом – от і сталося!..

Будь вона проклята, тричі проклята нещаслива тая нива, що через неї таке сталося! Бодай би вона довіку нічого не вродила, бодай би вона запалася, крізь землю пішла, та й його, Йвана, поглинула з собою, аніж має він так мучитися, аніж має він бути душогубом!

Пізно, пізно тепер Іван побачив, що йому не треба було слухатися Панаса, не треба було змагатися за землю, – бо тут Грицькова правда була, – а найбільше не треба було тієї ночі йти до Грицька й пособляти Панасові.

Ой, Боже!.. Боже!.. Боже!..

– Мовчи, а то й тобі те буде, що Грицькові! – Це так Панас йому сказав. Він каже, що не хотів убивати Грицька, тільки полякати, щоб поступився землею. Се вже так на лихо пішлося, що Грицько вдаривсь об скриню, пробив собі голову та й умер з того. Панас того не бажав і за те він не винен. Та коли вже воно сталося, то не треба нікому сього казати. А що Зінька взято до тюрми, то то дурниця: подержать та й випустють. А поки треба мовчати, ні словом, ні поглядом не виявляти людям, щоб і подумати нічого не могли. І Панас був на похороні, ще й Іванові звелів із собою йти.

Була се Йванові найбільша мука. І якби тут, біля його не стояв Панас, якби він повсякчас не почував на собі його погляду гострого, то він, Іван, не витримав би: впав би перед сим знівеченим трупом навколішки та й покаявся б, виявив би правду перед усім народом.

І чому він цього не зробив? Побоявся кари? Та ніяку ж кару не було б так тяжко відбувати, як самому тепер каратися!

Занапастив брата, посиротив його діти і занапастив ще чоловіка – Зінька…

Не міг ночами спати. Сей страшний труп, з обвислими вниз головою й руками, з роззявленим ротом, не покидав його. Бачив його перед себе, аби зоставався на самоті в темряві. Бачив так, мов справді він був тут, висів. Парубок уставав, сідав на постелі та, обхопивши коліна руками, сидів і дивився на труп, а в голові в його як молотом стукало два слова: убив брата! Убив брата! Убив брата!..

Тільки два слова!.. Боже! тільки два слова, два словечка, а чого ж вони так його мордують, так печуть, що йому хочеться вибігти насеред села і гукнути на ввесь світ: Я вбив брата!..

І ледві задрімає, а вже знов мов щось його штовхне і він стрепенеться, і вже перед їм випливають із туману сіни і серед сіней – він, брат…

Одного разу він молотив. Ціпи влад токотіли по току: так-так-така! так-так-така!.. І враз, замісто того «так-так-така», Іван зовсім виразно почув, як ціпи говорють: «Убив брата! убив брата!» – так, аж вимовляють! Глянув на снопи, аж там замісто снопа лежить Грицько мертвий. Скрикнув, кинув ціп і втік.

Тієї ж ночи він нишком викрався з дому та й пішов на кладовище. Мов злодій, ховаючись попід тинами, перейшов улицями, вийшов за село. Місяця не було, тільки зірки поблискували на темному небі холодним неприхильним блиском. За їх світом Іван добачав уже перші крайні хрести на могилках. Увійшов серед їх. Боявся попереду бувати на кладовищі. Раз якось з парубками… та й то чогось моторошно було… А тепер ішов сам і не боявся. Його вело те, що страшніше за всякий страх. Блукав поміж могилками й хрестами, вишукуючи того невеликого дубового хреста. Холодні зорі присвічували йому з ворожого почорнілого неба. Знайшов.

Ось під цією купкою землі Грицько замордований лежить.

– Грицю, братіку! чи чуєш ти мене?

Не озивається.

Припав до землі, обняв могилку руками.

– Грицю, братіку, чи чуєш ти мене? Озвися до мене, бо гину, нема моєї сили!..

Він бився головою об землю, він цілував її, він благав:

– Прости мені, мій братику, мій порадничку добрий! Прости мені, що тобі муки завдав, твої дітки маленькі посиротив!.. Та якби ж я те знав, що воно так буде, то я б же світ за очі лучче пішов, ніж щоб оте сталося!.. Та моїй же карі і краю нема!.. Та тобі ж, братіку, і гріхи Бог простить за таку смерть, а моя мука і на сім, і на тім світі!.. Та ти ж, братіку, у раю з Богом будеш пробувати, а я ж у смолі кипітиму!.. Та прости ж мене, мій ріднесенький, та прости ж, бо несила моя, бо душа з тіла виходе!.. Та прости ж! Та помилуй же!..

Слова уривалися, мішалися з риданням. Знеможена, змордована душа билася, як пташка в кігтях у кішки – отак вона билася в пазурях у тієї муки несьогосвітньої.

Високе й широке небо простилалося над великою й широкою землею. А на землі, в темряві, під маленьким хрестом, простягся малий знеможений чоловік і благав собі спокою.

Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. І враз почув, що його мов імпетом кинуло: ш-шморг!

Підвівся, сів і прислухавсь: ш-шморг! От зовсім як вірьовка по дереву шморгає, коли тягти її. Де се шморгає? Що се?

Почав прислухатися дужче і зовсім виразно чув, як вірьовка знову: шморг!… І стала… І не чуть… А тоді знов…

Невпокій обнімав його, стискав йому груди. Чого воно шморгає? Нащо? Адже він дуже добре знає, що так саме точнісінько так шморгнула вірьовка тоді, там…

Он-он-он… він уже бачить: із темряви виступила бантина, а через неї перекинуто віжки… Шморг! віжки потяглися вгору, а на кінці їх заколихалося щось довге, важке… Грицько…

І він колихався перед їм у темряві з обвислими руками… Іван розумів, що се не Грицькові сіни, що се панська пекарня, що круг його люде сплять на полу, що тут нема бантини… А Грицько колихався на їй, мертво колихався, і Йван бачив його серед темряви так добре, що добачав навіть ту смужку крови, що витекла йому з уст по бороді за комір…

Іван не скрикнув, не схопився, Він тільки трусивсь увесь і дививсь, як Грицько тихо хитався перед їм: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

І зрозумів, що все знову вернулося…

З того часу міг спати тільки звечора. Після півночі шморгала по бантині вірьовка, і він прокидався. Лежав і дивився, а над їм колихався Грицько: ра-аз… ра-аз… ра-аз…

Він звівся нінащо. Ходив як мара, блідий, з божевільними неспокійними блискучими очима. Хоч удень йому тепер все ж було нічого… Вночи – щоночи, а вдень – ні. Тільки людей боявся, тікав од їх. Здавалося, що кожен знає, що кожен хоче його спитатися: А що, і сієї ночі був у тебе Грицько? І того питання він через щось боявсь іще дужче, ніж Грицька…

Молитися давно кинув. Тільки спершу силкувався. Та не молилося… Однак він зна, що Бог не приймає душогубової молитви.

А вже чув, що далі так не витримає.

Щось ізробить… щось мусить ізробити…

Примітки

[…] таке, що й купи не держиться, півтора людського та й годі! – півтора людського (сказати, наговорити) – нісенітниця, дурниця;

Декому довелося вже в пилипівку позичати гроші. – пилипівка – різдвяний піст;

[…] як та що мають далі робити, щоб диблянських мужиків у шори зовсім узяти. – шори – ремінна кінська упряж; брати в шори – підкоряти своїй владі;

Чорні хрести поставали круг його, попростягавши в темряву свої рамена. – рамено – тут у значенні перехрестя хреста;