2. Спокуса й праця

Борис Грінченко

Зінько йшов до Грицька Момота.

Звичайно товариші зіходилися в Зінька, але трапилося несподіване лихо: Грицько вибив собі ногу і мусів сидіти дома. Cе сталося так. Панас та Йван Момоти все нахвалялися забрати жито з тієї десятини землі, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспішилися цього зробити. Грицькові дало поміч товариство: Зінько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так і перелетів хліб з поля на тік до Грицька. Панас тільки тоді огледівся, як уже сусідин хлопець убіг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибіг, як останні вози вже до воріт під’їздили. Став на воротях, підняв ломаку:

– Назад! назад!.. У мій двір!.. Моє жито… Голову розвалю!..

Махає ломакою, що й справді страшно приступати. Позбігалися люде, почали його вмовляти, а він одно:

– Не підходь!.. Уб’ю!.. На гамуз псину поб’ю, щоб і на світі не смердів!..

Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами: бігають круг возів, – той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спіткнувся та й упав. Панас підбіг, замахнувся ломакою… Всі так і похололи: от уб’є!.. На щастя Васюта підбіг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люде наскочили, відняли в його дрюка, самого відвели геть. Він пручався й репетував:

– Пустіть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустіть!..

Далі вже й слова не міг сказав, тільки харчав. Зо злости аж трусився.

Тим часом вози проїхали, люде одвели Панаса додому.

Дак ото, падаючи, Грицько вибив собі ногу і довго вона в його боліла, – все не міг ходити.

Тим Зінько йшов до його.

Поминуло вже три місяці, відколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досі ніяк не розплуталася. Зараз же другого дня після громадської ради Зінько довідався, що сам писарь ходить із десятником по хатах до таких письменних, що не були тоді в громаді, та й примушує їх підписувати громадську постанову. У волості служило писарча, що доводилося якимсь родичем Зінькові і зазнало колись од його, при лихій годині, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зінька тую постанову і всі підписи громадян. Серед тих підписів Зінько знайшов кільки таких, що люде ті не жили на селі вже здавна, а одного вже й мертвого… ще й за кількох письменних Рябченко розписався мов за неписьменних. Зінько бачив, що се вже якесь крутійство, але нащо його зроблено, – спершу не зрозумів. Не розумів і того, нащо замісто однієї постанови написано аж три, і землю Денисові продавано мов не всю враз, а якось частками і мов не в один день. Зінько поїхав у город і купив там собі книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбіраючи, але нарешті таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж дві третини всієї громади згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не вільно продавати. Отож і поприписувано тих мандрованих та мертвого, щоб більше було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних – таких, що не хотіли розписуватися, – за їх Рябченко черкнув мов за неписьменних. Тепер з погляду постанова була законна, але се тільки тому, хто не знав, кого там попідписувано. А що на три частини волость поділила землю, дак і се була мудра штука: як на великі гроші продати громадської землі, то треба дозволу аж од міністра з Петербургу, а як поділити на три частки, дак виходила кожна на малі гроші, то й не треба було посилати справи далі губерні. Певне, що Копаниця з товариством не сподівалися тут ніякої зачіпки, бо зверху все було гаразд, по закону.

Додлубавшися Зінько до того всього, розказав про його й товаришам. Погомонівши, врадили подати жалобу до начальника і про все як треба в тій жалобі списати. Як уміли, так і списали, Зінько сам одвіз у город, сам і подав її начальникові. Той розпитався про все, сказав, що всю справу розбере і звелів Зінькові з товаришами сидіти тихо й дожидатися. Після того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а Дениса чи теж кликано, чи сам він їздив. Як і що там робилося, Зінько того нічого не знав, аж трохи згодом теє ж таки прихильне писарча нищечком дало йому копію з паперу, що волость послала начальникові про його, про Зінька. У папері було написано, що Зінько баламутний чоловік, що він чинить у громаді всякий нелад, підбурює молодіж повставати проти статечних людей і раз-у-раз бунтує народ: начальства не поважає і нібито часто каже: «наплювать мені на ваше начальство!». «А оное неуваженіе къ начальству», – сказано було в папері, – «не только въ исказаніи вышеупомъянутыхъ ругательствъ оказуется, но даже и во многихъ другихъ поступкахъ развратныхъ и соблазнітильныхъ, о которихъ дайже неудобно і поносно въ служебномъ репорте виражать. Которая его жалоба на общественний приговоръ не отъ чего, только от вышеупомянутои развратности и поносности поступков произошла».

Порадившися Зінько з товариством, наважився поїхати просто до начальника щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та зараз же почав на його грімати:

– Ты народ бунтуеш! Ты развратничаеш! Тебя под суд!

Кричав таки довгенько і багато говорив, а Зінько все слухав. Як утомився вже начальник, тоді Зінько й собі озвався:

– Чи під суд, ваше високоблагородіє, то й під суд, аби було за що. А що ж, як ваше високоблагородіє під суд мене завдасте, а виявиться, що то все брехню старшина на мене написав?

– Як брехню? Як брехню? Він присяжний чоловік, він не може збрехать!

– От же й чорновусівський старшина був присяжний чоловік, а пішов на Сібір за покрадені громадські гроші – відказав спокійно Зінько.

– Що? як? – скрикнув був начальник, а тоді зараз істих, одвернувся й пробубонів: – Ну, то другоє дєло!..

– Та найлучче, – казав далі Зінько, – прошу ваше високоблагородіє, – зробіть слідство. Нехай усі старі люде, вся громада скаже, чи воно тому правда, що про мене написано. Нехай докажуть: коли й кому я що говорив або робив погане. Тоді й видно буде, чим я завиноватів.

Начальник подивився на Зінька, подумав…

– Ну, гаразд, – каже, – от скоро у вас буду, – все зроблю.

І справді незабаром приїхав. Зібрав громаду і розпитував про Зінька: чи він бунтує народ і чим, і як він живе, і що він за чоловік. Рябченко та Манойло почали були лаяти Зінька, але инші зараз же припинили їх. Громада сама почувала, що розминулася з правдою, продаючи Денисові землю, що Зінько був правий, і їй було сором ще й вигадувати на чоловіка щось негарне. Всі озвалися за його добре, а Рябченко з Манойлом хоч і лаяли його, та ніяких поганих діл Зінькових не могли показати, – то так се й зосталося. Поїхав начальник, нічого Зінькові не сказавши.

Наші товариші думали, що оце вже й справа з землею піде тепер куди треба, аж ні. Не чуть із города нічого. Денис та старшина ще кільки разів їздили туди, – уже ж не без того, що коїли все лихо та недобре та на свою руч навертали справу. Але що саме вони робили, – Зінько з товариством не міг довідатися. Видимо тільки, що поступатися й гадки не мали.

Зінько йшов тепер помалу вулицею і все морочив собі голову думками про те, що його тут робити. Думати було коли, бо він пішов не просто до Грицька, а мав спершу зайти до свого родича писарчати, розпитатися, чи не знає той чого нового. Розпитався, аж і той нічого не відає. Тепер вертавсь аж із другого краю села знову на свою вулицю до Грицька.

Зненацька почув здалека якийсь галас, спів, музики. Прислухавсь.

– Це ж мабуть весілля Хоменкове, – подумав собі.

Пройшов ще трохи і побачив, що справді весілля. В дворі й під двором була сила народу. Які дивилися, товплючись, які сиділи на призьбі під хатою. На призьбі ж сиділи й троїсті музики та й тяли з усієї сили до танцю. Дві парі швидко рушалися серед натовпу – то вони танцювали. За людьми Зінько бачив тільки їх голови й плечі, але ось люде розступилися чогось, і йому стало видко танцюрів. Серед їх він зараз побачив високу чепурну постать – то Ївга була, Грицькова жінка. І вона, повертаючись, угляділа його і мов на мить спинилася.

Тим часом старий Хоменко вийшов на вулицю з пляшкою й чаркою, щоб почастувати й тих, хто йшов проз двір. Зінько знав, що він причепиться до його неминуче з тією чаркою, хоч і знає, що Зінько зовсім непитущий. Йому не хотілося змагатися з п’яним. Щоб обминути його, він завернув до знайомого чоловіка в двір: звідти можно було пройти городом аж на луку, а лукою вийти або до своєї хати, або хоч і просто на край села, до Грицькової. [ПТВ ІР НБУВ. – Арк. 89 зв.] Чимало п’яних вийшло з двору і, точучись, попленталось улицею. Щоб обминути їх, Зінько звернув до знайомого чоловіка в двір: звідти можно було пройти городом аж на луку, а лукою вийти або до своєї хати, або хоч і просто на край села, до Грицькової. В дворі зустрів хазяїна і затримався з їм трохи, розмовляючи, – ще той провів його й через свій сад. Попрощавшися, перескочив Зінько через пліт, стрибнув на луку та й пішов поза городами трохи вже протоптаною людськими ногами стежечкою.

Ішов замислений, похилившись, не дивлючись навкруги. Коли враз почув:

– Зіньку!

Глянув, зупинившись, і побачив перед себе Ївгу.

Кільки верб, вирісши над криничкою, оточивши її навколо, чинили з себе маленький захисток, недоступний людському окові з луки. Через сей захисточок пробігала стежка, і на їй тепер стояла перед Зіньком Ївга. Її висока струнка постать, гарно вбрана, з повною шиєю блискучого намиста й дукачів, мигтіла ясними колірами на сіро-зеленому вербовому листі. Зачервонівшись од бігу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум’яна, дихала швидко, аж тонкі ніздрі роздималися і високо зводилися з-під розхристаної керсетки груди. Великі сміливі очі дивилися ще сміліше, ніж звичайно, своїм палким звабливим поглядом.

– Зіньку! – промовила знову, і Зінько почув, мов його пройняв той погляд пекучий.

– Чого? – спитався.

– Ой, не передихну!.. бігла… Побачила, що ти сюди пішов… Хотіла перестріти…

– Хиба яке діло є? – спитав Зінько, почуваючися невпокійно.

– Діло!.. Ой є, ще й велике! – І вона приступила до його ще ближче. – Хиба ти не бачиш яке діло? Хиба ти сліпий?..

Вона спинилася на мить, – їй увірвався голос.

– Хиба ти не бачиш, що я за тобою гину?.. що я… і день, і ніч тебе перед себе бачу!.. Твої очі, твої брови бачу!..

Вона нахилилася до його, шепочучи ті слова несамовитого запалу, і від усього її молодого дужого тіла повійнуло на Зінька тим пекучим запалом.

І враз вона обхопила його за шию рукою і припала до його грудьми, вся тремтючи, і впилася в його уста своїми устами. Він почув, що в його туманіє голова… На мить…. а тоді, вхопивши її обома руками за плечі, відштовхнув од себе, скрикнувши:

– Ївго! чи ти не збожеволіла? У тебе ж чоловік!..

– Що мені чоловік?! Я його ненавидю, я тебе люблю! – і вона знов простягла до його руки.

Але він дужим рухом одхилив її на бік і обминув, промовивши:

– Гріх тобі, Ївго, таке казати! Не буде сього ніколи!

І пішов швидко, і вже був поза вербами на луці. А вона дивилась йому вслід, вся тремтючи, простягши до його руки.

– Зіньку! – скрикнула. – Вернись!

Він і не озирнувся.

Вона постояла мить, мов сподіваючись іще, мов думаючи, що може й вернеться. А тоді стиснула руки в кулаки і, сварючись на його, скрикнула:

– Ну, стривай же ти!.. Я ж…

Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову, і вона як стояла, так і впала на землю і, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…

Стиснувши зуби, не подавала голосу, тільки хлипала, усім тілом здрігаючись…

Врешті почала затихати, притихла…

Не одного вона любила вже, та ні за одним не пропадала так, як за Зіньком.

От і недавно – Микита Тонконоженко – яким гарним він їй здавався, поки сього Зінька не побачила… А тепер їй Микита просвітку не дає, переймає та нагадує старе цілування, а її аж верне від його…

Звикла до того, що на кого оком гляне, той і її. А сей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився ніколи до неї, і може через те й покохала його так, як ще нікого не кохала.

Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а він мов не бачить, мов не чув, мов не розуміє!..

А сьогодні… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевільне почування, жадоба кинутись до його і цілувати… цілувати!.. Скоро побачила його там, на вулиці… І ось тепер!..

Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, і він не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурніша за неї? Чи він боїться жінки? Ні, він не з боязьких… То се любить її так!..

Вона знов застогнала, стиснувши зуби…

Коли любить, то що ж із їм зробиш!

Та невже ж так і покинути? Та вона ж пропаде!

Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим иншим. Є ж зілля… Піде до баби Мокрини – та їй дасть… дасть такого, що як вип’є він, то від Гаїнки так і одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бігатиме він за нею так, як і всі инші бігали!.. Оттоді вже не відіпхне так, як сьогодня відіпхнув! Тоді вже вона попанує над їм!..

І дедалі вона думала, то все більше й більше здавалося їй, що се добре буде до баби Мокрини піти. А що Зінько буває в їх у хаті, то легко буде й дати йому – чи спити, чи з’їсти.

Ця думка розважила її.

Устала, обтрусилася. Тоді підійшла до кринички і вмилася холодною водою, щоб не знати було сліз. Ще причепурилася трохи й пішла. Виходячи з верб, побачила здалека на луці якогось чоловіка – ішов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалась ізнову на весілля.

Зінько прийшов до Грицька, як уже всі позбіралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лаві сиділи Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.

– А бачили? – попитав Карпо. – Денис уже оре пересельську землю.

– Невже?

– Сам бачив. То дожидавсь, боявсь мабуть, а тепер уже зосміливсь.

– Це ж виходить, – він уже впевнився, що справа на його руч повернеться, – сказав Зінько. – Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.

– Як на мою думку, – відказав Зінько, – то підождімо до Покрови: у той день йому строк виходить. Коли тоді не здасть землі громаді, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.

– А як і губернатор нічого? – спитав Карпо.

– Тоді далі… у санод!.. – одказав Грицько. – Хоч до царя!.. Нехай Зінько пише!

Почали гуртом говорити про тую жалобу і таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз після Покрови, не гаючись, і в губерню.

По сій розмові озвався Грицько:

– От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованців… Спасибі вам, що такі добрі, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хліба продав, то спроможен вам оддати.

Витяг гаманця, розшморгнув, добув ізвідти два червінці і положив біля себе на полу.

– Візьміть, спасибі вам, бо сам не встану!.. Візьми, Васюто!

Васюта взяв гроші.

– А я от що думаю, – озвався Зінько, – не знаю тільки, чи до ладу буде моє слово. От же й я не хочу! – озвався Зінько. Щось я надумав, – не знаю тільки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на гроші: хвалити Бога, хліб зародив, то не будемо бідувати. Мабуть, можно буде нам так обійтися, щоб не брати зараз оціх двадцятьох карбованців, а повернути їх на одну добру дуже штуку.

– А ну-ну, на яку? – зацікавилися товариші.

– От ви самі бачили, – казав далі Зінько, – що ці гроші непогане діло зробили: і чоловікові запомогли, і дали йому спроможність, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер то в нас нічого собі, закривилися ми на людей, – ну, а може так трапитися, що на гроші буде сутужно і треба буде помочи так саме, як от Грицькові треба було. І добра б річ, коли б завсігди ми могли в пригоді товаришеві пособити, щоб він не йшов кланятися глитаям.

– Дак що? – і пособимо, коли буде на той час чим пособити, – сказав Карпо.

– Ото ж то й то: коли буде! А треба, щоб завсігди було, повсякчас. Нехай оці гроші та до нас і не вертаються, а будуть у нас товариськими грішми. Кожен нехай кине п’ять карбованців і положимо ті гроші в касу в городі… Є там така зберегательна каса, що як гроші в їй лежать, то й процент на їх іде. От і на сі гроші буде процент іти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай візьме їх або всі, або скільки потреба.

– І нехай він той процент, що й каса, платить: тоді в нас грошей не меншатиме, а більшатиме, – порадив Карпо. – Як з процентом, то чоловік і гроші швидче вертатиме.

– Ні, – відповів Зінько, – можно й не той, а трохи менший.

Усім ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й він пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак він просить Зінька: нехай підожде йому п’ять карбованців, а з тих десятьох, що він йому вернув, п’ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зінько пристав на те.

– Шкода тільки, що мало в нас грошей буде: тільки двадцять карбованців, – сказав Зінько.

– Дак же нема з чого нам по більше й давати, – відмовив Карпо.

– Се так, – згодився Зінько. – То треба, щоб товаришів у нас більше було.

– О, дак у мене зараз є такий товариш! – скрикнув Васюта. – Гарний чоловік, кращий за мене – куди! Дмитро Василенко – він мені й родич… такий собі: нашого коваля у перших слюсарь. Та те дарма, а тільки чоловік гарний… і отого, що з хвостом, не любить ізгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Він уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, які книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дірчата голова, як старе решето… І читати просить, щоб навчити його.

– А що ж, – промовив Карпо, – Дмитро справді чоловік добрий, – він і в громаді за нас був.

– І я так думаю, що його треба прийняти, – згодився Зінько.

– Він і до каси пристане… От тільки скажу, то й дасть п’ять карбованців, – упевняв Васюта.

– А я читати його навчу, – сказав Зінько.

– А хиба такий старий навчиться? – спитав Грицько. – Йому ж так, як і мені – год тридцять і п’ять, а мо трохи й більше.

– А чому не навчиться? Аби схотів!

Грицько подумав трохи, а далі озвавсь несміливо:

– Дак може б теє… може б і я? може б і мене ти, Зіньку, прийняв та вже двох одразу б і вчив?

– І дуже радий! – зрадів Зінько. – Бо треба, щоб усі в нашому товаристві були письменні. Тоді не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собі ширшого світу та кращої долі.

Усім чотирьом товаришам стало якось весело на серці. Раділи, що так гарно складається і подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати і в громаді завсігди за правду стояти. А гроші приручили Зінькові одвезти в город та й положити в касу.

Тоді Грицько почав розказувати про свій суд із братами – усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усіх трьох братів покликано на суд. І старшина, й судді дуже нахилялися, щоб у Грицька землю відібрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: Як присудите забрати в мене землю, – жалітимусь далі. Вони покрутились-покрутились та й кажуть: Не можемо вас розсудити, – ідіть до вищих! А то вони розсудити можуть, та тільки не хочуть. Бо вони з братів Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицькові землю присудити; а знов же бояться й того, що він жалітиметься далі, коли вони братам його присудють.

Сьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотів поки встрявати ще й у це діло, – через те хоч і взяв доброго хабаря від Момотів, а їм землі не віддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися і на його, і на Грицька.

– Та ні, вже пізно, – відмовив Карпо.

– Справді таки пізненько, – згодивсь і Зінько. – Нехай уже в четвер – свято… Тільки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самі ми сходилися читати, а й жінки наші. А то як у мене читають, то моя жінка слуха, а – скажемо – Карпової Катрі вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.

– Ну, моя така, що не піде!.. – махнув рукою Грицько.

Зінько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогодні, і подумав собі, що й добре, коли не піде.

– Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз-у-раз про громадські справи проміж себе говоримо, – не єсть то їх діло! Жіноча річ – коло припічка, – казав Карпо.

Він хоч мав жінку дуже гарну людину, та якось ізгорда на жіноту дивився і казав, що і в Письмі святому написано, що з жінок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: «Реку горчайшу паче смерти жену, – благій предъ лицем Божіимъ изымется отъ нея, а согриђшаяй ятъ будетъ отъ нея».

Примітки

На призьбі ж сиділи й троїсті музики та й тяли з усієї сили до танцю. – троїсті музики – народний музичний ансамбль з трьома інструментами, найчастіше скрипкою, бубном та цимбалами;

Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї. – анциболот (анциболотник) – болотяний чорт; чорторий – глибока яма, яр, провалля;

– Тоді далі… у санод!.. – одказав Грицько. – Хоч до царя!.. – синод – найвищий орган управління Російської Православної Церкви у Російській імперії;

Витяг гаманця, розшморгнув, добув ізвідти два червінці […] – червінець – золота монета вартістю три (іноді – п’ять або десять) карбованці;

Є там така зберегательна каса, що як гроші в їй лежать, то й процент на їх іде. – перші ощадні каси з’явилися в Російській імперії у 1842 р. Наприкінці ХІХ ст. їх було майже п’ять тисяч (кілька мільйонів виданих ощадних книжок). Вкладник міг зробити одноразовий внесок від 50 копійок до 10 рублів сріблом. За рік він діставав прибуток у обсязі близько 4% від вкладеної суми.

– А хиба такий старий навчиться? – спитав Грицько. – Йому ж так, як і мені – год тридцять і п’ять, а мо трохи й більше. – герой мав підстави так характеризувати себе. Середня тривалість життя чоловіків в українських губерніях Російської імперії наприкінці ХІХ ст. становила 36 років. Основною причиною такої низької середньої тривалості життя була висока смертність серед дітей до 1 року;

Бо вони з братів Грицькових та взявши скуп […] – скуп – тут у значенні хабара;

[…] та ще й починав проказувати: «Реку горчайшу паче смерти жену, – благій предъ лицем Божіимъ изымется отъ нея, а согриђшаяй ятъ будетъ отъ нея». – Карпо цитує вираз із Біблії: «[…] и обретохъ азъ ю, и реку горчайшу паче смерти жену, яже есть ловитва, и сети сердце ея, узы в руку ея: благій пред лицем Божіимъ изымется от нея, а согрешаяй ятъ будетъ от нея» – «І знайшов я річ гіршу від смерти – то жінку, бо пастка вона, її ж серце тенета, а руки її то кайдани!.. Хто добрий у Бога, врятований буде від неї, а грішного схопить вона!» (Ек. 7:26);