5. Брати

Борис Грінченко

Панас Момот страшенно лютував. Як на його думку, то cе була непрощенна кривда, що Грицько забрав собі ту десятину землі. Грицько був старший, батько його відділив першого, віддав йому все, що треба, а те, що зосталося ще в батька, повинно цілком, усе належати йому, Панасові, та меншому братові Йванові. Вони жили при батькові, доглянули його смерти, вони й повинні були поділити проміж себе всю, яка зосталася, батьківщину. І дуже не по правді зробив батько, що, вміраючи, звелів Грицькові забрати ту десятину. Дурниця яка, що Грицькові тоді менше припало землі! Уже скільки припало, то припало, а як одділений, то відділений: знай своє, а до чужого не встрявай! Не по правді зробив батько, що відказав ту десятину Грицькові, а ще більшу неправду вчинив сам Грицько, її взявши.

Панас на таке пристати не міг. Він і сам усякими способами змагався з Грицьком, і меншого свого брата Йвана до того нахиляв і дратував проти старшого. Найбільше лютував тепер Панас через те, що йому не пощастило забрати з тієї десятини жито Грицькове. І в які дурні він, Панас, пошився, націлившися забрати жито вночі під вівторок і побачивши в понеділок уранці, як Грицько з товаришами віз уже останні копи! Якби не оте прокляте товариство, то зроду-віку сам Грицько не встиг би перевезти, а тепер… І найгірше, що ніякого способу не добереш тепер із Грицьком. Сам він нітрохи не поступається, а старшина крутить: – Що ж, я не можу… одвічатиму… не по закону…

Не можу!… А скуп узяв, дак те міг?.. Не по закону!.. А то по закону, що чужу землю загарбано?

Ходив Панас і до Рябченка порадитися: той же такий хитрий, що й бісового батька одурив би. З пекла сам родом, ба – ще три милі з-за пекла!.. Дак і той слебезує: – Як судитися, то трудно висудити, бо по закону Грицько правий. А перечасуй трохи, поки втихомириться справа з Денисовою покупкою, тоді старшина тобі пособить.

Пособить! Усі вони пособляють! Поки було треба, щоб він за їх у громаді галасував, дак вони його манили всякими обіцянками-цяцянками, а тепер дак і жданиками годуйся, здобрій тим, що «перечасуй!» Гарне слово! А як же йому ще «часувати», коли Грицько вже знов сіє на тій десятині? І знов те буде, що й було: посіє, а на той рік хліб забере. І тоді вже хоч не кажи, що то їх, Панасова та Йванова, нива. Скажуть: та йому батько її відказав, та він уже давно там сіє, та чого там колотнечу заводити, та те, та се – хиба він їх не знає? Перечасуй, пособимо! Чортового батька вони пособлють! Не вірить він їм і крихти! Бо вже так одурити, як вони його з судом одурили, то вже годі!.. Так і тоді буде, і зостанеться земля в Грицька, а вони, менші брати, дулю з’їдять!..

О, стонадцять йому болячок у печінки! І він оце попустить тому дурному Грицькові отак із себе знущатися? Попустить, щоб оті Ївжині вишкварки на його батьківщині хазяйнували? А не діждуть, бісового заводу вилупки! Не попустить він Грицькові верховодити над собою! Ні зроду-звіку! Він щось вигадає, вимудрує… Тільки що?

Хоч би цей Іван був моторніший! Таке вайло, батіг з клоччя, лемішка чортова!… Оце іноді й розпалиться на Грицька: – Та я йому!.. та я його!.. Се та те!.. Та зараз і прохолоне. Так таки просто й каже: – Та може б ми вже се облишили, брате? – Облишили! Як се можно облишити?! Що ж це – копійка тобі, чи п’ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землі! Де ж таки видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю і руками й ногами, й зубами держиться! Над кожною грудочкою труситься. А як полюднішає, то ще гірше буде. А у його ж, у Панаса, сини, та й Івана цієї осени, мабуть, женити, то й там же не без дітей буде. І всім треба буде землі! Де ж вони її наберуть, коли й тією нещасною десятиною поступлються тим клятим виплодкам Грицьковим? Та ще хоч би його, а то ще й її, тієї задріпаної захвойданки, тієї пройди Ївги! Чи то ж із розумом вони будуть, коли пустють з рук такий шматок землі?

Ні зроду-звіку!

Та що робити? Слова Грицько не слухається, позивав – не пособилося. Нехай же послухається кия, коли не слухається кива! Їй-бо! Піймати його та відлатати так, щоб аж ребра крізь шкуру повилазили, то він тоді вже не піде сіяти на чужій землі. Та й тут перешкода! Сам того не зробиш, а сього дурня Йвана хиба нахилиш? А добре було б!

Можно так ізробити: застукати його десь самого і бити, аж поки заприсягнеться й землі з’їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться, землі з’ївши, то такої присяги ніхто не зламає. Тоді вже певне не встряватиме в цю землю. Тільки таким робом і можна щось удіяти, а иншого й способу нема. І нехай собі там Іван як хоче, а мусить на се пристати. А коли не хоче, то ось що: через його в Панаса пропаде півдесятини землі (бо тую, що в Грицька, вони на двох поділили б), – ну, то хай Іван поступиться йому півдесятиною з своєї частини, дак тоді вже Панас і облишить цю справу. Тільки не поступиться він, ні! Ну, то мусить пристати до його вигадки.

І Панас заходився біля Івана…

У неділю в Чорновусі був храм. Грицькова Ївга, однісши свого сина до сестри, пішла туди ще звечора: там були в неї родичі, дак вона мала в їх переночувати. Грицькові діти дуже намагались, щоб і їх узяти на храм. Де ж таки! Той храм давно вже їм снився! Сусідина дівчинка Пріся там була і розказувала їм про все: що там ярмарок, а на ярмарку такі великі пряники продають: риби золотопері, коні такі здорові-здорові: – хоч їж, хоч верхи сідай!.. і всі золотоголові!.. Іще продають намиста і стрічки, і круг церкви з охрестами ходють, і в її сестри, – її сестра в Чорновусі живе, – дак, Боже, гарними пампушками її нагодовано!.. а ще продають ріжки – солодкі!.. і свистуни, і сопілки… Та хлопцям кращого над золотоголові коні не було. Ті коні їм уже й снилися. А дівчинці мріялися такі довгі стрічки, що аж до п’ят, і ріжки… вона дуже любила ріжки!.. Ой прохали ж вони мачуху, щоб узяла! Дак де там!.. Та як вона пішла, вони всі до татка: нехай він їх одведе до тітки: вона добра, вона їх забере на храм. Тітка, Грицькова сестра, була справді добра людина. Побачивши таку купу дітей, вона спершу сплеснула руками, а потім наважилася забрати на віз і свої діти, й Грицькові та й повезти всіх на храм – от, нехай уже дітвора побавиться. Семеро дітей зчинили з радощів страшенний галас, і Грицько так і покинув своїх на ніч у сестри, бо другого дні треба було їхати рано, то тітка й зоставила в себе небожят. Грицько дав кожному по дві копійки на коні зологолові, риби золотопері, ріжки, бублики, намиста, стрічки та всякі инші ласощі й окраси, що мріялися бідолашним дітям при словах «храм» та «ярмарок».

Грицько вернувся додому сам. Упоравшися зовсім по хазяйству та повечерявши, він іще не міг спати. Сів за столом і замислився. В хаті була тиша. Аж чудно стало Грицькові, що то завсігди повна хата дітей, а тепер так тихо. Посидів трохи, а тоді, знявши з стіни й поставивши на стіл поганеньку жерстяну лямпочку, що ледві блимала своїм вузеньким гнотиком, розгорнув перед нею книжку. Він од Зінька вже навчився всіх літер, умів з їх і слова читати, тільки ще дуже важко йому було вимовляти все слово враз і розбірати, що воно саме за слово. От і тепер він ніяк не міг прочитати, що воно виходить із оціх літер: с-т-а-р о-с-т-а. Вимовить кожну літеру, а ціле ніяк не складається. Довго мудрував, аж поки домудрувався: старость. Зрадів і схотів ще раз прочитати. Та зараз же помітив, що наприкінці стоїть а, а не ь, – виходить, що не старость. Заходився коло того слова знову, довго мордувався, аж поки таки вичитав:

– Староста! Он що! Староста – той, що від парубка ходе дівчину сватати. Ловко! Ну, далі!

І почав читати далі, тяжко працюючи над кожним словом, що аж піт його проймав. Та був радий з тієї праці, певний, що вона дасть йому колись те, чого він шукає: більше розуму, краще життя. Вірив, що аби подужав розбірати книги, то вже з їх він вичитає все, все, що йому треба: і як по закону боронититися від лихого напасника, і чи мають право брати в його землю віднімати, і відкіля цей світ узявся, і що Христос людям казав, і все, все! Книга здавалась йому чимсь великим і велико поважним, джерелом усієї, яка тільки може бути на світі, науки, премудрости й правди…

Враз він почув, що ніби щось тихо ступає в його під вікном. Прислухався, – нічого не чуть. Він знову схилився до книги, але ще й слова не прочитав, почув, що сінешні двері стиха відчинилися.

– Чи не Зінько йде? – подумав Грицько. – Дак ні, – він казав, що сьогодні йому не можно.

Тихо відчинилися двері в хату, і на порозі став Панас, і Грицько догадався, що другий за їм у темряві був Іван. Грицькові стало моторошно. Ні слова не кажучи, вони кинулися обидва, вхопили його й почали крутити йому руки назад.

– Панасе!.. Іване!.. братіки!.. що се ви робите?

Він силкувався пручатися, але нічого не міг зробити проти двох таких здорових. Мовчки й швидко вони витягли його з-за столу, скрутили назад руки й зв’язали вірьовкою. Тоді положили його на спину додолу.

– Слухай! – промовив Панас, достаючи з-під свити сокиру, – тільки писнеш, тільки крикнеш, так тобі цією сокирою й розваляю голову. Розумієш? Мовчи ж!

Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тільки дивився на їх широко розплющеними очима.

– Затуляй вікна! – звелів Панас Іванові.

Один ухопив Грицькову свиту, другий чумарку й рядно, і позатуляли три невеличкі віконця. Тоді посідали на лаві, а Грицько зв’язаний лежав долі серед хати.

– Слухай же ти, – озвався до його Панас, – чого ми до тебе прийшли! Одступись од землі!

– Не відступлюсь, – одказав Грицько.

– Дослухай спершу! Відступись од землі, заприсягнись, що не займатимеш більше її і не позиватимеш нас, і нікому не скажеш про те, що ми в тебе були! Заприсягнись перед іконою і святою землею! Іване, зніми ікону!

Іван поліз до божника і зняв. Панас узяв ікону в його і підійшов до Грицька.

– Ось ікона. – присягайсь!

– Не заприсягнусь.

– Слухай, Грицьку! – загомонів Панас, – його вже обнімали лютощі. – Слухай та поміркуй про те, що я зараз тобі казатиму, добре поміркуй, щоб потім не жалкував. Коли ти зараз не заприсягнешся, – мордуватиму тебе доти, аж поки скоришся. Подумай про це, да тільки не довго, бо я довго не ждатиму.

Він положив ікону на стіл, а сам сів на лаві. Іван стояв у порога, похнюпившись. Грицько мовчав, тільки важко дихав. Страшно бліде обличчя його здавалося мертвим.

– Ну? – попитав нарешті Панас.

– Не заприсягнусь… – хрипко ледві вимовив Грицько.

– Дак брешеш же! заприсягнешся!.. – скрикнув Панас, зірвався з місця й кинувся до Грицька. Ухопивши за налигач, що їм зв’язано було тому руки, він звів його на ноги і тоді відразу штовхнув, кинув додолу. Безщасний упав, але зараз же Панасові руки знову звели його та й знову кинули. Важко вдарившись об долівку, Грицько застогнав.

– Квокчеш! – лютуючи, гарикнув Панас і все підводив і кидав його, підводив і кидав.

– Брате! – прохрипів нещасний. – Брате!..

Панас припинився.

– Ну?

– Змилосердься!..

– Заприсягнешся?

– У мене діти малі…

– Заприсягнешся?

– Мовчи, дурню! – відказав Панас, а тоді знов удався до Грицька. – Ну, ти, кажу тобі, – не вигадуй, а озивайся! Чуєш? А то я тебе зведу!

І він з усієї сили вдарив його чоботом у бік. Грицько мовчав.

– Уставай, кажу тобі! – крикнув Панас несамовито. – Уставай! уставай! уставай!..

І за кожним «уставай» він бив його з усієї сили в бік чоботом, аж посувалось тіло по хаті, але не виявляло життя. А Панаса обняла лютість, страшна лютість на се бездушне тіло за те, що воно вже бездушне, що воно не ворушиться, не озивається. Він не хотів сьому няти віри, він мукою хотів примусити Грицька виявити життя, розвіяти його, Панасів, страх. І він бив його, топтав ногами, не розуміючи вже й сам, що робить, і хрипів:

– Уставай! уставай! уставай!

Іван стояв біля дверей, спідні щелепи ходили в його ходором, він увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тільки стояв і дивився божевільними очима.

– Уставай! уставай! уставай!

Але він не вставав.

Нарешті Панас зупинився, знеможений, важко дихаючи… Стояв, стиснувши кулаки, і дивився на мертвого брата. Тоді враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до їх ухом…

Груди не дихали.

Помітив на голові, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому місці, де вдарилася голова об гострий ріжок залізом обкованої скрині.

Панас підвівся й повернувся до Йвана:

– Слухай, ти! Коли ти мені хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобі те, що йому!

Він ще колихався рівно й тихо: ра–аз… ра–аз…

Примітки

Попустить, щоб оті Ївжині вишкварки на його батьківщині хазяйнували? – вишкварка – тут у значенні мізерної, слабосилої людини, дитини;

Таке вайло, батіг з клоччя, лемішка чортова!… – вайло – неповоротка, незграбна людина, тюхтій; з клоччя батіг – тут у значенні слабосилої, безхарактерної людини; лемішка – у тому самому значенні;

Нехай же послухається кия, коли не слухається кива! – кив – кивок; переінакшене прислів’я «добре боїться кива, а ледаче не боїться й кия», яке зустрічається зокрема у збірці Матвія Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке инше» (1864);

У неділю в Чорновусі був храм. – храм – тут у значенні свята на честь святого або релігійної події;

[…] тільки писнеш, тільки крикнеш, так тобі цією сокирою й розваляю голову. – розваляти – тут у значенні розсікти, розрубати;

Ухопивши за налигач, що їм зв’язано було тому руки […] – налигач – мотузка або ремінь, яким прив’язують за роги худобу;

– Піди в сіни, знайди там віжки, перекинь їх через трамок. – трамок (трямок; зменшене від трам, трям) – тут у значенні бантини, поперечної балки між кроквами;

Лямпочка, покинута в куточку на водянці, блимала помалу тьмяним світом […] – водянка – тут у значенні діжки для води;