3. Ворожі заходи

Борис Грінченко

Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в неділю з Чорновусу, ішов собі помалу лукою. Дивився на сільські садки й городи, що збігали від хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. І враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрі очі: придивившися, пізнав іздалека, що то Зінько. Не здивувався, бо там була стежка і всі люде з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, ніж вулицею. Ішов далі, про своє мізкуючи, і знов, згодом уже, уздрів, що з тих же верб, тільки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченків город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб і відразу пізнав, що то Ївга.

– А що ж то? – подумав. – Удвох там сиділи, чи як? Уже ж ніяк, як удвох, бо я не бачив, щоб вона йшла туди після його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не туди то, чого се наш праведник до Грицька вчащає, ще й грошей йому позичає! Аж воно Грициха!..

Зрадів Рябченко. Та як же не зрадіти, коли виходило, що Зінько зовсім не такий праведний, як здавалося, що він хоч і кричить про правду, а сам робить так, як і всі грішні. Бач, де збігаються! Ну, хиба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо він сам до Ївги підлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братіку!..

А куди ж сей братік пішов? Певне не додому, бо свій провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жінкою в одному місці, а з чоловіком у другому. Мабуть, там зібралися всі та знов які каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! І чого в’язнути? Що сей паршивий Зінько, дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак ні! Йому не того, йому чогось иншого заманулося! Кунпанію з харпаками завів, товариство все більшає. Скільки клопоту з пересельською землею наробили, горлопані ідольські! Ну, тут іще так-сяк зарадили лихові… дак що ж? Пожаліється куди далі (і як се він і досі не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хиба це саме? Скрізь уїдається! Намагається, щоб двічі на рік волость щитати! Якби він іще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, і гляди, що сей гурт дедалі більшатиме, набиратиметься сили. І може колись так ізробиться, що й їм, Рябченкові з товариством, увірветься бас у громаді. Не можно сього попустити, ніяк не можно, – треба щось робити.

Та що саме? Уже й багато він про це розумував… та таки щодня думає!.. Думає, та нічого не вигадає. Він ото прирозумів дати донос на Зінька, що він і такий, і сякий. І ловко було б, дак коли ж начальник, замісто щоб просто поняти тому віри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!

Після того був старшина в начальника, дак що ж? – Я, – каже, – знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормі. Коли б ніхто не жалівся, то я б і не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пішло, а як пожалілися, то не можу я тієї жалоби затаїти, бо вони ще й далі жалітимуться. – Старшина почав йому і те й се, що се жалоба – «пустяк унимания, бо то писав такий ябедний і нестоющий чоловік, розуратний», – так що ж ти з їм зробиш, коли він каже, що громада про його, про Зінька, не так озвалася і «нікоторого доказательства» нема? Ну, старшина таки догадався що йому сказати: «Пождіть, – каже, – ваше високоблагородіє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такі, що первий сорт». – А не брешеш? – «Буду старатися з усієї сили, ваше високоблагородіє». – Ну, гляди ж: іще трохи підожду, а там уже як знаєш!

Добре сказав старшина, та таки ж треба й справді тії доказательства вишукати. Що б же його вимізкувати? Хиба сказати, що до церкви не ходе? Дак ходе ж… Якби так, щоб проти начальства щось робив або казав! Дак свідків же треба буде… а вони бач які: всі галасували, а як треба, то й поховалися в громаді!..

Ех, якби їх проміж себе посварити, то то б найкраще було! Тоді б їх гурт розбився і розлізлися б вони, як руді миші. Тоді пропала їх сила, бо вони поти страшні, поки в гурті, а кожного поодинці з’їсти легко – ого-го! Порізнити їх каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?

Ішов Рябченко вже вулицею і проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як він її проминав, із хати вийшла молодичка, а за нею, випроваджаючи її, баба Мокрина. Довела її до воріт, попрощалися, баба вернулася знов у хату, а Гаїнка, – бо се вона була, – пішла вулицею.

– Чого це вона до баби Мокрини ходить? – думав Рябченко. – Певне, якесь ворожіння, абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так уміє видурити грошики! Та за що вона в цієї видурює? Що вона їй бреше?

Рябченко думав про це так собі – от, бо думалося. Відразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справді? От би штука була! Тоді Зінько певне посварився б із Грицьком. Оце вже була б у їх у гурті одна сварка, та ще й немаленька. А там і другу можно б притулити… хоч би й таку ж саму… Ні, про се треба поміркувати, гарненько поміркувати!..

Він пішов веселий, уміхаючись, а днів через кільки ввечері пізно застукав у віконце до баби Мокрини.

– А відчиніть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремів голос, зараз пустила.

– Здорові були, бабо!

– Здоров, синку, здоров! Сідай у мене!

– Як ся маєте, бабо?

– От, як там! Старому – аби день до вечора; однак скоро вмірати.

– Ну, ви, бабо, ще такі, що хоч і заміж!

Баба засміялася великим ротом, повних дебелих жовтих зубів. Вона хоч і стара була, та ще кремезна і ніколи не вживала ніяких тих ліків, що сама наділяла їми людей.

– А я до вас, бабо, за ділом.

– Скажеш, синку.

– Хочете заробити карбованця?

– От, чому б не хотіти?

– Дак я вас питатиму, а ви мені кажіть. Якщо прийдеться до діла, дак тоді я вам і скажу, як заробити.

– Питай, синку: що можно, дак і скажу, а чого Бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, шо що можно, а що, то й гріх казати.

– Знаю, знаю, бабо… Та се не гріх… А ну: чого ходить до вас Гаїнка Зінькова?

Баба глянула на Рябченка неймовірним поглядом.

– А тобі чого до Зінькової Гаїнки? – спиталася.

– От! я казав, що я питатиму, а ви відказуйте, а тепер ви самі питаєтесь! Мені до Зінькової Гаїнки нічого не треба, а тільки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зінька привернути?

Баба засміялася.

– Ні, не того. Їй сього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

– Дак се до вас Ївга за цим ходить?

– Ти вже й знаєш! – гостро глянула на його баба.

– Я багато дечого знаю… Дак ходить?

– Була.

– Хиба Зінько до неї не привертається?

– Каже, що ні.

– Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зіходються на луці, у вербах над криничкою?

– Ні, не знаю.

– Дак я вам се кажу.

– А нащо мені його знати?

– А коли до вас Гаїнка прийде знову?

– Завтра ввечері я їй звеліла прийти.

– Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви ні їй, і нікому нічого не кажіть, а про верби добре розкажіть – так, щоб вона побачила, що Зінько зовсім прилип до Ївги.

– Ну?

– Ну, то й матимете за се карбованця.

– А тобі ж нащо се?

– От, бабо: ви такі старі, а ще постаріти хочете? Так мені треба! За се матимете карбованця – його вам треба.

– Гаразд, синку.

– Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама ні до кого не нахиляє? До Васюти там, чи ще до кого?

– Ні, не чула… Що не чула, то не чула, – не буду й грішити, ні!..

Баба аж головою закрутила, – так не хотіла грішити.

– Ну, дак почуйте тепер, що Васюта до Гаїнки липне, а вона до його. Як би так ізробити, щоб про се Зінько довідався? Га, бабо?

Він прищулив одно око та й поглядав на бабу, хитро всміхаючись.

– Та воно… не знаю, чи не гріх тільки воно буде… – вагалася праведна баба Мокрина.

– Ні, бабо, – який же там гріх? Се ж ви не самі вигадали, се ж ви од людей почули!.. А треба ж чоловікові знати, що його жінка робить… а жінці так саме про чоловіка треба знати.

– Та воно… та тільки…

– Усе гріх? Та я вам дам ще й другого карбованця, то ви за його свічок до церкви купите, то й одмолите гріх.

– Хиба що так! – згодилася баба Мокрина.

– От і добре! Тільки се так треба зробити бабо, щоб Зінько й Гаінка не від однієї людини про се чули, а щоб скрізь про се люде гомоніли… щоб пустити луну по всьому селу…

– Знаю вже, знаю!

– От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам і принесу два карбованці.

– А не одуриш?

– Ні.

– Забожись!

– Побий мене хрест!

– Коли добре зроблю, дак купиш, назвище від плати, ще й чорний платок у ярмарку на Покрову?

– Схотілося платка! От таки підуть баба заміж! Та вже нема що робити: куплю.

– А коли купиш, то й усе буде, чого хочеш.

Веселий пішов Рябченко від баби Мокрини. Та бувши він чоловік обачний, зазирнув ще й до Захарька. Той здорово знемагав на похмілля, не міг і голови звести горопаха. Був сам у хаті.

– А хочеш, Захарьку, похмелитися?

– Ой!..

Рябченко дав йому злота. Той так був і метнувся з хати.

– Стривай, не біжи! Спершу послухай, що я скажу!

Наказав йому те, що й бабі Мокрині і помінився, коли добре справиться, ще на півкварти дати. Сей був дешевший за бабу.

Усміхаючись, ішов Рябченко додому й думав собі:

– Ну, ну, побачимо, любесенькі, як то ви тепер ладнатимете!

Другого дні ввечері Гаїнка прибігла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зілля, дак прийшла забрати.

– На ж тобі, дочко, – казала баба, – оце зілля та пий його щодня по півчарочки натщесерце вранці, то воно і пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловік любив.

– О, він мене любить, бабусенько! Так любить!

– І добре, дочко, коли любить, – казала баба, – завірчуючи в папірець якесь зілля і не дивлючись на Гаїнку. – І добре, коли любить! Я й сама так думаю, що то все брехні, що по селу про його плещуть.

– По селу плещуть? – спитала, дивуючися, Гаїнка. – А що ж там про його по селу плещуть?

– А хиба ти й не чула?

– Нічогісінько!

– Так, так, дочко… Се правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останній довідається… Ох, бідолашна ти, моя пташечко!

Баба вже загорнула свій верчичок, сіла на лаву і, підперши голову рукою, сумно покивала над бідолашною Гаїнчиною долею.

– Та ну бо, кажіть уже, бабо, що там таке! – аж скрикнула Гаїнка.

– Ох, не поспішайсь, моя дитино, не поспішайсь! – казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком, – бо може про таке довідаєшся, що й знати його не схотіла б, – хай би воно собі йшло на очерета та на болота!.. хай би воно камінем на дно в глибоку воду сіло!..

– Бабо!.. – благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.

– Та не знаю вже, як і казати… Трохи воно й ніяково… Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увічлива та приятна, – від тебе не втаюся… Хиба ж ти не чула, моя бідолашечко, моя горличко сивесенька, хиба ж тобі ніхто не казав, моє серденятко, що твій чоловік та до Ївги ходить?

– До Ївги?!.. Що се ви бабо? Та то він до Грицька ходить – читають вони там та розмовляють.

– Так, так, дочко: і читають вони, і розмовляють, і говорить він, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.

– Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, він не любить Ївги! Він сам мені казав це!

Гаїнка говорила се гнівно, дратуючись. Баба й собі вигадала образитися:

– Оце так, дочко!.. спасибі тобі!.. Мені, старій, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду мені й старі люде такого не казали, а тут довелося від дитини почути! Я їй як добрій, любивши її, а вона!..

Гаїнці стало сором, що вона так на стару крикнула. Червоніючи, промовила:

– Ні бо, бабусю… Я ж не кажу того… То ж я не про вас, – я про людей… що то люде брехні повигадували…

– А якби це брехні були, то я б тобі цього й не казала, – навчала баба Мокрина докірливим та поважним голосом. – Баба Мокрина знає, що брехня, а що – ні. Від баби Мокрини ні з чим не сховаєшся, – вона й не бачивши все знає. І з цим твій Зінько не сховався. Він тобі каже, що не любить Ївги, – ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала… А ти йому віри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а він на Ївгу… Та й придивляйся, чи він такий до тебе й досі, як був, чи ні… От що!.. Тоді й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи ні…

– Ох, бабусенько! та не можу ж я тому віри поняти!..

Бідолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:

– От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збіраються. А воно Зінько з Ївгою на луці, у вербах біля криниці, зіходються… Там їх люде бачили, як вони відтіля порозбігалися…

Примітки

І може колись так ізробиться, що й їм, Рябченкові з товариством, увірветься бас у громаді. – бас урвався – не стало змоги, сил;

[…] помінився, коли добре справиться, ще на півкварти дати. – помінитися -–тут у значенні пообіцяти;

Баба вже загорнула свій верчичок […] – верчичок (верч, верчик) – тут у значенні скрученого жмута;

[…] хай би воно собі йшло на очерета та на болота! – тут героїня переінакшує словесну формулу «іди на очерета, на болота і т.д.», що використовується у народній магічно-ритуальній практиці, наприклад у замовляннях;