4. Зрадник та зрадниця

Борис Грінченко

Як непритомна виходила Гаїнка від знахарки. Все в неї в душі, в голові поплуталося. Вона не вірила, не могла тому віри няти, бо вона йому, Зінькові, няла віру без міри, без краю… І він би її зрадив? І він би говорив ласкаві слова, а сам би ненавидів і до иншої думкою линув? І він би зазирав їй у вічі, а йому б зоріли инші, чужі очі? І він би обнімав її… і він би цілував її, а сам би про иншу, про иншу думав?!.. Ой ні, ні, ні! Сього не може бути!.. Бо… бо… не може!. Бо як так, то як же його й жити?.. Ні! ні!.. Вона тому не йме віри, то все брехня, гидка брехня!…

Не йме віри…

А чого ж нема їй спокою? Чого сі думки не покидають її, печуть?

І так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речі вона стала їй, Гаїнці, брехати? Нащо їй се? До чого їй воно? Не з пальця ж і вона виссала те, що казала! Щось же воно та єсть, коли вже й люде загомоніли… Та й баба Мокрина: се ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила. Хиба ж вона не знахарка?

Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хиба Зінько не такий до неї, як був? Щоправда, він тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадські справи…

Через громадські справи… А що, як ні? А що, як він сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? І думає: і чого ся Гаїнка раніше не вмерла, – тоді б я з Ївгою одруживсь?

І вона почула, як од цієї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Ні, ні! не треба про се думати, – так страшно!..

Але як Зінько того дня пішов до Васюти, то вона подумала:

– А що, як не до Васюти він пішов, а до?…

І не стямилась, як вибігла з хати та з двору та швиденько на край улиці до Грицькової хати. Убігла в двір, зазирнула в вікно: Грицько з Ївгою дома, Зінька нема. Мерщій тоді назад! Ой, Боже! Гаразд, шо ще ніхто не побачив її!

Сіла дома вдвох із матір’ю шити. Чи шила, чи не шила:

– Мамо, я води принесу піду!

– Та в нас же є вода.

– Та там трохи, – я ще принесу.

Схопилася та з хати та за відра і опинилась на вулиці.

Чи не дурна ж вона? Чого се вона вискочила? З відрами знову буде до Грицькової хати бігти, чи що? От, вона зовсім стерялася та й годі за цими думками. Треба хоч води справді набрати.

Чи набрала води, чи не набрала, – на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улиці, чи не йде Зінько і відкіля: чи від Грицька, чи від Васюти.

Коли справді йде – і від Васюти!

Скочила мерщій у хату, а як увійшов… Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зінькових очах Гаїнка так добре се розуміла! І вона щебетала до його щасливим щебетанням, сміялася так, мовби то був і сміх, і плач, і дивилася в його добрі, ясні, правдиві очі, що ніколи не дурили!.. на його любі уста, що ніколи, ніколи не казали їй неправди!..

Поминуло два-три дні. За цей час чутка про Зінька та Ївгу та разом і про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасі плескали язиками, аж одляски по всіх улицях ішли.

Микиті Тонконоженкові сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Він уже й на вулиці її займати хотів, і по саду в Сивашів уночі лазив, – думка така – а може Гаїнку саму застукає. Де там! Нічого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ся така, що довго не тупцявся, – сама слідком бігала. Все літо з нею прокуйовдив, аж тут на тобі: почала від його тікати! Він спершу й не туди то – чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зінько став на заваді. Що ж це воно таке? Ївгу в його Зінько відбив, а Гаїнку Васюта… Ах же вони хамлети! Ну! хиба вже він цього Зінька та не попаде колись у руки! Дасть він йому доброї матланки! Та й Васюті!..

А з Гаїнкою дедалі було гірше. Пішла до своєї подруги, Катрі Карпової.

– Що се ти, Гаїнко, мов ізмарніла? Чи не хвора?

– Ні… я здужаю…

– Дак чого ж ти така? Щось тобі є.

– Ні… ні… мені нічого… я…

Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.

– Що се ти, боронь Боже?! Чого се ти?

– Я… я… я не знаю… – казала хлипаючи Гаїнка. – Про Зінька…

– Що про Зінька?

Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тоді вмовляти:

– Не вір тому, Гаїнко! То все брехні, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твій Зінько так тебе любить, що він би й слідочок твій промітав. Та він же такий щирий, – він би тебе не дурив.

Ті слова мов сцілющою й живущою водою кропили бідолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рівний Катрин голос ласкавий, і їй ставало легше, легше…

– От, людям заздро, що ви гарно живете, – ну й плещуть. Я се знаю. Мені раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й мені в серці… Аж потім і виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вірь тому!

І Катря, трохи старша і завсігди поважніша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.

– Скажи, сестрице, – питалася, зазираючи в тихі очі Катрині, – скажи: ти нічого не помічала?

– Та нічогісінько! От, яка ти неймовірна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох, – от побачиш, що нічогісінько не буде.

Веселіша вернулася Гаїнка від Катрі додому, веселіша й далі була. Та не довго.

Зостріла вона свою куму Вустю. Були тільки вдвох, і Вустя зараз і поспішилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому иншому). Гаїнка розсердилась і докорила кумі, що та каже дурниці. Одначе її знов уразило те слово:

– Не віриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!

Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли він усим-усим такісінький, як і був!

Та як повернулась додому, то ввесь той упокій, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвіявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.

А Зінько тим часом пішов до волости – поніс подать. Ідучи, зострів родича, діда Корнія Грабенка – і той туди йде. Пішли вкупі, розбалакались.

– А що се, Зіньку, я чув про твого приятеля Васюту говорють? – сказав дід.

– А що там говорють?

– Він у тебе як: вірний приятель? Ти його добре знаєш?

– А добре: парубок гарний дуже, чесний, путящий.

– Ну, то й гаразд! – сказав дід Корній. – Я через те, бач, питаюся, що люде почали за його всякі дурниці плескати.

– Ет, люде – як люде: усе щось і змислять! – махнув рукою Зінько. – Що ж там? – попитав, хотівши таки знати, бо певний був, що се вже Денисові полигачі щось ізнову вимудрували.

– Та таке, що трохи ніяково й казати… Говорють, що він до твоєї жінки стежку топче.

– От чортзна-яка подлюшна брехня! – обурився Зінько.

– Та й я так думаю, що се брехня, – по-щирости сказав дід, – ну, а одначе перестерегти хотів, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне – брехня; ну, а все таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо, кажуть, що начебто десь і бачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.

Зінько вертався додому, зовсім не думаючи про цю розмову… себто думав, але зовсім не так: він Васюті й Гаїнці вірив зовсім, та не міг дорозумуватися, з чого пішли ці брехні. Одначе прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…

А Гаїнка й собі дивилася на Зінька та й думала:

– Такого я його ще ніколи не бачила… Щось у його й погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой, Боже! ні, ні!..

І знов та страшна думка обняла її вогнем.

Полягавши вони ввечері спати, ніяк могли розбалакатися. То було не говорють звечора хиба вже як дуже потомлені – в жнива, абощо, – все було як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер – лежить кожне собі мовчки. І кожне думає: Чого се? так попереду не було…

Врешті Гаїнка озвалася:

– А що ти сьогодні в волості чув?

– Та так… нічого… оддав гроші та й вернувся.

– А у Васюти не був?

– Ні, а чого б я мав у його бути?

– Та хиба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…

– Давно? А вчора?

– Чи то пак: він у нас давно не був.

– А хиба ж як я до його піду, дак то він у нас буде?

– Та… ну… та… може прийде…

– А нащо тобі той Васюта?

– Да так… він такий гарний, веселий, балакучий…

– Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела аби плести, а Зінько думав:

– Чого це вона так його вихваляє?

І додав уголос, аби не мовчати:

– Прийде колись…

Гаїнка помовчала, а тоді озвалася несміливо:

– А до Грицька ти часто ходиш…

– Ще й частіше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечері вдвох підемо – читання гуртове буде.

Ся відповідь, запекла коло серця Гаїнці. Хотіла щось сказати і не змогла. Лежала, зціпивши зуби і мовчала. Удавала, немов спить. Зінько й собі лежав тихо. Довго не спали обоє – кожне за своїми думками.

Другого дні Гаїнка не мала спокою з самісінького ранку. Коло одного так і крутються, так і плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зінько піде до Ївги… чи то – до Грицька… За тими думками не могла нічого робити. Почала поратися коло печі, дров положила, а підпалити забула: горщик у піч засуває, а дрова не горять. Аж мати посміялась:

– Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.

Узяла горщик вимити, а перед очима – Ївга вдвох із Зіньком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук, гуп, та й розскочився.

– Ой, шкода горщика! – пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками і не знала, що їй робити…

Так-сяк поставляла що треба в піч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: Здоров, Зіньку!.. Миска додолу, – вода полилась, пшоно з черепками розскочилось.

– Та що се тобі, дочко? – метнулась до неї мати. – Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ж ти бліда!..

– Я нічого, мамо… мені нічого… То так чогось руки затрусилися…

Сама стояла як біль біла.

– Оце лихо! – бідкалась мати. – Хоч би Зінько швидче вертався!

– Ні, ні, мамочко! Не кажіть йому нічого, нічого!.. Се я так… се дарма!.. я здоровісінька… Я зараз поратимусь… Тільки не кажіть нічого Зінькові!..

І справді заходилась удвох із матір’ю поратися і так-сяк наварила обідати. Зінькові мати нічого не сказала, але сама все придивлялася до невістки. Та силкувалася не появити перед Зіньком нічого, навіть удавала, ніби їсть за обідом, хоч їй і в губу не йшло. Але ввечері, як прийшов час іти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввійти в ту хату, глянути на Ївгу… не здоліє висидіти там… Одмоглася тим, що болить голова, і лишилася дома. Зінько пішов сам, а Гаїнка думала:

– Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона мені скаже…

Поки Гаїнка була в хаті з матір’ю, вона силкувалась нічого не виявляти. А вже як спати пішла!..

Вона з Зіньком спала окремо, в противній хаті. Гаїнка так любила цю хатку: чистенько-чепурненько попримазувану, з квітками й голубами, помальованими синім та червоним на білому комині; з папіровими квітками біля образів, з патретами та малюнками по стінах, з маленькою шахвою на книжки та з ліжком Зінькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо та гарно, та любо, як у віночку, в цій хатинці, в цьому гніздечку, де вона вдвох із Зіньком воркувала!.. А тепер!..

Яке воно все похмуре, непривітне, негарне, мов і стіни на неї падають. Які великі довгі діди поставали по кутках, – аж страшно. Як неприхильно навис комін, – мов і піч гнівається. І боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними білястими очима. Не хоче, не хоче вона нічого сього, не хоче на його й дивитись!..

Погасила мерщій лямпу, щоб і не бачити. Сиділа, зіпершись на стіл, у темряві.

Нащо їй це все, коли він її не любить, коли він пішов до тієї!..

Вона ж – як голубка покинута… Нікуди їй і полинути: ні до батенька, ні до матінки, бо не вернуть вони дружиноньки!..

А він там, а він усе там!..

Як без міри довго!..

А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж гріх!. Треба не потурати серцеві!… Вона ляже, спатиме…

Лягла справді, заплющила очі, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути. Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.

Заторохтить миша в сінях, а вона вже думає, що він за клямку береться. І дух притаїть, дослухається… Ні, не він!..

Хтось улицею йде. Оце певне він. Прислухається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти їх хати… Ну, ну, – завертай у ворота!.. Уже береться за ворота?.. Ні, пішло!.. пішло далі!..

Чи не в вікно хтось стукає?.. Зірвалась, підбігла, відсунула віконце.

– Зіньку, се ти? – попитала стиха.

Не чуть нікого, ніхто не озивається.

Вернулася на ліжко.

Ой Боже! Як же він довго!..

– Добре, що береться…

А думала инше: якби він і довіку не брався! Одначе не сказала цього, тільки промовила:

– Коли хоче навчитися, дак чом же він не ходе до тебе, а ти до його?

Напружувалася з усієї сили, щоб не тремтіти, щоб говорити спокійно, а воно таки подужувало і раз-у-раз струсювало, мов страшною трясцею.

– Соромляється при чужих, – одказав Зінько, – говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можно ходити.

– А жінки… хиба не соромляється?

– Ні.

– Коли ж ви вчилися? Як ще всі не посходились?

– Еге ж.

– А Катря була?

– Була.

– А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?

– Хто, Катря?

– Ні, та… Грицькова…

– Як коли: буває й ні.

Зінько подумав про Ївгу. Після тієї події в вербах йому не хотілося до Грицька й ходити, щоб з нею не стріватися, та не можно було. Одначе вона сама почала його обминати, не дивилась йому в вічі. Він думав, що покаялась, не знаючи, що вона добірає способу, як би йому зілля дати.

– Не люблю я її! – сказав він до Гаїнки.

– А чом не любиш?

– Бо в’язне до мене.

Гаїнку мов імпетом підкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:

– Як то – в’язне?

– Тепер, оці дні, сказати – ні. А то дак була штука…

І він по щирости розказав Гаїнці всю подію в вербах.

– Я вже так наважився, – казав далі Зінько, – як буде чепляться, то хоч і Грицькові скажу… Чи може краще йому, бідоласі, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?

І враз Зінько почув, як маленькі руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.

– Ой, Зінечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..

І вона стискала його, пригортала, цілувала.

– Ой, серце моє! Ой, дружинонько моя вірная!

– Гаїнко, голубочко! яка ти гарна!

– Я погана! я нікчемна! я лиха! Ти – як сонечко праведне, як барвіночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..

– За що ти так себе лаєш?

– Мені наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…

– А ти не повірила?

– Не повірила, тільки… тільки сумно було, страшно, як у темній пустці самій… Ні, я трошечки, трісі-трісюні повірила – як на мачиночку дрібнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, моє єдине серденько!..

– Ну, дак я ж тобі скажу, що й мені про тебе наказано.

Вона так і схопилася.

– Про мене?! Про мене?!

– Що до тебе Васюта стежку топче.

– Васюта?… Ха-ха-ха!..

– Цить дурне, а то мати почують.

Гаїнка реготала так дуже, що й справді мати могла почути, хоч і в другій хаті.

– Ой не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..

Ледві втишив її.

– А ти ж повірив?

– Чи я ж дурний?

– От бач! от бач! – почала вона стукати себе кулачком у голову, – а ця голова дурна, як пень, бо повірила!.. повірила!..

Забрав її руки, щоб не била себе.

– Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобі казав?

Розпиталися. Зінько подумав…

– Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство проміж себе… Стривай, стривай! А ти ж чого була в баби Мокрини?

От так ускочила! Ой, якби тепер була не ніч, – де б вона тоді очі поділа?!

Пригорнулася, притулилася до його, знітившись як кошенятко.

– Я… я… я хотіла… я думала…

І врешті призналася цілком. Зінько й сміявся, й сердився. Вичитав їй добре.

– Ну хиба ж ти не бачиш, що ся баба брехуха? От же наказала тобі про Ївгу.

– Е, дак що? То вона наказала, що від людей чула, а в хворобах вона таки зна…

Довго вони не спали.

Другого дні вранці Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з ліжка й стала посеред хати. Сонце било золотим промінням просто в вікно і осявало всю світлицю. Боги з божника ласкаво й прихильно всміхалися до Гаїнки, усміхався й дід Шевченко з-під смушевої шапки, і стіни, і комин, і лави – все блищало в золотому промінні і сміялося до неї привітно, гарно… А вона стояла серед того проміння, розчервонівшися після сну, з променистими очима, і їй було радісно, весело, ясно – так ясно, як там, на тому блакитному небі, де грало те проміння золотесеньке, теплесеньке…

– Зіньку! вставай! ми заспали…

Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як біль біла, а сьогодні так од неї й б’є рум’янцем та сяєвом…

Після снідання Гаїнка сама віддала Зінькові пляшку з зіллям, а він його вилив і пляшку побив. Їй було таки трошки жалко: а може б пособило?…

Тоді побігла до Катрі. Ускочила в хату як шуря-буря.

– Здорова, сестричко!

– Здорова! – відказала Катря, стоючи з засуканими рукавами біля печи.

– Питай мене – чого я до тебе прибігла!

– Хиба не знаю? Довідатися, чи не догляділась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася. я й прислухалася, – нічого нема, все брехня.

– Ха-ха-ха! – зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисці жахнулася, та й Катря здивувалася.

– Чого се ти?

– От і не вгадала! Уже мені не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!..

– Та чого ж ти смієшся?

– Бо мені і весело, й чудно… Ой!..

Ухопила Катрю за стан рукою і покрутнула її по хаті так, що в тієї аж спідниця замаяла.

– Чи ти присуственна? – сміялася вже й Катря, пручаючись. – Кажи вже, що там є!

Гаїнка розказала їй про все… і про Васюту…

Брехні про Зінька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та ні Зінько, ні Гаїнка вже не чули їх, навіть не знали про те. На щастя – й до Грицька воно не добігло. Помалу-малу й затихло все. На щастя, й до Грицька воно не добігло: у хату до його ніхто з тим не зважився піти, а сам він ще тільки по двору дибав, а нікуди не ходив, бо нога й досі боліла. Помалу-малу й затихло все.

Примітки

Все літо з нею прокуйовдив, аж тут на тобі […] – куйовдити – тут у значенні крутити;

Дасть він йому доброї матланки! – матланки дати – нам’яти, відшмагати;

А Зінько тим часом пішов до волости – поніс подать. – у Російській імперії на селян припадав головний податковий тягар; вони сплачували кілька видів грошових податків (поземельний, викупні платежі, мирські збори та ін.); окрім того, забезпечували розвиток інфраструктури, утримували земську пошту, волосне правління, сільського і церковного старостів, вчителя, найманих робітників тощо.

Затрусилась уся, горщик з рук, гуп, та й розскочився. – розскочитися – тут у значенні розбиватися на шматки від удару;

Які великі довгі діди поставали по кутках, – аж страшно. – діди – тут у значенні тіней;

[…] а воно таки подужувало і раз-у-раз струсювало, мов страшною трясцею. – трясця – лихоманка;

Ускочила в хату як шуря-буря. – шуря-буря (шура-буря, шури-бурі) – вихор;

– Чи ти присуственна? – сміялася вже й Катря, пручаючись. – рос. присутственный – службовий, призначений для виконання службових обов’язків; тут, імовірно, вжито у значенні божевільної людини, вар’ята;

Він се бачив, лютував і все думав, думав, вимізковуючи якісь нові хвиглі… – хвиглі (від хвиглювати, також фиглі) – тут у значенні вигадок, хитрощів;