6. Хто винен

Борис Грінченко

У неділю рано вранці Зінько лаштувався їхати на ярмарок у Чорновус. Оглядівся, аж нема того лантуха, що треба було взяти з собою. Почав був шукати, що й та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижні та й досі й не вернув. Було ще рано, і можна було сходити по лантух до Грицька. Зінько пішов. Почав був шукати та й згадав, що його позичив Грицько ще на тому тижні та й досі й не вернув. Було ще рано, і Зінько пішов по лантух до Грицька.

– Та ну?

– Іди глянь!

Вони вдвох підійшли до сіней. Юхим глянув.

– Оце не дай, Боже! – промовив, перехрестившись. – Ходім швидче да волости та скажемо!

Юхим не схотів переступати й сінешного порогу. Причинили двері і зараз же вдвох пішли до волости. Там не було нікого, тільки сторож. Послали його по врядника та по старшину. Врядник жив поблизу і прибіг швиденько. Поки вони розказали йому справу, прийшов і Копаниця. Розказали й тому. Старшина гукнув на сторожа, щоб біг по писаря, а сам, лаючись, що не доведеться побути на ярмарку, пішов з урядником, з Зіньком, з Юхимом та з понятими до Грицькової хати.

Тим часом чутка про подію вже розкотилася селом, а надто, що люде бачили, як волосні з юрмою людей ішли до Грицькової хати.

Оглянувши тіло, урядник із старшиною поставили біля його двох десятників, щоб нікого не пускали туди, а самі пішли до волости. Там уже був писарь, і вони заходилися писати про страшну пригоду слідчому, становому та лікареві. Незабаром двоє поштарів уже бігло верхи, везучи тії звістки. Зінькові та Юхимові звелено сидіти дома й дожидатися, поки їх покличуть на допит.

Тим часом Рябченко, їхавши на ярмарок, проїздив проз Грицькову хату. Побачив у дворі натовп народу, найбільше жіноти. Люде тислися до хати, та два десятники з ломаками стояли біля дверей і не пускали нікого.

– Що воно за знак? – подумав Рябченко і припинив коня.

– Що-що? – спитав роздратований Копаниця.

– Що може за його й два ярмарки самохіть оддасте, не то один! – одказав Рябченко.

– Чого ж то так?

– А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григоріє Павловичу, чиє б се могло бути діло?

– Хм… хм… – закрутився той на стільці. – Кат його знає!.. Усе в хаті ціло, нічого не пограбовано… Се не чужий чоловік, не злодіяка який, а так… з своїх чоловік… Хтось із Грицькових ворогів.

– І я так думаю – потакнув Рябченко, – що хтось із Грицькових ворогів. – Та хто ж?

– А мара його знає? Хиба вгадаєш? І туди думка, і сюди думка… А втім… Глядіть, чи не братів се діло? Вони ж із їм усе заводилися…

– Що заводилися, то заводилися, а таки я на їх не думаю… бо все ж таки вони йому брати, то не зробили б такого… Тут треба чужого чоловіка шукати.

– Ну, а які ище були в Грицька вороги? – згадував Копаниця. – Здається, що й не було…

– А хто його знає… Хиба ми всі його справи відаємо? Може ж і були… А скажіть, хто перший убитого Грицька побачив?

– Та Зінько ж Сивашенко.

– Хм… І не сусіда йому, а перший побачив… Сусіди ще не кинулись, а він уже й побачив…

– Та й Юхим же слідком за їм, бо він, – каже, – в двір, а Зінько з сіней.

– Ото ж то й то, що Зінько з сіней! А як на вашу думку, Григоріє Павловичу – мабуть той, хто перший побачив, той найбільше й зна про це діло?

– Тобто – щоб Зінько? – здивувався Копаниця.

– А що ж? Хиба Зінько такий святий, що не може цього зробити?

– Та ні… а тільки не впада на його… Нащо б йому се робити?

– Нащо? Хе! – засміявся Рябченко. – Ну, скажемо так: ходить Зінько до Грицькової молодиці, – це ж ви чули?

– Та чув… Про це по всьому селу плещуть…

– Отож: ходить до Грицькової молодиці. Ну, а шила в мішку не втаїш, коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.

– Ну?

– Ну, то як ви думаєте: чи то йому дуже вподобалося, що його жінка в гречку скаче?

– Та ні… Дак що ж?

– Як то – дак що ж? Хиба вам цього мало?

– Та я не розберу, чим воно притуляється до сього душогубства?

– Отакої! Ну, скажемо так: поліз Зінько нищечком до Ївги, а натрапив на Грицька. Ти чого? – Я – не я, я – так собі!.. – А, дак ти до моєї жінки, – на ж тобі!.. І завелись!.. Ну, куди ж Грицькові проти Зінька?.. та ще може він удвох із Ївгою на його? Бехнули його добре, дак той і ліг.

Старшина дивився на Рябченка здивованими очима й мовчав. Нарешті озвався:

– Глядіть, що й приходиться… Ну, а як же не він?

– Ну дак що? А як не він, то й не осудють його. Посидить трохи на царській кватирі та й вийде. А поки він сидітиме, дак ми всі свої справи так підкрутимо, вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся. Вам же треба на його доказательство постачити? Оце ж і воно.

Копаниця аж із місця зірвався.

– Ну й митець із тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це штука!.. Та се й місяць у голові длубатися, то такої штуки не видлубаєш! Це справді, що задля такого, дак можно начхати й на ярмарок. Ну, як ув око вліпив! Именно, именно, именно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!

– Стривайте лиш, Григоріє Павловичу, не радійте бо відразу так дуже! Бо се, бачите, ми з вами так говоримо, а як про се слідствуватель скаже?

– Слідствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можно в голову натурчати. Я йому таке подозрініє накрутю, – от побачите!.. А ви, Яхреме Семеновичу, тим часом підіть та чоловіка чотири хоч направте таких, щоб вони на нашу руч казали, та вкупі з їми й приходьте до волости, як слідствуватель приїде.

– Гаразд! Тільки треба ще так пильнувати, щоб уже ніхто не вискочив у свідки такий, що на инший бік хилитиме… Щоб ніхто не згадував, сказати, про сварку з братами… Бо як слідствуватель про се довідається, то щоб ище в той бік не повернув… Дак треба таких назад, назад!..

– Зіб’ємо й назад! – одказав Копаниця. – Се добре, що ви нагадали: буду пильнувати.

Після полудня прибіг слідчий з лікарем. Не спиняючись у волости, звелів старшині везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, і всі поторохтіли туди, а врядник підтюпцем побіг за їми. Слідчий не хотів нічого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Він був дуже молодий і дуже певний, що вміє розплутувати найзаплутаніші справи. Найсамперед узяв собі до вваги «обстанову злочинства». Видима річ, що Грицько не сам завісився, а вже мертвого його повішено. Кров на сорочці, пробитий висок, усе тіло побите, – видно відразу, що воно було. Була якась боротьба, покійник за життя ніби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, і той його пом’яв, понівечив. Хто се зробив? З хати не взято нічого. Виходить, що се зробив не злодій, а такий чоловік, що йому життя Грицькове було на заваді, ворог убитому.

– Старшина!

– Издесь, ваше високоблагородіє!

– Що сей… Григорій Момот… як він: ладнав з людьми? Не було в його яких ворогів, абощо?

– Хто його знає, ваше високоблагородіє, – здається, не чуть було… – якимся непевним голосом одказав старшина.

– Бреше! видимо бреше! Силкується покрити справу, – подумав слідчий, бо мав таку гадку, що слідчий завсігди мусить нікому не няти віри, тільки собі самому, – тоді найшвидче збагнеш справу. І він сказав:

– Як же се так? Чоловік завсігди має ворогів, – без цього не можно. Коли не він, дак жінка.

– Не догадавсь! Ви всі такі, що не знаєте, поки аж вас примусиш знати догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер мені все по правді казав! Сам Григорій Момот – знав про це?

– Спершу – ні, а тоді вже, як усе село знало, то не инак, що й він довідався… Ну й сердився здорово покійник на жінку.

– Ну?

– Сварилися часто… Бо вона за тим Зіньком пропадала… Оце той самий, що первий побачив сьогодні вранці вбитого…

– Ах, дак се той самий! – сказав слідчий, а вислухавши, що сусіда Юхим зострів Зінька, як він виходив од убитого, подумав:

– Ну, тепер видима річ: злочинців тягне на те місце, де злочинство вчинено… І дітей одведено, щоб не були на заваді…

Він почав розпитувати Копаницю далі і «таки примусив» його сказати, що він ні на кого не думає, тільки на Зінька.

– Так їх ловити! так! – думав слідчий і звелів старшині привести Зінька, Юхима, Ївгу та ще кількох свідків, яких простісінько підказав йому «нехотя» моторний Копаниця. Тим часом лікарь скінчив свою справу, і вони вдвох подалися до волости, – допитувати свідків.

Свідки вже були там готові. Ївги самої ще не було з Чорновусу: ніяк не могли її там ізнайти.

– Діло просте! – думав собі слідчий, сідаючи за стіл. – Один з грубих сільських романів та й годі. Ну, треба трошки напружити нерви в героя сього роману, – тоді легше буде його піймати. Облишимо ж його насамкінець, на закуску.

І почав допитувати Юхима.

Свідків усіх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалі слідчий упевнявся все дужче й дужче, що він ніяк не помиляється. Найбільше – Рябченкове свідчення подавало йому силу дрібниць, з яких можно було скласти щось суцільне, і те суцільне зовсім обвиновачувало Зінька.

Він хотів би допитати його навіть після Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло його.

– Зіновій Сиваш!

Зінько давно вже дожидався на волосному рундуці своєї черги і трохи дивувався, що всіх допитано, а його так довго держать. Зрадів, як нарешті почув своє прізвище. Увійшов у волость, уклонився двом панам, що сиділи за столом і став біля дверей

– Ти Зіновій Сиваш? – спитався слідчий.

– Я.

– Підійди ближче!

Зінько підійшов.

– Ближче, ще ближче! Аж сюди!

Зінько підійшов іще ближче.

– Дак ти – Зіновій Сиваш… – сказав іще раз слідчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском і гостро дивлючись на Зінька. – Дак он який ти, Зіновій Сиваш!.. Скажи мені: се ти перший побачив убитого?

– Я.

– І ти знаєш, хто його вбив?

Зінько підняв угору брови з дива.

– Ні, не знаю, – відповів.

– Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, – як ти його побачив!

Зінько почав розказувати. Слідчий слухав і дивився, не одводючи од його очей, і мов трохи всміхаючися глузливо. Зінькові ставало якось ніяково від того прикрого погляду й від того незрозумілого усміху. Се його збентежувало, і збентежіння відбивалось йому й на обличчі.

– А, бач! – думав собі, радіючи, слідчий, – уже йому ніяково стає від мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, – я тебе ще й не так припечу!

– Так! – промовив він уголос, як Зінько доказав своє. – А тепер ось що скажи: чи до сієї ночи Грицько Момот знав, що ти ходив до його жінки?

Зінько широко глянув на слідчого. Він спершу здивувася, потім обурився і відказав ізгорда.

– Цьому неправда! Я його жінки не займав і ніколи до неї не ходив.

– Справді? – глузливо запитав слідчий. – А ось зараз її приведуть, то ми і в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобі щось вичитаю.

І він почав вичитувати Зінькові коротенькі уривочки з того, що казали свідки:

– Терентій Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловік із жінкою… Михайло Сучков… виказав, що про це все село знає… Старшина Григорій Копаниця те саме… Захарій Забігайко бачив не раз, як ти вночи йшов од її хати… Єфрем Рябченко, – що бачив вас і піймав на вчинку на луці в вербах… Уляна Петренкова – що бачила вас удвох у саду… Коли хочеш, я тобі ще прочитаю, та буде й сього. Що ти на се скажеш?

– Що це все падлюшна брехня та й годі! От що скажу!

– Ге-ге! який ти палкий. Ну, тепер же слухай, що я тобі скажу!

Слідчий одхилився трохи назад на стілець, утупив свій погляд у Зінькові очі і промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:

– Зіновій Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорія Момота!

Хоч уже з того, як слідчий з їм поводився, Зінько бачив, що той ніяк не доймає йому віри і не знати нащо питається не про діло, а про Ївгу, але сього питання він ніяк не сподівався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навіть не злякало його. Він тільки широко глянув і промовив:

– Як?

– Хиба ти не чуєш? – удаючи гострого голоса, щоб уразити тим «злочинця», казав молоденький слідчий. – Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорія Момота? Сам, чи вдвох із його жінкою?

Тільки тепер Зінько цілком зрозумів, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та він одмовив поважно:

– Питайте, пане, того, хто се зробив, а не мене.

– А хто ж се зробив?

– Не знаю.

– Так я ж знаю! – скрикнув слідчий, устаючи, – Знаю і кажу тобі: ти!

І щоб уразити більше злочинця, він до голосу грізного ще й показав на його пальцем.

– Ти вбив його, і я тобі розкажу – як. Ти прийшов уночи до його жінки, думав, що буде вона сама, а зустрів його. Ви посварилися, почали битися, і ти вбив. Тоді повісив, щоб подумали, що сам Момот повісився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер мені треба знати тільки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох із Ївгою Момотовою? Ну, кажи, як? Сам, чи з нею? Ну!

Слідчий стояв перед Зіньком, грізно впиваючись у його очима. Зінько трохи тремтячим голосом одказав:

– Ні сам, ні з нею. Нічого сього не було, а коли хто вам і сказав, то той брехун та й годі! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене… Я не винен нічим, – шукайте винного деинде.

– Добре! ми знаємо, де шукати, – промовив глузливо слідчий. – Урядник! арештувати його й відіслати в город!

Урядник підійшов до Зінька.

– Ваше високоблагородіє! – промовив Зінько. – За що ви з мене знущаєтесь? Хто ж то докаже, що се я зробив таке страшне діло? Ніхто не може, а ви мене до арешту берете. Се ж гріх вам од Бога буде, що ви невинного занапащаєте!..

– О, язикатий, язикатий! – казав слідчий. – Дарма: посидиш трошки в острозі, – там язик тобі прикоротчають! А за те, щоб доказати, не журись: докажемо! А поки тих доказів шукатимем, дак ти, братіку, посидь! Урядник! виведи його!

– Люде добрі! – озвався Зінько. – Свідчусь Богом, що я не винен! Я буду жалобу подавати, що мене так ізганьблено й знехтувано!..

– Ну-ну, йди, не розпатякуй! – потяг його врядник із світлиці за рукав.

Слідчий сів писати постанову про те, щоб арештувати Зінька.

Поки се робилось у волості, Гаїнка вешталась собі по хазяйству і нічого того не знала. Виглядала Зінька й дивувалась, що так довго не вертається. Треба було їй води принести, – вхопила відра й побігла до колодізя. Підходючи до його, бачила купку жінок: вони про щось жваво розмовляли, а забачивши її, зараз притихли. Вона як думала про Зінька, зараз і попитала:

– Чи ви не були біля волости, не бачили там мого чоловіка? Як пішов туди, та й нема.

Жінки глянули на неї якось чудно, потім іззирнулися проміж себе. Гаїнка здивувалася.

– Що се ви на мене так дивитеся?

– Та вона нічого не знає, – промовила стара баба, а потім загомоніла до Гаїнки: – Так ти нічого й не знаєш, дочко?

– А що ж мені знати? – спиталася Гаїнка, дивуючись та трохи вже злякавшись.

– Ой, нещаслива ж твоя доля, дочко! нещаслива твоя доля! – захитала головою і мало не заголосила баба. – Та вже ж везуть твого Зінька, везуть його в город до тюрми!..

– Зінька?.. в город?.. до тюрми?.. Що се ви кажете, бабо?

– Правду, серденько, правду! Уже й коні запрягають, везуть його… бо виявив слідчий, що Зінько Грицька вбив.

– Брехня! се брехня! – скрикнула Гаїнка.

Відра брязнули додолу, а вона сама полинула вулицею.

Бігла до волости. «Уже коні запрягають, везуть… везуть»… – се тільки було в неї в голові і било в голову, як молотом. Перейняти!.. перейняти, щоб не повезли!.. Щоб поспіти!..

Бігла так, що люде лякались, побачивши її, та вона того не помічала.

Ось видко волость… он рундук… он підвода перед рундуком… люде… Зінька нема…

Вже добігла до рундука, як його побачила: виводили з волості з ізв’язаними назад руками.

Кинулась до його, припала, обвилась коло його, мов хмелиночка. Дух перебивало, не здужала говорити, аж поки змоглась:

– Шо се? нащо се? Зінечку, за що се?..

– Кажуть, що я Грицька вбив… Везуть… в острог…

– Неправда! неправда!.. Ти не вбив Грицька… Ні, я знаю, що не вбивав!.. За що ж тебе?.. Так не можно!.. Зв’язали… Ні, не можно. Я роз’яжу!..

І вона почала розв’язувати йому руки.

– Геть, молодице, не чіпай! – сердито відштовхнув її десятник.

Зінько стояв блідий, як крейда, не можучи промовити слова. А вона пручалась у руках у десятника і казала все тим задиханим тихим голосом, мов упевняючи кого:

– Не можно ж!.. не можно ж так!.. Треба розв’язати!.. Пустіть мене!.. я розв’яжу.. Йому треба додому… Швидче пустіть мене!..

– Одведіть її геть! – почула Гаїнка чийсь голос і побачила на рундуку якогось пана. Зрозуміла, що се його тут сила й воля. Вихопилася з десятникових рук і підбігла до пана. Зупинилась перед рундуком і, дивлючись до пана вгору, говорила:

– Паночку, лебедику мій!.. Ви ж бачите: Зінько ж не винен… Ви ж знаєте, – він же не такий, щоб се зробив!.. Його треба пустити, – нащо вони його зв’язали?

Благала тихим голосом, говорила, як дитина до великих, просючи не карати, змилуватись.

– Твій Зінько чоловіка вбив, за те його й зв’язано! – відказав пан.

– А неправда ж!.. Так гріх казати!.. Це ви не знаєте Зінька… Він добрий… Він такий добрий!.. Він милостивий!.. Пустіть його!..

– Не можно!.. одійди! – звелів пан, додавши крізь зуби: – Идіотська сцена!

Але вона не відійшла. Упала навколішки, досягла руками йому до колін, дивилась на його поглядом, повним безмірного благання й сліз.

– Ой, пустіть же!.. Пустіть, паночку!… Я за вас Бога молитиму!.. щоб Він вам щастя послав… де ви поглядом глянете, де словом обернетесь… Пустіть!.. пустіть!.. пустіть!..

Вона задихалась, а руки, тремтючи, стискали ті невблаганні коліна. І враз почула, що віз рушає. Зірвалася на ноги, озирнулась, – Зінько сидів уже на возі.

– Прощавай, Гаїнко!.. Молись Богові!..

Віз рушив… Вона кинулась до його, та чиїсь дужі руки вхопили її ззаду, не пустили. Вона дивилася услід тому возові, як він поторохтів улицею… докотився до поворотки… завернув… востаннє обличчя Зінькове бачить… зник…

– Ох!.. – промовила тихо і впала додолу.

Вже нічого не чула й не бачила…

Примітки

[…] чи то йому дуже вподобалося, що його жінка в гречку скаче? – скакати в гречку – зраджувати подружжю, мати позашлюбні взаємини;

Посидить трохи на царській кватирі та й вийде. – царська (казенна) кватира – тут у значенні острогу, в’язниці;

Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можно в голову натурчати. – натурчати – наговорити, нашептати комусь про кого-небудь;