7. Зустріч братів за Дунаєм

Адріан Кащенко

У Гайдамацькому байраці запорожці пробули три дні, й за цей час усі втікачі з Гарду, обміркувавши своє становище, вирішили, що найліпше їм іти разом з військом на турецьку сторону.

На четверту ніч осавул зробив під’їзд до Кривого Рога й упевнився, що шлях був вільний і безпечний. Тієї ж ночі, вдосвіта, запорожці понавантажували своїх коней і рушили з байраку до зимовника запорожця Лещука, що стояв біля броду через річку Інгулець.

Розпитавши в старого запорожця про те, куди пішли драгуни, Калниболоцький поспішився йти далі від сього небезпечного місця й, перевівши військо бродом за річку, звернув з шляху, направляючи військо на захід сонця до високої гори.

Гнат, як і завжди, їхав у чатах поперед війська, недалеко від брата Петра. Його вороний кінь виніс уже його на високу гору й з лівої руки в козака, потопаючи в мареві, виникла висока могила – така висока, що Гнат навіть не втерпів, щоб не спитати брата, як вона зветься.

– Це Царева могила, – відповів Петро.

Розмовляючи про могили, які взагалі мали велике значення в житті запорожців, бо по могилах у ті часи, коли ще не було помітних шляхів, розпізнавали, куди простувати брати наблизилися до Царевої могили, й Гнат, розігнавши коня, вихопився на самий шпиль могили.

Перед очима козака встали чарівні степові краєвиди північ, де з-під обрію вибігла річка Інгулець, і на південь куди вона прямувала, було видко її глибоку долину ми на десять у обидва боки. Посередині цієї долини, біля Кривого Рога, до неї зійшлися річки Саксагань, Бокова й Боковенька; а на сході сонця, геть-геть край неба, видко було кряжі, що за ними ховався Базавлук і Запорозька Січ, а н захід сонця прослався рівний степ з ледве помітними ліщинами. На всі боки по степах, скільки оком глянь, немов живе море, хвилювалася степова трава, паруючи під промінням сонця, а ген далі, край неба, виникало таємне марев приваблюючи очі великими озерами блискучої води з зеленими по озерах островами та чарівними городами з мурами й баштами, що, як таємні примари, танули від подих вітра.

Трудно було відвести очі від чарівного краєвиду, й Гнат довго стояв на могилі нерухомо. У цей час поруч нього виникла поважна постать Калниболоцького. Він довго, так само як і Гнат, не зводив очей з степу, але в погляді його не грала молода бадьорість, як у Гната, а відбився непереможний сум і розпука. Таким поглядом, яким дивився Калниболоцький на степ, дивиться тільки вдова на труп любого їй чоловіка.

– Краю мій рідний, улюблений!.. – почав говорити запорозький полковник, немов не помічаючи Гната. – Степи мої розлогі, незабутні! Невже не побачу вас довіку? Щасливий ти, хто лежиш під сією високою могилою. Ти любив наші рідні степи, й твоя душа, що витає тут над твоєю домовиною, бачить степи, улюблені за життя; нас же, сіромах, лиха доля несе на далеку чужину, в землю бусурманську, щоб там покласти нам свої кістки в нерідну землю!

Полковник замовк, але Гнат не насмілювався навіть поворушитись, щоб не порушити таємних поривань його душі. Минуло кільки хвилин, а козацький ватажок все пильніше придивлявся до далекого обрію, неначе намагався навіки заховати улюблений степовий краєвид у своєму серці.

Нарешті Гнат наважився порушити тишу:

– Батьку полковнику, адже гомонять, що й на Дунаї нам добре буде жити…

Калниболоцький глянув на молодого козака поглядом, повним теплого жалю:

– Ти ще молодий, сину, й жити тобі на світі ще багато. Так знай, що другої України на світі немає. Воюючи з поляками, з волохами, угорцями й турками, я багато бачив земель аж до Німецького й Середземного моря. Добре я знаю нею Цесарщину [Цесарщиною на Україні звали Австро-Угорщину.], був навіть у Франції, бо за гроші наймався до французів воювати їхніх ворогів, а скажу тобі, що такого любого та веселого краю, як наша Україна, ніде я не бачив. Знаю я й Дунай ввесь – добрі на ньому плавні, гарні озера й лимани, але степу біля нього немає. Людей побіля нього рясно, як біля моря піску, – ніде нам буде там коней випасати, а про таку волю, як отут у нас за Запорожжі, там ми забудемо й згадувати. Так-то, сину мій, – докінчив Калниболоцький, – на Дунай мандруй, а Україну на серці май!

Полковник повернув коня й хотів з’їздити з могили, але крутобока могила лякала його коня своєю високістю – він упинався й хріп. Щоб допомогти полковникові, Гнат зскочив з свого коня, позав’язував обом коням очі й звів їх з могили за уздечки.

Осавул з чатівниками був уже далеко, й Гнатові довелося їх доганяти. Гнатів Арап вихором побіг степом, розхиляючи на обидва боки високу траву, що була йому по саму шию, – тільки будяки-велетні, з їхніми гострими колючками, що, мов дерева, випиналися з трави своїми червоними, дебелими головами, Гнат обережно обминав, щоб не покалічити тими будяками коня.

У південь на одному з кряжів безкрайого степу Петро наглядів косяк тарпанів, і йому схотілося, щоб товариство поласувало тарпаниною.

– Бачиш, Гнате, тарпанів? – вдався він до брата.

– Бачу. Добре було б піймати хоч одного.

– Вловиш їх, якраз? – посміхнувся Петро. – Вони бігають, як вітер. От біжи та збери до мене половину задніх чатівників. Будемо полювати.

Петро почав порядкувати козаків до полювання. Він звелів Гнатові та ще двом козакам віддати своїх коней товаришам і залягти з рушницями разом з ним у траві. Останні козаки розбіглися в ліву й у праву руку, й скоро всі зникли з очей. Вони оббігли тарпанів далеко стороною почали навертати їх на стрільців. Злякані тарпани всі косяком кинулися саме в той бік, де зовсім непомітно високій тирсі лежав Петро з товаришами.

Скоро Гнат почув неначе гудіння вітру. То наближався косяк диких коней, і скоро земля застогнала від тупотіння кількох сот копит. Ще хвилина – й коні потолочуть стрільців так, що й сліду їх не лишиться…

Коли косяк тарпанів наблизивсь, Петро підвівсь на одне коліно, щоб можна було бачити коней, і підвів до плеч рушницю. Те саме зробив Гнат і останні товариші.

Козацьке око метке: вибухнули чотири постріли – чотири тарпани, підкинувшись на дибки, з жалісним іржанням упали на траву, б’ючись у смертельних корчах.

З жахом метнулися останні тарпани від зрадливого міс ця, де стеряли своїх товаришів, і, розбившись на два косяки зникли з очей за буграми.

Гнат наблизився до вбитих коней. Вони вже сконали й лежали нерухомо. На зріст вони були менші за свійських коней, масті вони були мишастої, копита мали величенькі й розрепані, в усьому іншому ж були як звичайні коні.

– Чому їх не ловлять та не привчають до господарства? – вдався Гнат до брата.

– Не виживають вони в неволі, – відповів той. – Тільки ти прив’яжи його, так він все поб’є й потрощить копитами навкруги. Себе понівечить і або відірветься, або знесилений упаде й не їстиме, аж поки й сконає.

Козацтво зраділо здобичі. Тарпанина була далеко смачніша за конину, запорожці ж з Базавлуку не їли м’яса, й через те всі охоче заходилися поратись біля тарпанів. Не минуло й півгодини, як їх оббілували, випустили з них кендюхи, порубали м’ясо на шматки й навантажили на скількох коней.

Проте з обідом довелося сьогодня чекати вечора, бо за ввесь день запорожці не здибали й ріски води. Тільки надвечір осавул привернув до Вербової балки, де з давніх часів знав декілька джерел.

Стомлені згагою, коні здалеку почули воду й почали іржати, прибавивши ходу. Вершники спустилися в балку й легко зітхнули в холодку під вербами. Проте поїти коней з джерел було неможливо, бо вода вибивалася з-під землі дуже маленькими цівками.

Здавалося, що коні мусять загинути від згаги, але осавул Рогоза вже не вперше ходив Диким Полем і знав, як зарадити справі.

– Лопати сюди давайте! – гукнув він до козаків, що везли вагу. – Копайте криниці!

Обережно козаки повикопували на джерелах криниці, й поки підтяглося до балки все військо, води по криницях набігло вже стільки, що можливо було брати її відрами на варево та напувати з них коней.

Скоро запорожці розташувались у балці на ніч і почали збирати паливо та варити обід, чи – краще сказати – вечерю, бо вже сідало сонце.

Управившись біля свого коня, Гнат пішов шукати Катрю. Всі неузброєні козаки стояли окремим невеликим табором, і Гнат побачив Катрю з її матір’ю під захистом верби. Наблизившись, він занепокоївся: у дівчини з ноги точилася кров.

Проте Катря глянула на Гната весело:

– Я сьогодня ще тебе й не бачила!

– Що ж це в тебе, Катре? Це ж тобі болить?

– Та воно не дуже болить, – одповіла дівчина.

– Це вона, бідненька, ще давно зіпсувала собі ногу будяками. Воно було й загоїлось, а оце сьогодня ввесь день ішла, так пораза знову роз’ятрилася.

Гнат приніс води, й Катрина мати почала оббанювати Дочці поколоті й порепані у кров ноги.

Гнатові заболіло серце: козаки всі у добрих чоботях або сап’янцях, а він ще й верхи на коні сидить, бідна ж дівчинка нівечить собі босі ноженята.

– Ой, шкода ж мені тебе, Катре! Отже завтра візьму я тебе на свого коня!

Катря засоромилася:

– Нізащо не сяду до тебе!

– Чому не сядеш? – обізвалася мати. – Дай, Бог, здоров’я козакові, що пожалів тебе. Як їхатимеш конем, то й ноги загояться.

Увечері Гнат почав просити брата, щоб той призначив йому їхати не в передніх чатах, а в задніх, бо йому треба підвезти хвору дівчину. Осавул зразу навіть розсердився й нагримав на брата, що він вигадує такі дурниці, але коли Гнат повів його й показав ноги дівчини, Петро дозволив йому везти Катрю, хоч суворому козакові те було й не до вподоби.

З радощів Гнат майже всю ніч не спав і, вставши вдосвіта, почав з свого жупана та з черпака намощувати сідельце для Катрі.

Коли козаки почали виступати й Гнат приїхав по Катрю, вона змагалася, соромлячись сідати до козака, але мати силою підвела її до Гнатового коня, а Гнат, нахилившись з сідла, мов пір’їну, підхопив її руками й посадовив поперед себе так, щоб вона, сидячи до нього боком, мала можливість держатись рукою за луку сідла.

Од Вербової балки запорожці ще йшли Диким Полем п’ять день, не побачивши за ввесь час ні одної оселі й не здибавши ні одної живої душі. Тільки тарпани, вовки, сугаки, лисовини, зайці, тхори, бабаки та сурки шмигали повз козаків та ще орли, дрохви, журавлі, хохітва та великі табуни куріпок і перепелиць, сновигаючи в повітрі, були свідками їхньої мандрівки. Всі ці свідки були мовчазні, й тільки дрібненькі жайворонки своїм любим, лагідним співом розважали засмучені душі козаків, нагадуючи їм про рідну Україну.

Запорожці посувалися дуже помалу, й найбільше через те, що січовий образ святої Покрови був великий і важкий, козаки ж мали за гріх навантажити його на коня, а ввесь час несли його посередині на руках.

Гнатові довга подорож була дуже мила, й він тільки й хотів, щоб вона протяглася якнайдовше. Щодня він садовив Катрю біля себе на коня, розповідав їй про своє хлоп’яче життя й про свої походи з полковником Порохнею й слухав оповідання дівчини про життя в Гарді й про те, який їй жаль за курчатками, що сама вона їх доглядала й вигодовувала, а москалі як прийшли, так зараз половили та й порізали.

Як тільки військо ставало табором, Гнат зараз віддавав Катрю матері й клопотався, щоб їм було чого їсти й пити. Врешті дівчина звикла до Гната, мов до рідного брата, й хоч уже й ноги її позагоювалися, вона все-таки сідала до Гнатового сідла.

На шостий день біля річки Мертві Води запорожці здибали ще шістьох козаків Буго-Гардовської паланки, що, мов вовки, ховалися поміж скелями й терниками. Від цих утікачів отаман довідався, що в Гарді стоять два повки драгунів, а в Соколах – донців і що скрізь річкою Бугом стоять кордони поміж турецькою й російською державами.

Обміркувавши становище разом з старішими козаками, Калниболоцький зважив за найліпше й на цей раз якось «москаля в шори вбрати», себто вжити хитрощів, аби перейти за Буг непомітно й не проливши братньої крові.

Перестоявши день недалеко від Бугу в захисному байраці, Калниболоцький повів військо до річки, наближаючись до броду, що звався Овечим. Тим часом, щоб відманути московську залогу від броду, Петро Рогоза, як тільки смеркло, підбіг з десятьма товаришами до кордону й, випаливши кільки разів у повітря, кинувся тікати від Овечого броду до Чортайського.

Кордонний капітан, узявши поночі запорожців за татарів, посадовив усю свою залогу на коней і погнався слідом за Рогозою.

Зачувши перші постріли, Калниболоцький хутко повів усе військо попід скелями Бугу до Овечого броду, й піше військо зараз же почало переходити річку, а вершники, йдучи попереду й обабіч піших, вишукували для них найбільше мілкі місця. Все робилося, як зарані було умовлено, й не минуло й півгодини, як усе військо й утікачі, що були біля війська, перейшли на турецьку сторону.

Петро Рогоза, маючи з своїми товаришами найпрудчіших коней, довго дратував драгунів, то підпускаючи їх ближче до себе, то знову відбігаючи далі, й тільки тоді, коли минуло досить часу, він вибрав місце, де береги Бугу були не дуже скелюваті, а посередині річки був острів, і, гукнувши товаришам, враз повернув свого коня до Бугу й ускочив у річку.

Товариші Петрові і вскочили в воду слідом по ньому, й темні хвилі прудкої річки зашипіли білою піною під грудьми добрих коней; козаки ж, щоб не заважати своїм коням плисти через глибочину, зскочили з них у воду й пливли поруч, держачись за їхню гриву.

Понад головою козаків просвистіло декілька драгунських куль, але влучати поночі було трудно, й козаки щасливо допливли до острова. Там же поміж дубами вони були вже в доброму захисті від драгунських куль і дали коням трохи відпочити.

– Прощай, рідний краю! – обернувся Петро до запорозького берега. – Прощай, Україно! – загукали козаки, скидаючи шапки. – Сподівайся нас, бо поки живі – тебе не забудемо.

Через годину Петро з товаришами прилучився до Калниболоцького й сповістив турецький кордон про те, що запорожці прийшли в їхню землю не з лихими думками.

З-під Овечого броду Калниболоцький пішов з військом понад Бугом, аж до Великого лиману, а далі повернув на Тилігул та річки Куяльник та Хаджибей, простуючи до Дністровського лиману та города Аккермана, біля котрого мав зійтися з головним Запорозьким Військом, що перепливло туди морем.

Так покинули запорожці свої одвічні вільні степи, гадаючи, що тільки там може бути доля, де панує воля; без волі ж не знайдеш долі навіть у рідній країні.

Через місяць біля Дністровського лиману було велике свято: запорожці, що прибули туди раніше з кошовим на байдаках, піднявши військову корогву та прапори, бучно, з пальбою, виходили назустріч товариству, що під приводом Калниболоцького наближалося до коша, перейшовши все Дике Поле й Буджак.

Попереду повку Калниболоцького двоє крем’язних запорожців, знявши шапки, несли образ святої Покрови; осторонь їхали отаман та осавул, а слідом за образом лава за лавою йшло Запорозьке Військо.

Зблизившись з образом, кошовий, старшина й усі, що вийшли назустріч, поскидали шапки й почали підходити цілувати образа, а Далі цілувалися з товаришами, вітаючи їх радісними вигуками.

– Петре, Петре! – почулося біля коня Петра, й хтось потяг його за халяву чобота.

До Петра радо простягав руки малий Василь.

– А де ж Гнат? Чи живий, чи здоровий?

– Гнат позаду війська, поміж вершників… – одмовив старший брат, цілуючи малого.

Василь зіскочив з братового коня й кулею полетів шукати Гната, а через кільки хвилин Гнат уже підводив його до натовпу неузброєних мандрівників, де була Катря з своєю матір’ю й батьком.

– Подивись, Василю, яку я собі знайшов у печері названу сестру! – сміявся Гнат, показуючи Катрю.

Дівчина веселими очима глянула на Гната й Василя, але той погляд скоро потьмаривсь, і вона затулилася рукавом сорочки, щоб хлопці не побачили, як з її очей збігла сльозина.

– Про що ти, Катре? – упадливо спитав Гнат.

– Мабуть, тепер уже доведеться мені з тобою розлучитися, – одповіла дівчина журливо.

– Не сумуй, Катрусю. Якщо й розлучимося ми, то будь певна, що зійдемося знову.

Через кілька день кошовий дістав з Стамбула звістку, що султан радо приймає запорожців, але до весни не може дати їм землі на Дунаї, а дозволяє військові вільно жити й рибальчити по всіх лиманах од Бугу до Дунаю, а всіх козаків, хто викличе з України свою родину, він наділить на Буджаку доброю землею під оселі.

Час було упорядкувати військо, й одного ранку кошовий з старшиною винесли з намету й розставили по полю тридцять вісім прапорів таких саме кольорів, які були на прапорах запорозьких куренів у Січі на Дніпрі.

Викликали на поле всіх запорожців.

– Ставайте, панове товариство, – гукнув кошовий, – всякий до свого прапора! Ідіть усі в ті курені, по яких були на Січі!

Скоро все поле над лиманом вкрилося довгими лавами Запорозького Війська. Були такі курені, що до них зібралося по двісті козаків, а були такі, що з’єднали й по триста; всіх же козаків кошовий налічив сім з половиною тисяч.

Коли, скінчивши військові справи, кошовий вертався до свого намету, до нього, знявши шапку, наблизився Гнат. Кошовий помітив, що козак хоче про щось просити й вагається.

– Що тобі, козаче? – вдався він до Гната.

– Скажіть, будь ласка, пане батьку… – не дивлячись у вічі кошовому, наче соромлячись, щоб хтось інший не почув його, спитав Гнат. – Чи й на Дунаї буде так, як на Дніпрі, що запорожцям буде заборонено женитися?

– Сього не заборонялося й на Дніпрі, – одповів кошовий. – Сам знаєш, що по зимовниках сиділо багато жонатих запорожців. Заборонялося тільки жонатими жити в Січі. А чи не надумав ти одружитись?

– Та ні… – замішався Гнат. – То я так тільки питаю… Може, колись… не зараз…

– Ну, як дійдеш літ та надумаєш одружитись, то й помагай тобі, Боже! Нам дуже бажано, щоб козаки женилися та щоб біля Січі будували нову Україну!

Гнат пішов до свого, Платнирівського, куреня заспокоєний і веселий.

Починалося нове життя запорозького козацтва – дітей Дніпровської Січі – в чужій стороні.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Зруйноване гніздо. Історичні повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1991 р., с. 442 – 450.