Тяжкий гріх

Адріан Кащенко

Оповідання з часів першої революції

Попід стінами великої майстерні стояли у ряд кабиці, ковальські горни, міхи й ковадла, а побіля тих ковадл крізь синій дим, що інколи мішався з білим паром, над силу можно було розглядіти темні постаті кількох десятків ковалів та робітників. Під височенним дахом майстерні замість стелі простяглися залізні колії та помости, по яких совалися великі коловороти з довгими ланцюгами, допомогаючи людям підважувати й перетягати велику вагу з одного краю майстерні до другого. Вище тих помостів та колій, у самому даху, були пророблені вікна, крізь які тягло з майстерні на повітря і чорний дим і сивий пар і важкий дух паленого заліза; унизу ж, долі, посередині майстерні, стояли два парових молоти, які хоч не частими, але важкими ударами примушували труситися не тільки стіни й вікна майстерні, а навіть саму землю, що була під майстернею.

З краю майстерні, біля свого ковадла, стояв високий, чорнявий, з гострим носом та невеликими вусами молодий коваль Юрко Свердел. Не перший день і не перший навіть рік стукотять понавколо Юрка молоти, бряжчить і лящить залізо… Не перший день і блискучі іскри, розрізуючи синій дим, обпікають чоло й руки коваля… Він по майстернях ще з тієї пори, коли на п’ятнадцятому році скінчив повітову ремісничу школу.

Біля сусіднього від Свердела ковадла стояв не молодий вже з скуйовданим волоссям, коваль Пляма. Його ще хлопцем віддав батько до коваля у науку, і з того часу він ковалює все життя. Щоденна важка і брудна праця, купно з неосвітою Плями, давно примусили його шукати собі розваги та втіхи побіля шкалень, через що чимала його сім’я часом бідувала, і коли б не заробітки його жінки, яка була прачкою, то доводилося б всій сім’ї сидіти й зовсім без хліба.

Бадьоро б’є Свердел великими молотом по зубилі, що настановляє на довгий прут заліза його підручний. Раз вдарив… два… і летить обрубок заліза до Юркового сусіди Плями. Той кидає обрубки у горн, розпікає їх на червоне і, витягши клещами на своє ковадло, гне їх кількома вдарами молоту на дуги і перекидає до третього сусіди. Третій зчеплює одну дугу з другою, загинає дужче їхні кінці і перекидає до четвертого, що ті кінці зварює на вогні. Та к обрубки заліза, що виходили з-під руки Свердела, перекидаючись від одного коваля до другого, складалися нарешті у ланцюги і з голосним брязкотінням падали на середину майстерні, на чималу вже купу своїх товаришів.

Стукотять молоти і бряжчить залізо годину й другу й третю… Гарячий піт, змиваючи з лобу молодого коваля брудну сажу, збігає йому на брови і навіть заливає очі. Свердел знехотя спиняється, щоб витерти той піт і сажу, але хустка його вже зовсім чорна і тільки міцніше втирає бруд у тіло.

Спинившись, щоб передихати, Свердел одним заходам пішов напитись води, але, не дійшовши до крану, з якого робітники пили воду, він став біля купи ланцюгів. Увагу коваля звернули на себе невеликі залізні півобручі, що підкидалися до купи ланцюгів з другого боку майстерні і почувши серцем щось недобре, Свердел підняв один ланцюг і приклав собі до поясу. Ланцюг на мало не діставав до долу.

– Товариші! – схвильовано гукнув Свердел.

Це слово під ті часи було гаслом до гуртування і уваги. Слідом по цьому гаслові, робітники звикли чути промови, оповідання про краще життя своїх товаришів по інших краях і про те, як досягти, щоб і своє життя стало ліпшим. Через те, хоч який великий був гуркіт і брязкотіння у майстерні, але слово «товариші» зразу звернуло на себе увагу багатьох робітників і ті, глянувши на Свердела і зрозумівши, що він хоче щось промовляти, передали той гасловий поклик до дальніших ковалів, так що через півхвилини вся робота у майстерні припинилася, і тільки вал, що давав рух усім машинами, не припиняючись, крутився угорі і сичав гадюкою.

– Товариші! – ще раз гукнув Свердел, піднявши у гору ланцюг. – Чи відомо вам, що ми зараз виробляємо? Ми своїми власними руками куємо кайдани на своїх братів-робітників, а може й на самих себе!

Скрики здивування й обурення пробігли по всій майстерні і робітники почали сходитись до купи ланцюгів.

– Яка ганьба, товариші, – казав Свердел далі, – що ми пособляємо своїм ворогам, гнобителям, катувати наших заступників… борців за нашу волю, за нашу кращу долю! Через що, товариші, не достало у тюремщиків кайданів? Не достало їх через боротьбу з народом, що поривається до волі! Як же сміємо ми сподіватись перемоги у своїй боротьбі з владою капиталу, коли самі ми, робітники, виробляємо капиталу зброю до боротьби з нами і до мордування заступників наших? Невже, товариші, попустимо ми себе до такої зради загальній справі робочого люду?

Навкруги почулися вигуки обурення:

– Не буде цього! Киньмо роботу! Не будемо кувати кайданів на братів своїх!

Один по одному робітники поскладали свій струмент і скоро всі сиділи: хто на купах заліза, а хто на своїх ковадлах.

Начальник тієї майстерні, у якій це діялося, був людина запеклої вдачі. На його думку, робітникам не можно було ні у чому потурати, бо, мовляв, зробиш ти по їхньому хоч дурницю, вони зараз заберуть собі у голову, що їх бояться і вимагатимуть більшого. Почувши, що ковалі покинули роботу, він вийшов з контори до майстерні і почав умовляти їх стати до роботи, посилаючись на умову наймання, по якій майстерові повинні робити все, що їм буде доручено.

– Одмовляючись робити кайдани, – закінчував він свою промову, – ви ламаєте умову і чините хазяїнові збитки, а через те, як що ви не скінчите початої роботи, я мушу всіх вас розщитати. Обміркуйте ж добре наслідки вашого вчинку, я ж через півгодини прийду знову, щоб почути ваше рішуче слово.

Ковалі почали радитись і великою більшістю погодилися на тому, щоб кайданів не кувати і страйкувати доти, поки не дадуть їм іншої роботи.

Один тільки коваль не згоджувався страйкувати, то був Пляма. Він не пускав з руки свого молоту і сердито одповідав усім, що не може страйкувати бо у нього сім’я і багато дітей.

– Треба перетерпіти… – умовляв його Свердел. – Це ж загальна робітницька справа.

– Вам добре, Свердел, перетерплювати, – сердито сперечився Пляма, – бо у вас сама дружина за плечима; от коли б вам, як мені, сім, тоді ви не вигадували б страйків. Досить вже я натерпівся за попередні страйки. За два місяці, слухаючи вас, заробіток стеряли, а чого добули?.. Ні, голубе, вже нам, робітникам, не панувати… Не дурно кажуть: скачи враже, як пан каже…

– То ви давню давнину згадали, товаришу… До того ж ви не дуже-то заробіток дітям носите, а так що більше, не гаючи часу, у казну його через горілку повертаєте…

– А вам зась до того, куди йде мій заробіток! Я заробляю гроші, вистоюючи на ногах з ранку до пізнього вечора біля ковадла, так я маю право й витрачати ті гроші.

– Так нема чого вам і ховатися за дітей! Виходе, ви згодні кувати кайдани на самого себе?

– Ні, я не на себе, а на тих, що перебороняють чесним робітникам заробляти собі хліб, Це може вам, товаришу, боязно, щоб не викувати часом кайданів на себе…

– Так виходе, ви – зрадник!

– Байдуже! Лайтесь, коли кортить вам, а я все таки не страйкую.

З тим словом Пляма люто замахнувсь своїм молотом і вдарив по залізу. Гучно ляснуло залізо посеред загальної тиші у майстерні… От і вдруге вдарив Пляма по залізі і замахнувся вже втрете… але тут молот випав з його руки, а сам він почав корчитись від пекучого болю… У спину ковалю дужою рукою була кинута залізна гайка і та гайка, улучивши йому межі плечі, м’ячем відскочила назад і брязнула на купі погнутих Плямою залізних обрубків. Простогнав коваль і з безсилим лютуванням на виду сів на своє ковадло, зціпивши зуби і хитаючи від болю своєю кудлатою головою.

– Прокляті!.. Іроди!..

– Так то краще буде… – почулося з-поміж ковалів. – Навчайся хоч під старість шанувати волю товариства.

Почувши від ковалів їх рішучу одмову кінчати роботу, начальник майстерні сказав, що у такому разі всі мусять іти до контори і брати розщот.

– Не робіть цього, пане начальнику, – ввічливо звернувся до нього Свердел. – Ви ж нас всіх залишите без хліба, а разом з нами і жінок, дітей і матерів наших.

– Хочете їсти хліб, то робіть те, що вам наказують.

– Ми не можемо кувати кайдани на братів своїх, але згодні заплатити з свого заробітку ті збитки, які матиме майстерня через невиконання роботи.

– Ні, цього не ждіть! Не хочете коритись, то беріть розщот, – рішуче закінчив розмову начальник майстерні і вийшов до контори.

Почався страйк. Два дні ковалі приходили до майстерні, як і завжди, але до роботи не ставали, кажучи, що чекають іншої роботи. На третій день вони знайшли майстерню замкнутою і оточеною солдатами й жандармами. Біля воріт ковалі побачили наліплене оголошення про те, що всі вони розщитані і мусять у конторі одібрати зароблені гроші; ті ж, що схочуть знову стати до роботи і робити під охороною жандармів, запрошувалися тим оголошеннями до контори, щоб узяти окремі свідоцтва і робити за побільшену плату.

Коли про те оголошення почув Пляма, він зрадів, що може помститися: .

– Коли ви, «товариші», гайками мені ребра перебиваєте, так будьте ви прокляті до віку, а мені таких товаришів не треба.

Так міркуючи, Пляма пішов до контори і записався кувати кайдани під охороною жандармів.

Ранком другого дня він з окремим свідоцтвом увійшов повз жандармів у порожню майстерню і почав доковувати ті з кайданів, біля яких було найменше роботи, а через небагато часу, під охороною жандармів, начальник майстерні привів до нього шість сторонніх ковалів і наказав Плямі бути за старшого і показувати новим ковалям, як і що треба робити з кайданами.

Робота була не абияка мудра, скоро уладналася, і вже до обіду десяток кайданів був готовий.

Коли після гудку Пляма вийшов з майстерні і йшов вулицею до дому обідати, позад нього мов з-під землі виник Свердел. Плямі стало моторошно, але він підбадьорював сам себе міркуванням:

– Чого мені його боятися? Хіба я не власник своїх рук? Ви прагнете волі?.. Так дайте ж і мені волю робити те, що я хочу.

– Товаришу! – почувся ззаду голос Свердела. – Не робіть того, що ви робите…

– Я вам не товариш, – сердито обізвався Пляма. – Будьте ви всі, страйкарі, прокляті..

– Киньте, товаришу, роботу… Не будьте зрадником… штрейкбрехером…

– Ач яке ще слово вигадали!.. Чорти батька знає, що воно й визначає…

– Як не кинете роботи, то пошкодуєте на себе, але буде вже пізно…

– Ой, не чіпайте мене, Свердел!… – сказав Пляма, спинившись. – І не погрожуйте, коли не хочете, щоб я виказав, хто у цій справі перший привідця!

Свердел більше не обзивався до Плями і, повернувши за ріг вулиці, зник у натовпі.

Цей випадок налякав Пляму. Він боявся помсти ковалів і, щоб забезпечити себе від них, сказав дома, що надалі він не буде приходити обідати до дому, а щоб йому присилали страву з хлопцем до майстерні; вертаючись же з роботи увечері, він просив одного з жандармів проводити його мало не до самої хати.

Так ходив до майстерні Пляма три дні. На четвертий день, у обідню пору, сто кайданів були виготовані, і Пляма доковував останню пару. Біля нього вже стояв хлопець з обідом у руках, але справа з останньою заклепкою, як на гріх, не складалася; ланцюги аж двічі падали з ковадла додолу, заклепка тим часом прохолола і погано розковувалася. Треба було залізо знову розпікати, щоб виправити ту хибу, але у Плями холонув обід і він з пересердя кинув кайдани до купи, з нерозклепаною заклепкою, додавши голосно:

– Нехай вам біс! Волочитиме й так якийсь розбишака!

Сказавши далі хлопцеві, що горщик і тарілку він принесе у вечері сам, Пляма почав лагодитись обідати. Інші робітники порозходилися, і він, лишившись на самоті, витяг з кишені пляшку-сороківку, що захопив у шкальні ранком, вихилив відразу добру її половину і почав заїдати. На виду у Плями визначалося задоволення: обід був смачний і справа йшла добре – за кайдани він мав одібрати добрий заробіток.

У цю добу до майстерні прийшов з контори начальник, щоб оглядіти виготовані кайдани. Він наблизивсь до купи кайданів і хотів нахилитись, але у ту мить з верхнього помосту, з-поміж колій ланцюгів і коловоротів, пролунав постріл, і начальник важно впав на купу кайданів, розпластавши руки так, наче намагався вхопити всі кайдани у свої обійми. У ту ж мить під дахом майстерні щось брязнуло, і у вікні на стрісі промайнула постать людини.

Пляма скам’янів, не знаючи, що вчинити: чи кидатись до вбитого, чи ловити злодія, чи рятувати самого себе… І не вспів він схаменутись, як до майстерні вбігли жандарми і, оглядівши мертвого, зразу присікалися до коваля, що то він вбив начальника.

Пляма божився і присягався, упевняючи, що він не має ніякої зброї, навіть не вміє стріляти, але все було марно: у майстерні його застали самого, і хоч він і упевняв, що постріл зроблено з верхнього помосту, але ні там, ні на даху майстерні, ні на дворі, жандарми не знайшли нікого, і вартовий на воротах не бачив, щоб хтось виходив з майстерні після хлопця.

Коваля було арештовано, а згодом, коли у майстерні зробили трус, у його горні, поміж жужелицею, знайшли револьвера, очевидячки кимсь туди заздалегідь підкинутого.

Сім місяців просидів Пляма у тюрмі, проклинаючи у безсилому лютуванні і жандармів, що його безвинного арештували, і тюремщиків, що замкнули його у темницю, і мурщиків, що ту тюрму мурували, і ковалів, що кували на вікна грати, і, нарешті, ввесь світ, на якому немає правди. Нарешті його судили і обвинуватили у тому, що він, маючи на мислі вбити начальника майстерні, став до роботи, не вважаючи на те, що всі останні ковалі застрайкували; що він не ходив обідати, як те робили інші робітники, щоб підстерегти начальника, коли той виходитиме з майстерні, і нарешті, що застреливши начальника з револьверу, він ту зброю [сховав] у жужелицю свого горну. За те злодійство засуджено Пляму до смертної кари з заміною довічною каторгою.

Високо, під самі хмари, піднялися за озером Байкалом скелясті гори. Холодні, непривітні й одноманітні ті гори, як холодні й непривітні ті сірі хмари, що їх сповивають. Налиті вогкістю і вкриті темрявою, межигір’я розкраяли ті гори глибокими безоднями, як крає нудьга по рідному краєві серце всякої людини, сюди засланої. У тій далекій країні, по закиданій дрібним камінцем стежці, що гадюкою звивалася понад глибокою безоднею, піднімалася на гору від залізничої станції валка в’язнів-каторжан; поміж тими в’язнями йшов закутий у кайдани коваль Пляма. Після лютування на ввесь світ, що обурювало його серце у перші місяці після арештування, тепер душу коваля краяла смертельна нудьга. Він зневірився у існуванні на світі правди і, почуваючи себе засужденим безвинно, з розпачем звертався до Бога з питанням, за що він так тяжко його покарав.

Пригадуючи все своє невеселе і тяжке від щоденної важкої праці життя, Пляма не знаходив у ньому гріхів, які були б більше тяжкі над звичайні гріхи інших робітників.

– Грішив я, Господи, – міркував Пляма, – пропиваючи свій заробіток і лишаючи дітей у злиднях… Але половина робітників так робить, а не всіх же Ти так караєш… Грішний я й у тому, що дружину свою кривдив, траплялося й бив, але не один же я так робив… За що ж одному мені така кара?…

Так міркуючи, Пляма йшов стежкою, брязкаючи своїми кайданами, а нестерпучий біль у нозі, під обручем кайдана, що мучив коваля від самой станції, щодалі дужчав і доходив уже йому до самого серця. Якийсь край заліза ножем різав йому ногу і нарешті з неї почала бігти кривавиця.

Пляма вже кільки разів просив конвойних спинити валку і щось зробити йому з кайданами, але ті тільки глузували з нього, і коли він лишався позаду інших, підганяли його прикладами своїх рушниць. Нарешті Пляма не витрммав пекельної муки і, невважаючи на лайку конвойного, сів край провалля і глянув на той обруч кайданів, що так різав йому ногу.

Скрик розпуки вибився з дужих грудей коваля… Він пізнав на своїх ногах ті самі кайдани, що власноручно невдало кував у останній день свого вільного життя… Пізнав Пляма ті кайдани і разом зрозумів, який у нього найбільший гріх, за який його і покарав Господь: що кував він кайдани на братів своїх…

– Вставай, ледащо! – вдарів Пляму у бік передом свого важкого чобота конвойний. – Через тебе одного, старий пес, вся валка мусить стояти!

Конвой справді спинив всю валку і в’язні мовчки дивилися на Пляму.

Коваль підвівся, оглядаючи всіх божевільними очима… Мить одна – і скрик жаху розлігся поміж скелями… Пляма кинувся в безодню.

Всі в’язні та конвойні збіглися до краю кручі, щоб глянути на товариша їхньої гіркої долі, але у млі безодні його не знать було і тільки брязкіт кайданів подавав вість, що Пляма, зачіпаючись за скелі, летів все нижче та нижче, туди на дно безодні, куди не досягали ні промінь сонця, ні подих життя.

Подається за виданням: А. Кащенко . – Катеринослав: Друкарня І. Війсьман і І. Мордхілевич, 1917 р. – 16 с.