Друга подорож

Адріан Кащенко

Ще років із семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батьків лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали і нас із собою, так що ми із Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в гімназію, ми й у Катеринославі мешкали на одній квартирі й укупі читали книжки.

У перші роки біля мене не було такої людини, щоб пораяла мені прочитати історію моєї батьківщини – України, та дізнатися, хто я сам; у гімназії, звичайно, навіть не натякали про це, і я, разом із Семеном, найбільше читав оповідання Майн Ріда та Фенімора Купера; в хаті батьків теж не було нічого, щоб надало мені національної свідомості. Навпаки, розмовляти в присутності батьків «по-мужичому», себто по-українському, мені суворо забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тільки з презирством називала їх хохлами, а ще й неодмінно до слова «хохол» додавала термін – «проклятий». Але відокремити мене від селян-українців у оселі батька було неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до тої хвилини, доки я не вибігав за ганок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не вимовляли.

Отож, усі дитячі літа я пробув біля селян, часто бігав до їхніх хат, знав їхнє життя і злидні, розумів і любив правдиву й лагідну душу селян, й хоча вони були поспіль національно несвідомі, але деякі пісні й оповідання, разом із таємницею, що-оповивала запорожця діда Охріма, й із словами лоцмана Харька уже трохи збудили в мені цікавість до історії Запорожжя й України.

На третій рік мого пробування в Катеринославі мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирі в німця. То була культурна людина, яка мала за обов’язок знати історію того народу, на землі якого жив, і через те в його шафі з книжками я випадково знайшов аж дві історії Малоросії – Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 років знав уже, що малороси – окремий народ, а Україна – поневолений край, спершу поляками, а далі Московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань і запорозьких походів, але я ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України – то моя слава. Через це я хоч і цікавився життям і вчинками запорожців, але все-таки мене більше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Ріда.

Одного разу, під впливом романів того письменника, ми з Семеном надумали їхати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити і де добути грошей на подорож, коли зненацька мені запала в голову інша думка.

– Чого нам їхати, Семене, до Америки, – сказав я, – залишати батьків і нечесно добувати гроші, коли я знаю поблизу Олександрівська таке місце, де водиться той самий «боа констріктор» чи удав, як і в Америці, такі вовки й вепрі?

Я розповів Семенові про Сагайдачне й про те страхіття, про яке чув од Харька, і мій приятель, хоч і дуже шкодував, що в цьому урочищі ми не знайдемо дикунів, з яких можна знімати скальпи, та все-таки погодився зі мною, що, замість Америки, можна раніше поїхати на полювання в Сагайдачне.

Доки настали вакації, ми добре обміркували цю справу й, прибувши до батьків, за кілька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрівськ, до моєї хрещеної матері, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам дві рушниці, щоб піти в плавні й там настріляти диких качок.

Стріляти з рушниці мене навчив Семенів батько, коли мені було ще десять літ, але я з цією своєю наукою мусив пильно ховатися від матері, бо вона нізащо не хотіла дозволити мені навіть близько підходити до зброї.

Озброїтися нам було неважко, бо й мій батько мали зброю ще з часів своєї військової служби на Кавказі та й у Семенового батька вся стіна біля ліжка була обвішана рушницями… Треба було, кажу, тільки ховатися від моєї матері.

Усякими хитрощами через кілька днів ми опинилися в Олександрівську й, погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвіта ми йдемо полювати на цілий день, а може, ще й на ніч. Хрещена не хотіла нас пускати, але ми рішуче сказали, що підемо й самі, бо на те нам і рушниці батьки дали, щоб з них стріляли. Тоді впевнившись, що нічого не вдіє, вона напхала наші мисливські торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра.

Уставши, тільки-но почало світати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висіли рушниці, в халявах чобіт, одягнених поверх штанів, стриміли кинджали; через друге плече – торби, порохівниці та інші речі, потрібні для полювання; у торбах, опріч харчів, містилися ще й подарунки Харькові, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горілки.

Олександрівськ у ті роки був ще зовсім нікчемним містом і тулився понад річкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим відрізнялися від сільських хат і майже всі вони без винятку були під солом’яною стріхою.

Бадьоро стукаючи чобітьми під подихом вранішньої прохолоди, ми хутко лишили останні тини міста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я знав з історії, що їй уже дев’яносто дев’ять літ, бо вона будувалася 1771 року, коли цариця Катерина намислила собі зруйнувати Січ. Запорожцям казали, ніби та фортеця проти татарів, насправді ж її зводили на випадок змагання запорожців.

Шлях до Кічкасу був для нас добре відомий, і, поминувши фортецю, ми за півгодини піднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребівку, або Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу Дніпра. Наближаючись до нього, ми уздріли згори, як порон, перевізши на цей бік дві валки чумаків, вертався за рештою на протилежний берег.

Доводилося чекати, й ми пішли до хати, що стояла праворуч від перевозу, притулена до скель, щоб там спитати молока та поснідати.

У хаті нас зустрів рудий жид Лейзер і досить чепурна його дружина Ревекка, яка відразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам, бо їх аж восьмеро сиділо в хаті довкола столу й снідало.

Коли поївши ми виходили з хати повз чумаків, один із них, посміхнувшись, спитав:

– Куди ж це ви, паничі, так озброїлися?

– У Сагайдачне! – одповів я гордовито. – їдемо полювати на полозів.

Поміж чумаками пішов регіт.

– Добрий сніданок буде з вас полозові! – сміявся той, що перший зачепив нас.

– Як на полозів, паничі, йти, – реготав другий, – то треба було вам одягати штани з матнею, а не такі вузенькі!

Зрозумівши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничі й по-панському вбрані, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо порон вертався на сей бік.

Угледівши ще здалеку, що на стерні, як і завжди, Харько, я зрадів і, подавши йому гостинці, раптом приступився до нього з проханням, щоб дозволив нам човном поїхати в Сагайдачне.

Харько не зразу відповів на наше прохання, а перше почав дякувати за подарунки. Згодом подивившись на тютюн, він із жалем сказав:

– Та це, паничу, панський… Я такого не вживаю, бо він солодкий; мені треба, щоб міцний був…

Стало якось прикро за те, що я не догодив Харькові, але він ураз похопився:

– Та байдуже!.. Лейба зміняє цей тютюн на такий, як я курю, та ще й додачі дасть… Так от що, паничі, скажу я вам, – перебив Харько сам себе. – Самим вам я човна не довірю, бо ви із Сагайдачного проти вітру не вигребете, або десь на камені човна розіб’єте та ще й самі потонете. Доведеться, мабуть, мені самому з вами поїхати.

Нічого ліпшого ми й не бажали й, радіючи, щиро подякували із Семеном Харькові.

За півгодини лоцман, передавши порон комусь із товаришів, вийшов до нас, маючи на плечах вудки, рагелю та інші причандалля для рибальства й повів нас до свого човна.

Ми із Семеном сіли на гребки, а Харько на стерно, і човен птицею поніс нас униз. Перед нашими очима хутко побігли: правим берегом – розписані фарбами будинки німецької колонії Ейнляге, а лівим – чумацькі хури, що одна за одною піднімалися на гору. З кожним помахом весел відсувалися скелі Кічкасу.

– Обидві глибокі, а тільки раніше Старим Дніпром, що оце пішов поміж скелями праворуч, більше води йшло, й батько казали, що за часів запорожців усе Старим Дніпром плавали. Недурно ж там, на Малій Хортиці, й фортеця стародавня стоїть.

– А ви оглядали ту фортецю?

– Аякже? Скільки разів доводилося там і ночувати, як плоти та барки «згори» водив. Поосідали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за Сагайдачного будована, щоб ворожих човнів повз Хортицю не пускати. Там, Старим Дніпром, як буває дуже спаде вода, з піску виглядає безліч давніх, великих байдаків, таких великих, як ті, що по морю ходять… Навіть і гармати на них є…

– Що ж ті чайки тут потопилися чи що?

– Авжеж, не без того, щоб під хуртовину яка об камінь не черкнула. Адже каменів тут страшенна сила. А може, запорожці ті байдаки й будували; чи то вони ворожі кораблі сюди приганяли та тут їх покинули, коли переходили на інше місце.

– От цікаво б подивитися на ті чайки…

– Тепер неможливо, бо вода велика, а от під осінь, та й то не щороку, а як дуже мала вода, тоді їх видно. На жаль, їх скоро не стане, бо німці беруть ті кораблі собі на будову.

– Так хоч би фортеці оглянути.

– Фортеці, якщо охота, то тут і ближче можна подивитися, проти Сагайдачного, на Великій Хортиці.

– А туди можна під’їхати?

– А чом би й ні? Тут під’їхати зручно.

Харько трохи повернув човна, й ми пішли так, що Стовпи лишилися в нас із правої руки, а Стоги – з лівої. Коли ми проїздили побіля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були дуже великі й високі, мов триповерхові будинки.

– І на цих скелях, – сказав Харько, – мабуть, була якась споруда, певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч і водою її змивало.

Нас хутко несло до передніх скель Хортиці, перед якими жовтіла невеличка піскувата коса. Я дивився на ці скелі й на великий острів, і в моїй уяві поставала картина, як до цієї-от Хортиці під’їздив Тарас Бульба із синами і що вони побачили тут, у Запорозькій Січі: як тут січове товариство працювало над чайками й пило горілку та грало на бандурах…

Зненацька зліва на острові виникла слобідка з чепурними високими хатами.

– Та на Хортиці слобода є! – вигукнув я.

Чоло в Харька стало суворе, мов та хмара. Сиві брови зрештою заступили очі… І, не дивлячись на будинки, Харько ледве вимовив крізь сціплені зуби:

– Німці живуть…

Поминувши передні скелі Хортиці, човен пристав до неї, саме там, де жовтів пісок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого рясним дубом, Дубового.

– Ось тут, – сказав лоцман, – як злізете на горб, знайдете окопи.

Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручніше було піднятися наверх. А це нелегко, бо скелі скрізь майже сторчові. Нарешті ми вибрали видолинок, де поміж камінням росли чагарі, які полегшували б нам сходження, і ми полізли на скелі.

Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбік: мало не з-під ніг у нас із шелестом і сичанням вискочили три великі, головаті жовтобрюхи й хутко поплазували під тернові кущі, де й зникли у щілинах скель. Мені здалося, що ці жовтобрюхи були товщиною в чоловічу руку й аршинів до півтора завдовжки. Шкуру мали чорну й блискучу, далеко чорнішу, ніж у гадюки; вуха ж та спід шиї були червоні.

– Пам’ятайте, паничі, – почули ми голос Харька від човна, – тут скрізь багато жовтобрюхів.

Але ця пересторога була зайва, бо ми вже впевнилися самі. Постоявши трохи й заспокоївшись після несподіванки, ми з Семеном полізли вище, обережно придивляючись, чи не червоніють де вуха жовтобрюхів. На одному з уступів скелі, повз який нам доводилося проходити, ми вгледіли цілу купу гадів, що грілися проти сонця.

Хоча я й народився серед степів і не вперше бачив зміїв, але такої сили їх і таких великих мені не випадало ніколи бачити. Я мимоволі спинився, почуваючи, як у мене поза спиною посипає морозом.

– Як же його йти? – поглядом питали ми із Семеном один одного.

– Давай розженемо їх камінням! – порадив Семен. Ми почали кидати на скелю каміння, але наші руки тремтіли, і ми не влучали в жовтобрюхів, а вони не боялися гуркоту.

– А навіщо ж у нас рушниці за плечима? – вигукнув я і, скинувши рушницю, вистрілив тим стволом, що був набитий качиним дробом. Так зробив і Семен.

Жовтобрюхи заворушилися і почали розповзатися; коли ми наблизилися до їхнього місця, то там уже не було жодного; тільки на камінні залишилися невеликі криваві смужки.

Задоволені з того, що наші постріли не пропали марно, ми зарядили рушниці знову. Але ж не можна стріляти в кожного жовтобрюха – тут потрібні були добрі ломаки. На жаль, окрім кущів шипшини та терну поміж скелями нічого не росло, й через те нам довелося вертати вниз, де в березі висока лоза.

Вирізавши собі добрі лозини, ми знову полізли на гору тим же видолинком, зганяючи зі шляху жовтобрюхів лозинами. Але на одному уступі трапився нам такий, що нічого не боявся; ми підійшли зовсім близько, а він усе грівся на сонці, розпластавшись на камені.

– Не лячно? – скрикнув Семен. – Так на ж тобі! – і він цвьохнув гадину лозиною.

Жовтобрюх підвів голову, скрутився у клубок і, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися.

Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очі. «У нього гадючий погляд», бо справді в людини від нього душа холоне і чуб дереться догори.

Не пам’ятаю, як, а тільки я також ударив жовтобрюха лозиною. Він напружився усім тілом, підняв голову ще вище й плигнув на Семена. Той, як степовик, угадав рух гадини й відскочив убік, на сусідню скелю. Жовтобрюх опустився на те місце, де стояв Семен, і знову скрутився, позираючи на мене, але я миттю стрибнув на скелю, що була вище жовтобрюха. Гад підскочив, але вдарився об камінь і знову ліг назад. Та не вгамувавшись на тому, він поплазував до мене на сторчову скелю, наче по рівному. Тоді ми із Семеном покидали лозини й давай стріляти в жовтобрюха… І тільки після четвертого пострілу він опустив голову й скрутився у кільце.

– Не підходь! – гукнув я Семенові, помітивши, що він хоче нахилитися над жовтобрюхом. – Це він прикидається!

Жовтобрюх мав два аршини завдовжки. Нам не хотілося залишати таку славну здобич, і ми підняли гадину на лозини, щоб так нести, але це було неможливо, бо хвіст не вгавав напружуватися, а шкура виявилася в нього така слизька, що тіло весь час падало додолу. Набравшись мороки, ми покинули жовтобрюха на примітній скелі, щоб узяти із собою, коли вертатимемося назад.

Після ще деяких сутичок із жовтобрюхами, нарешті дійшли ми до півтори. Там починалася непорушена земля, вкрита тонконогом, тирсою і степовими квітками; скелі траплялися тільки поодинокі, плескуваті.

Озирнувшись, ми побачили, що не тільки Харько з човном, а навіть увесь Дубовий острів і пів-Дніпра заховалися вже під горою, проте Сагайдачне з його чарівним, непроглядним лісом і величними скелями лежало, як на долоні.

Ми пішли далі, ще вище від берега, плутаючись у густій траві й полохаючи зайців, стрепетів і цілі табуни куріпок, які із страшенним шумом перелітали через наші голови, ледь не зачіпаючись за піднесені вгору рушниці.

З кількох пострілів ми набили свої торби дичиною й простували все вгору та вгору, аж поки не натрапили на земляний вал із рівчаком поперед нього. Очевидячки, це й були руїни фортець Сагайдачного.

Вал був невисокий, бо за кілька століть устиг осунутися. Рівчак теж так замулився, що його всі вважали балкою. Окоп тягся з півночі на південь, але поперек головного подекуди лежали інші, чотирикутні, посеред яких колись, мабуть, стояли башти, або інша будова, бо там валялися шматки цегли й черепки. Я знайшов там уламки якоїсь розбитої посудини з гострим днищем і взяв її в торбу, щоб показати Харькові.

Звідси ми поверталися назад і, полохаючи жовтобрюхів камінням і лозинами, щоб забезпечити собі шлях, спустилися у берег до Харька, захопивши із собою і вбиту гадину.

– Оце й усього? – здивувався Харько, коли ми витягли з торби двох зайців, стрепета й кілька куріпок, – А я гадав, що накладемо повний човен дичини, бо там у вас гриміло чисто, як на війні.

– Так то ж ми стріляли в жовтобрюхів!

– Хіба ж на цю погань витрачають набої? їх треба прямо ціпком бити. Раз добре його по голові влучити – от йому й край… Киньте це падло у воду, рибкам на сніданок…

– Шкода кидати. Хотілося б додому повезти, показати…

– Знайшли диво, щоб показувати. Киньте!.. А я ось наловив рибки, – сказав Харько, витягаючи з води та із задоволенням показуючи нам нанизаних на тоненьку мотузку сріблястих судаків та золотих карасів. – Буде з чого юшку зварити.

Він поклав усю рибу на дно човна і, відіпхнувши його від берега, мовив:

– Ну, їдемо в Сагайдачне!

Ми із Семеном знову сіли на весла. Харько спрямував човна вище Дубового острова, й, поминувши його, ми хутко перехопилися до Сагайдачного, лишивши Дурну скелю з правої руки.

Причаливши нижче Середньої скелі, лоцман почав лагодити вогнище, щоб варити куліш із рибою. Лози в березі росло чимало; з трьох гілок ураз спорудили таганок, і незабаром над вогнем повісили казанок із водою, а Харько заходився чистити рибу.

Допомігши дідові, ми із Семеном лишили свою здобич у човні, а самі пішли на Середню скелю з тим, щоб оглянути звідти все Сагайдачне з лісом, аби не заблукати там.

Тільки-но ми підійшли до скелі й стали підніматися вгору, як побіля нас засичали й полізли до щілин жовтобрюхи. Але ми вже не мали ніякої охоти з ними битися, та й палиць, придатних для бою, під рукою не було, й ми тільки розганяли їх, щоб часом не наступити ногою на гадину.

Середня скеля спадиста з півдня, сторчова з півночі й крутобока зі сходу й заходу. Ми легко зійшли вгору й незабаром опинилися на шпилі. Тут я відразу впізнав престол – «Ліжко» Сагайдачного, й ми стали його оглядати. Той престол містився на суцільній, окремій скелі; в ній було видовбане сидіння, таке широке, що на ньому, мов на софі, можна було лягти й простягтися; по боках лишилося незаймане каміння, так що з нього вийшли добрі поручні; з тилу скелі була висока спина, як у канапи; замість ніжок під ліжком стояли невідокремлені від скелі камені; під серединою престолу зяяла широка дірка, в яку залюбки могла пролізти доросла людина.

Оглянувши гору, ми спустилися вниз і, проходячи недалеко від Харька, гукнули до нього:

– Прощайте, діду! Йдемо шукати полозів…

Харько підвів голову й обізвався суворо:

– Слухайте, паничі! Ви тут не жартуйте; хоч вам і годиться бути козаками, а все-таки ви малі, то краще нікуди не ходіть; ну, коли доведеться здибати полоза, так не дивіться йому у вічі, мерщій тікайте, бо від його погляду занімієте і скам’янієте, як і всяка тварюка – і тоді вже не буде ніякого порятунку…

Мені стало моторошно; де й подівся мій бадьорий настрій! Мабуть, те ж почував і Семен, бо зайшовши у високу траву, що сягала нам до шиї, а іноді була й вище голови, він почав топтатися на одному місці.

Ми озирнулися назад. Дніпро з нашим човном і дід Харько біля таганка вже сховалися за берегом, але Середню скелю ще добре було видно поміж деревами. Виходило, що ми стояли поблизу. Це надало нам сміливості, й ми, продираючись серед трав, попростували в бік скелястого видолинку, який побачили ще згори. Трава росла густа й тверда, мов очерет. Вона чіплялася за рушниці, плутала нам ноги й била по очах. Побачити, куди ступаєш, було неможливо, й щохвилини треба було боятися, щоб не зустрітися із жовтобрюхом, а то й із самим полозом. Степовики з народження, ми із Семеном ніколи не ходили до лісу й незвичайна лісова тиша смутком впала нам на душу, і той сум ще посилився, бо одвічні дуби Сагайдачного так рясно заступили своїм віттям небо, що в лісі панувала напівтемрява, неначе після заходу сонця.

Щоб будь-якої миті бути напоготові стати на бій із гадами, ми скинули рушниці з пліч і тримали їх напереваги поперед себе, а кинджали, діставши з-за халяви, засунули за пояси – і так мовчки, з якимось тягарем на серці ступали вперед, прислухаючись до шелесту трав та ударів свого живчика.

Аж ось, біля нас, щось захропло і зі свистом позіхнуло. Ми заніміли на місці й схопилися за рушниці. За якусь мить у траві почувся шелест, і вона загойдалася смужкою довкола. Очевидно, те страховисько, яке сховалося від нас, утікало геть із нашого шляху. Від серця одлягло. Знову щось захропло – і ми здогадалися: побігла сполохана дика свиня.

Доки ми радилися, чи варто стріляти навмання, не бачачи звіра за травою, він уже був далеко, й даремно було витрачати набої. Заспокоївшись од несподіванки, ми попрямували впоперек лісу. Він видався таким нешироким, що за хвилин п’ятнадцять ми вже побачили скелі. Трава стала нижча, а дуби рідші – і ми додали ходи… Хотілося швидше дістатись до скель і переконатися, чи там водяться полози…

Нарешті ліс закінчився. Над нами світило сонце. Перед очима височіли скелі. Настала вирішальна мить.

«Коли що, – підбадьорював сам себе, – то… я переріжу його надвоє».

Жовтобрюхів на скелях була сила. Але ми їх не чіпали. Нас лякало те, щоб часом не потрапити зненацька полозові в обійми. Тільки ніщо не віщувало біди. Ми пішли поміж скелями видолинком – і невзабарі помітили печеру.

– Тут, – пошепки сказав я Семенові, показуючи на отвір у скелі, куди могла пролізти й людина. Ми підвели рушниці, але даремно: ніщо з тієї печери не вилазило.

Щоб зменшити нервове напруження, ми стали кидати в печеру каміння. За хвилину звідти виплигнула жаба й сіла неподалік, позираючи на нас своїми витрішкуватими очима, немов глузуючи з нашої легкодухості.

Ми із Семеном, засміявшись, подумали, що тут полозів немає, і сміливо почали обходити скелі. Під час огляду ми побачили в різних місцях ще чотири печери й кілька глибоких і широких щілин у скелях. Щоб наполохати полозів, ми заходилися жбурляти каміння.

Оглянувши всі закутки, ми, веселі й задоволені своєю відвагою, пішли назад через ліс, прямуючи тією стежкою, на якій, підіймаючись угору, ми похилили та столочили траву.

Хвилин із десять простували, радісно розмовляючи. Крізь дерева можна було бачити вже й Середню скелю. І тут Семен злякано обернувся назад і сіпнув мене за рукав:

– Дивись, що воно за стовп?..

Я озирнувся, і справді: кроків за сто від нас стояв стовп, або високий пень.

– Мабуть, то дерево так обгоріло, – сказав я, – що тільки пень лишився. Він весь обвуглився й блищить…

Та як ми його не помітили раніше?.. Тепер він був за якихось 20 – 30 кроків од нас!

– Семене! – тільки й устиг я скрикнути, вжахнувшись, а далі в мене язик немов задерев’янів, бо я розгледів, що той стовп має на версі гадючу голову – довгу, вузьку й огидливу й що та мара насувається на нас і дивиться таким поглядом, що його не забути до смерті. Чуб у мене підвівся дибом, а серце немов спинилося в останньому ударі.

Не пам’ятаю, як те сталося, а тільки моя рушниця вистрілила – і я кинувся навтіки. Біг мов навіжений, нічого не тямлячи й нічого не бачачи; на березі я ледве не збив із ніг діда Харька. І, в чому був, шубовснув у Дніпро.

Холодна вода трохи вернула мене до пам’яті, і я, щоб не втопитися, схопився за човен. Цієї ж миті з гущавини вискочив і Семен; випаливши навмання з рушниці, він влучив дробом у казанок із кулішем і в дідові чоботи.

– Чого ви, навіжені! – гукнув Харько. – Схаменіться!

Але зуби в мене цокотіли, а язик задубів, і я не зміг ні слова мовити; Семен же, вскочивши в човен, схопився за весла й намагався його відіпхнути від берега, хоч той і був прив’язаний.

– Ага! – сказав тоді Харько, беручи до рук сокиру. – Мабуть, бачили полоза… Давайте сюди рушницю…

Він узяв Семенову рушницю й, поклавши біля себе сокиру, став насипати в ствол дробу й пороху, потім обернувся до мене:

– Вилазьте, паничу, з води – досить уже сорому набрався…

Це глузування Харька і його могутня постать відразу вернули мене до притомності. Я вибрів із Дніпра і, залізши в човен, вихопив з-за халяви кинджал.

– Він сюди не піде… – сказав Харько, кладучи пістона на курок. – А ваша рушниця де, паничу? – спитався він у мене…

Почуття сорому охопило всю мою істоту. Нерви мої не витримали, і я сховав свого кинджала в піхви, сів у човні на лаву й, затуливши обличчя руками, почав ридати.

– Отакого ще не було! – примовляв Харько. – Та ви що дівчина, чи що?

– Як я покажуся на очі Семеновому батькові? – вихопилося в мене крізь сльози. – Що я скажу, загубивши чужу рушницю?.. Та ще й як? З переляку!..

– Ну, нема чого побиватись, – пожалів мене Харько. – Ми зараз підемо і її знайдемо.

– Отже, Семен не такий боягуз, – не вгавав я. – Він не покинув своєї рушниці!

– Ну, хто його знає, – засміявся наш дід, – що воно краще: чи покинути рушницю, вистріливши у ворога, чи тікати з нею світ за очі та стріляти у своїх… Ач, як чоботи понівечив…

– Добре, що онучі товсті, а то б і поранив, – і Харько нахилився, розглядаючи побиті халяви.

– Вибачте, діду, – мовив Семен і, як і я, вдарився у сльози.

Серце старого лоцмана пом’якшало, і він став заспокоювати нас:

– Ну, нічого, паничі… Адже ви ще сливе діти, а діждете своїх літ, то, може, з вас люди будуть… Ходімте разом шукати рушницю…

Я ще весь тремтів з остраху; щоб приховати свою легкодухість, я, здається, тоді охоче пішов би й на смертну кару. Після деякого вагання згодився вернутися до лісу й Семен.

Харько заклав за пояс сокиру й узяв у Семена рушницю. Я крокував, оголивши кинджала, а мій приятель прихопив із собою весло. Тримаючись протоптаної стежки, ми за якихось 150 – 200 метрів од берега побачили мою рушницю. Вона не лежала, а стояла прикладом догори: мабуть, коли я втікав, то вона вирвалась із рук та й заплуталась у рясній і високій траві.

Ми дійшли аж до того місця, де, як мені здалося, ми, було, розпізнали полоза, і Харько за кілька кроків подав нам знак рукою, щоб стали. Ми заніміли – ані руш.

– Ось… – сказав старий лоцман, ступивши вперед. – Тут полоз чомусь бився й корчився… Бачите, як потолочена трава? Це він хвостом так… Чи не поранили ви його ненароком? – Харько довго придивлявся й прогортав долонями полеглу траву. – Так і є… Бо знати краплі крові… Зараз полоз, напевне, десь у своєму кублі…

Ми рушили впоперек лісу нашою стежкою і невдовзі вийшли до скель. Тут на камінні й ми із Семеном уже розгледіли червоні краплі й цілі смужки. За цими слідами ми дістались до однієї з печер, у яку ми жбурляли каміння.

– Полоз рідко вилазить на світ, – сказав Харько, – Тільки тоді, як уже хоче їсти; а коли що знайде й проковтне, то знову ховається і лежить у печері днів шість, або й більше, аж доки знову зголодніє…

Я був дуже задоволений із того, що поранив полоза. Мені навіть здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справді влучно стріляю…

«Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, – думав я. – А може, ще полоз і здохне від завданої рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив…»

– Ну, нема нам чого тут гаяти час! – мовив наш наставник Харько. – Ходімте до нашого коша юшку їсти з того казанка, де лишився дріб панича Семена…

Ми вернулися на берег до човна, і я, скинувши із себе мокре вбрання, порозвішував його сушитися на лозі. Мені чомусь не хотілося їсти: я їв дуже мало й почував себе якимось кволим.

До вечора ще лишилося чимало часу, але ми із Семеном уже не мали охоти полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалекої дніпровської плавні до Сагайдачного прилетіла велика зграя білих, дзьобатих баб. Вони сіли нижче Дурної скелі на камінні, що заборою простягалося по мілкій воді, від скелі до берега, і стали ловити маленьку, а часом і середню рибу, ковтаючи її так легко, як ми із Семеном вареники. Я навіть не підійшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних, незграбних птахів, бо мене почала трусити пропасниця; і тільки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб їхати до Кічкасу.

Сівши на гребку, я спершу не мав сили підняти весло, але небавом, гребучи супроти води, зігрівся, а доки дісталися до місця, то й упарився – і пропасниця покинула мене.

Так і скінчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми із Семеном якось соромилися згадувати про неї, а про Америку та героїв Майн Ріда звідтоді забули й думати.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 441 – 454.