Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Луг Базавлуг

Адріан Кащенко

За Микитиним Рогом, або Нікополем, розлягається Базавлуг. Дніпро тут викидає із себе чимало води праворуч річкою Лапинкою, а сам, звужений, пробігши три версти до Кам’яного Затону, починає виробляти великі колеса і дедалі дужче схилятися на південь. За Кам’яним Затоном із Дніпра ліворуч знову витікає Кінська і, прямуючи на південь, одразу розширює Дніпрову долину між Лапинкою й Кінською на 15 верст.

Року 1916-го я побачив, що тут річку Кінську перегачено кам’яною греблею, щоб утримати більше води у Дніпрі, та вона не хоче скорятися інженерам і, обминаючи греблю, тече таки своїм давнім річищем.

Весь час, доки пароплав рухається до річки Павлюка, що відбивається од Дніпра на 12-й версті нижче Нікополя, з нього вряди-годи видно високий правий берег Дніпра з Нікополем, селом Лапинкою й іншими населеними пунктами, де Дніпро круто повертає на південь, із-поміж високих осокорів визирає лівий берег із горами Мамай-Сурки. Перед Павлюком Дніпро вже розмежований на дві великі протоки, а між ними лежить помітний острів Братан; проти витоки Павлюка розташувався острів Сулима з руїнами стародавнього городища. Саме в сьому кутку Великого Лугу сполучені ймення двох безталанних українських гетьманів Сулими й Павлюка, що в роках 1635-му та 1637-му підняли із запорожцями повстання проти польської шляхти й обоє загинули у Варшаві од рук катів. Руїни на острові Сулимі зовсім ще не досліджені – не відомо навіть, до якої доби вони належать.

На південь та схід від острова Сулими, між Дніпром та Кінською, розляглася чимала площа Великого Лугу. Річка Кінська, обминувши піски Кам’яного Затону та Білозерський лиман, підходить до села Знам’янки і, пробігши попід горами Мамай-Сурки, повертає на захід, а за 20 верст після виходу до Дніпра, біля урочища Карай-Дубина, знову зливається з Дніпром. Весь закут, який лишився між Дніпром та Кінською, 20 верст завдовжки та до 8 впоперек, незважаючи на близьке сусідство колись татарських міст, що були в Кам’яному Затоні та за Білозерським лиманом, із давніх-давен належали запорожцям, як і решта Великого Лугу. Північна частина сього кутка майже цілком знівечена: ліси вирубані, там лише очерет і шелюг; і недалеко той час, коли плавні на річках Мельничисі та Лебедисі перетворяться на такі ж піскуваті кучугури, які розляглися на місці Кам’яного Затону.

Середня частина сієї площі, до річок Суриці й Чайки, збереглася трохи краще. Вона ще вкрита лісом та озерами: там багато заток од річки Кінської. Тут кілька озер із назвою – Закутнє, озеро Піскувате, Глибоке, Хрящувате, Лозовате, Кваша, Бідне тощо. Пробратися впоперек плавні, поміж тими озерами, просто неможливо – вся площа геть заросла очеретом та лозою.

У цей озерний край із Дніпра тече річка Лебедиха і, відрізавши острів десь версти на три завдовжки та дві завширшки, знову впадає в Дніпро. Цей острів, названий на карті – триверстці Степакове, за часів Запорожжя мав ймення від річки Лебедихи. З історії він знаний тим, що року 1679-го велике турецьке й татарське військо, загрожуючи Січі, наблизилося аж до річки Базавлука; тоді славний кошовий запорозький Іван Сірко, виступивши зі своїм товариством назустріч ворогам і не маючи надії здолати турків, перевіз на сей острів із Чортомлика січову канцелярію з усіма козацькими скарбами та церквою. А коли турки, побачивши на сім боці Базавлука хоробре Запорозьке Військо, не наважалися на нього напасти, то Кіш Запорозький знову полишив Лебедиху та й вернувся до Чортомлицької Січі.

Крайній, між річкою Лебедихою та Кінською закуток плавні весь порізаний озерами, протоками й затоками. Між озерами одне має назву Лебедове. Мабуть, ця місцина була найбільш укохана лебедями. Тут безліч островів, які з давнини вславилися своїми пасовиськами. Серед них найвидатніші: Хмельницький та Кінський, за які запорожці часто змагалися з татарами.

Про них Я. П. Новицький записав цікаве оповідання:

«Як гетьманував над козаками Хмельницький, то вище урочища Карай-Дубини, з правого берега Кінської, була і його плавня. Біля Карай-Дубини був перевіз, були й броди козацькі, де з турецького берега переганяли коней цілими табунами. У Хмельницькій плавні паслась, кажуть, така сила коней, що ніхто їм щоту не знав. Сюди їх гнали з Туреччини. Як під добру ласку, то козаки не брали за се грошей із татар і ногайців, бо й самі пасли коней на їх суміжній землі.

У Таврії, біля урочища Мамай-Сурки, жив турецький (татарський) хан Мамай. Дуже лютий був собака, і таке ж кляте було і його військо. Спуску не давав ні запорожцям, ні чумакам: де пійма, там їм і амінь. А в Січі був кошовий Сірко. Давай Мамай загравати з Сірком… Раз піймав запорожця, зняв з голови волосся із шкурою й пустив: «Іди, – каже, – до свого Сірка та скажи, що я йому хвоста увірву». Кошовий Сірко, як почув се, так і скипів… Сів на коня та як свиснув, як свиснув! Збіглися запорожці. «Ану-те, – каже, – хлопці, сідлайте коней та махнем до Мамая в гості». Посідали козаки на коней і подалися. Мамай зібрав військо й вискочив навстріч. Сірко до нього: «Ну, – каже, – попробуєм, хто кому хвоста увірве!» – і давай кошматить… Побили Мамая, побили його військо, забрали добро – і були такі…»

Нижче Лебедихи, в урочищі Карай-Дубини, Дніпро підступає до самісіньких гір лівого берега й знову вбирає в себе Кінську. Краєвид на село й гори Карай-Дубини найкращий, здається, на Базавлузі, а напроти села Карай-Дубини на правому березі Дніпра, в урочищі Петрівщина, йому додає краси, хоча й молодий, але рясний ліс.

Через дві версти Кінська знову випручалась з обіймів Дніпра, але ненадовго, бо, відмежувавши з лівої руки острів Пограничний, вона вже вливається в Дніпро. Нижче сього острова, під горою лівого берега, притулилося село Ушвалка, а нижче нього, теж над Дніпром – Бабине. Звідсіля Дніпро повертає на захід і кількома колінами наближається до південного краю лиману Великі Води, поєднавшись на дві версти нижче з устям Базавлугу.

Ліс на нижньому кінці Базавлугу дуже винищено й на місці колишніх пущ і непроглядних нетрів нині хлібороби любісінько викохують капусту, і якось дивно бачити поміж очеретами та осокою грядки огородини і тут же, між капустою, довгоногу чаплю, що, стоячи на одній нозі, неначе сумує за минулим привіллям цих місць.

Щоб не заблукатись усередині Базавлугу, треба знову вертатися до Нікополя й починати огляд із нього, йдучи правим берегом.

Річка Лапинка, відбившись од Дніпра зараз же за лісом, рухається на захід, беручи трохи на північ. Понад нею, степом, тягнеться високий кряж, рясно засіяний могилами. За часів Запорожжя берегами Лапинки густо скрізь стояли в довжиках запорозькі зимівники. Місцевість ся була завжди забезпечена від татарських наскоків, і через те тут були найзаможніші козацькі сидні. Нині понад сією річкою на 12 верст щільно розташувалися великі села: Сулицьке-Лиманське, Лапинка та інші, що облягають Нікополь.

Кряжем, понад сими селами, пролягає два шляхи: один стародавній, що ще за часів Запорозької влади простягався із Чортомлицької та Покровської Січі на Микитин Ріг та у Крим; другий – залізничний, Катерининська залізниця. Із старого шляху видно, як на долоні, майже весь Базавлуг із його лісами, річками, озерами; із залізниці ж, на жаль, нічого не побачиш, бо вона лежить із північного боку кряжу. З нього можна загледіти лише розлогі степи й, сидячи в поїзді, навіть важко уявити собі, що за якихось три версти від тебе міститься така божа краса, як Базавлуг.

Пробігши під горою всього півтори версти, Лапинка відкинула од себе річку Шарай, що подалась упродовж Дніпра й зливається з ним проти острова Братана. За п’ять верст нижче сього шара Лапинка випускає із себе цілу низку дрібних річок і проток: Велику Скажену, Малу Скажену та Бистрик. Ті річки поділяються ще на дрібніші протоки й укривають сей куток Базавлуга струмками, наче павутинням. Нарешті проти села Неплюєве останні води Лапинки поділяються на дві річки Бакай та Коканю, які, обігнувши другою кілька верст, круто повертають на південь і впадають у Сулицький лиман, а вийшовши з нього під одною назвою – Бакай, прямують на сполучення із степовою річкою Чортомлик.

Бистрик та Скажені, вийшовши з Лапинки, зазнають на своєму шляху чимало змін: Бистрик, одбившись від Лапинки, тече побіля озера Коровчиного та Кочкуватого, далі перепливає озеро Свиняче море і впадає у Бакай; річки ж Скажені, сполучившись за дві версти від Лапинки, знову розливаються вже на чотири витоки: Ткачеву, Цаврину, Гнилу та Грузьку, які прямують до устя Чортомлика, перетворивши сю степову річку на широкий і довгий лиман.

З озер у цьому кутку Базавлуга найпримітніші: Піскувате, Кремсо, Василеве, Великий Лиман на урочищі Муровому й нарешті – Рачне між річками Скарбною та Павлюком. Перша із сих річок вийшла із Дніпра проти острова Братана, а Павлюк нижче урочища Криве Коліно, проти острова Сулими. Обидві вони біжать до устя Чортомлика і, злившись тут із Бакаєм та цілою павутиною дрібних річок, утворюють невеликий лиман, серед якого напроти Чортомлицького рогу та слободи Капулівки, лежить невеликий, але славний в історії Запорожжя острів Базавлуцький, що тепер зветься Городищем через те, що на ньому збереглися руїни Запорозької Січі.

Перші історичні відомості про цей острів маємо року 1594-го. Тоді римський папа та німецький цісар воювали з Туреччиною. І, шукаючи собі спільників, направили своїх послів до запорожців. Цісарський посланець Еріх Лясота, Що залишив про цю подорож записки, знайшов Запорозьку Січ на острові Базавлуцькому. Він уже був дуже підмитий водами Скарбної, Підпільної та Павлюка і на той час мав невелику площу. Се можна бачити з того, що коли Кіш запорозький скликав раду, щоб вислухати чужоземного гостя, обміркувати його пропозиції, то запорозьке товариство, через тісноту в Січі, мусило переїздити на берег, де на зеленому степу й відбувалася козацька рада.

Базавлуцька, або, як її назвав історик Скальковський «Баторієва Січ», була першою офіційною Січчю, бо вся організація Війська Запорозького, разом із виборною старшиною, була затверджена польським королем Стефаном Баторієм року 1576-го на прохання гетьмана Якова Богданка (Ружинського) саме тоді, коли Січ містилася на острові Базавлуцькому. Вона стала свідком розквіту й найвеличнішої слави Війська Запорозького.

Звідсіля гетьман Сагайдачний року 1606-го вирушав у свої надзвичайні морські походи. З Базавлуцького острова запорожці плавали через Чорне море, громили Варну, руйнували Синоп і Трапезунд, палили околиці Царграду, знищували велику турецьку фортецю Кафу в Криму, визволяли щороку з турецької неволі десятки тисяч християн, кілька разів одверто нападали на великі турецькі флотилії й розбивали їх ущент, так що нагнали жаху на турків, і султанське військо доводилося батогами саджати на кораблі. Весь світ знав тоді про запорожців і мав їх за найславетніших лицарів.

За часів Сагайдачного Базавлуцьку Січ було зруйновано. Сталося се восени року 1617-го, коли турецька флотилія на чолі з Ібрагімом-пашою підстерегла, що гетьман із військом вирушив здобувати Анатолійський берег, й піднялася Дніпром угору до самісінької Січі й спалила церкву й курені. Сагайдачний тоді оселився з кошем на голові Хортиці.

Проте місцевість Базавлуцької Січі принаджувала до себе запорожців і, пробувши кілька років на Хортиці, вони перейшли ближче до Базавлуцького острова – на Томаківський, а звідти року 1638-го – на Микитин Ріг, потім же – року 1652-го з Микитиного Рогу знову-таки повернулися на Базавлуг і стали кошем на розі, проти руїн Баторієвої Січі (сучасне Городище). Тут, біля устя Чортомлика, від поля були покопані глибокі рівчаки й насипані високі вали на 100 сажнів уздовж і з баштою біля воріт у 20 сажнів навкруги: з боку ж Чортомлика та Скарбної стояла стіна з двох високих тинів, забитих глиною. В ній зробили 8 пролазів, щоб козаки могли ходити по воду; над тими пролазами були бійниці для пальби з рушниць. Окопи на старому Городищі також поновили й на ньому відбудували нову церкву.

Чортомлицька Січ існувала до року 1709-го, себто 57 літ. Першу її добу (до 1680 року) уславив полковник, а далі кошовий Іван Сірко. Не було року, щоб запорожці не вирушали із Січі на криваві й славні походи. Кілька разів козаки наскакували на татар, прокладали собі шлях через мури Перекопа й руйнували весь Крим, змушуючи хана втікати за гори. Сірко стільки пролив тоді крові, що орда вже не могла відродитися й поволі занепала. Чортомлицька Січ бачила в своїх окопах і турецьких яничарів, що потай із татарами приходили мститися запорожцям за їхні напади, але Сірко врятував Січ і поміж куренями вигубив 13 500 душ бусурманів.

Року 1680-го Івана Сірка не стало. Коли він помер, то запорожці привезли тіло свого славного кошового на Чортомлицьку Січ й урочисто поховали на січовому кладовищі. Його могила із надгробком, поновленим після повернення Війська Запорозького з устя Дніпра (з Олешок) на Базавлуг, стоїть і нині трохи вище від руїн козацьких окопів серед слободи Капулівки на 20 верст нижче Нікополя.

Зі смертю Сірка почався занепад Запорожжя, і Чортомлицька Січ жила тільки колишньою славою. Лише вряди-годи траплялися вибухи давньої величі, та й вони хутко згасали. Аж на початку XVII століття на Запорожжі з’явився заповзятий і освічений кошовий отаман Кость Гордієнко, що мріяв піднести козацькі звичаї на попередню височінь і, змагаючись за волю й права Запорозького Війська, став на збройну боротьбу проти армії Петра І. Та сили були занадто не рівні. Російське військо під проводом полковника Яковлева та запорозького зрадника Гната Галагана весною 1709 року підступило до Січі. Отаман Гордієнко із запорожцями перебував тоді на Полтавщині й не зміг встигнути на поміч кільком стам козаків, що лишилися на Січі, й вони, хоча й хоробро відбивалися на чолі з наказним кошовим Якимом Богуном, але врешті-решт москалі здобули спочатку Чортомлицьку Січ, а через два дні й старе Городище із скарбницею й церквою.

Розлютовані змаганням запорожців, Галаган та Яковлев не лишили на Січі каменя на камені; курені спалили, із церкви забрали іконостас, а саму будівлю піддали вогню. Не заціліло навіть кладовище – на ньому знищили всі надгробки й каплиці.

В наші часи Базавлуцький острів, або Городище, дуже підмила вода. Невеликий колись, він тепер став зовсім малим, а з ознак січових споруд збереглася на ньому тільки яма із шматками битої цегли від підмурків січової церкви та ледве примітні ознаки окопів. Від Чортомлицької Січі лишилися на березі, трохи вище Городища, козацькі окопи, забудовані нині хатами слободи Капулівки, а вище тих окопів, у дворі селянина Мазая, в шанобі стоїть поновлена за часів Нової Січі могила кошового Івана Сірка.

Нижня половина Чортомлицької Січі змита річками, так що певного плану розташування неможливо собі уявити.

Руїни обох Січей у пізніші часи, коли козаки отаборилися на Підпільній, звалися одним найменням – Стара Січ.

У селі Капулівці згадки про запорожців і найбільше про кошового Сірка дуже живі, й розказують про нього селяни охоче; тільки, на жаль, усі оповідання крутяться навколо характерства (чаклунства) запорозького лицаря. Ви почуєте тут, як Сірко вмів наводити на ворогів ману; що його ні пуля, ні шабля не брала, і козаки й по смерті кошового перемагали бусурманів, якщо з ними була сіркова рука.

Коли вийти за Капулівку на гору, або на старе запорозьке кладовище, то можна побачити один із найзахопливіших краєвидів Базавлуга. Чортомлицький Ріг, уткнувся майже в середину плавні; скільки око сягне на схід, захід і південь, простяглися зелені, просторі луки, змережані блискучими протоками Дніпра. Вони то збираються докупи, в озера й лимани, то знову розповзаються в різні боки, ховаючись за високими, кучерявими деревами. Тут, на очах ваших, притулок звіра, птиці й риби з чарівним повітрям, духмяністю води й рослин – те, що звикли називати раєм; хоч, зрозуміло, що в сьому запорозькому закуті існують і неприємні для людини дарунки, а саме: в травні – мошкара, а влітку – комарі.

Під час весняної поводі Базавлуг із Чортомлицького рогу здається морем, де високі урочища підносяться островами, й лише на півдні, біля колишньої Мамай-Сурки, бовваніють степові могили.

Саме Городище Старої Січі, звідсіля, немов потопає серед зеленої пущі та річкових стрічок, що збіглися до нього. Ще року 1709-го золотий хрест січової церкви звеселяв усю цю місцевість, тепер же острів дивиться пусткою і дуже сумний із вигляду.

Землі понад Великим Лугом багато важили не тільки для запорожців, а й для попередніх мешканців понаддніпрових степів. Вище на Чортомлику за 16 верст од Старої Січі, біля Чортомлицьких хуторів, поміж степовими могилами височить одна найбільша – Чортомлицька, що мала 9 сажнів заввишки та 165 сажнів навкруги. На її версі колись стояла велика кам’яна баба. Коли ту могилу року 1862-го розрили під наглядом учених, то виявилося, що там похований скіфський цар, а поруч нього, в окремій домовині, – цариця. А навкруги їх – всілякі царські прислужники й коні із сідлами та збруєю. Хоч ті домовини давно вже пограбовані, а проте в них усе-таки було знайдено багато золотих, срібних та інших речей, що дали науці великі скарби й досвід про те, як жили ті народи, що в давні часи заселяли околиці Великого Лугу.

З усіх тих річок, які зібралися до Старої Січі, утворилася річка Підпільна. Вона прямує на захід сонця до села Покровського, на місці якого з року 1734-го до року 1775-го була остання на Дніпрі Запорозька Січ. Од слободи Капулівки до села Покровського – шість верст. Тут залюбки можна пройтися пішки, бо сей шлях веселий: з лівої руки за річкою весь час тягнеться зелена плавня, звідки долинають навіть пташині співи. Неподалік Покровського Підпільна робить глибоке коліно, й перед очима виникає великий, як і на Чортомлицькій Січі, ріг, де запорожці сиділи кошем 41 рік.

Сталося се так.

Коли Чортомлицьку Січ зруйнували, запорожці згуртувалися на усті Кам’янки біля Козацького річища Дніпра; звідси їх вигнало російське військо, то за угодою з турецьким султаном вони перейшли на устя Дніпра, в урочище Олешки й там упорядкували собі Січ біля річки Кінської та Кардашівського лиману. Але сумно було запорожцям без свого «батька Великого Лугу». Не хотілося їм жити на пісках, і невдовзі сталося так, що там лишилася тільки Січ і перебувала запорозька старшина, все ж товариство жило на своїх стародавніх вольностях, по Великому Лугу, на Хортиці, в Дніпровських порогах, на річці Самарі й на Бузі.

Так тривало до року 1728-го, доки татарський хан скривдив запорожців, захопивши зрадою півтори тисячі з них у неволю. Тоді козаки з обурення покинули Олешки й повернули знову на Базавлуг, на те місце, де була Стара Січ. Та недовго їм довелося тут жити, бо й Росія і Туреччина не згодилися, щоб запорожці перебували поблизу їхніх кордонів. Через вимоги сусідів козаки з осені 1730 року перейшли на якийсь час в устя річки Кам’янки: коли ж року 1734-го спалахнула війна між Росією й Туреччиною, Військо Запорозьке перекинулося на бік Росії й повернувшись на Базавлуг, отаборилося кошем біля Підпільної на розі в шести верстах од Старої Січі, де витікає річка Сисина.

Іван Малашевич, що був тоді кошовим отаманом, незабаром обвів окопами січові будівлі. Одразу за першими рядами, з боку степу, в Січі височіло дві башти. Ворота були із заходу й вели на торгове передмістя Шамбаш. Униз од торговиці з річки Підпільної випливала затока, що звалася – Ківш. Сюди приїздили з крамом турецькі, а найчастіше грецькі кораблі. Від Ковша до Підпільної було викопано другий ряд окопів, за якими стояла церква й паланка, себто будинок старшини й канцелярія. Зі східного боку Січі, незабаром після її збудування, російська влада насипала ретраншемент, у якому й містилася царська залога. Перед цим ретраншементом, опріч валів і рівчаків, були ще покопані довгі ями.

Окопи й вали збереглися й до наших днів, хоча значна частина вже забудована хатами й засаджена городами.

На іншому березі Підпільної теж були окопи, певно, на випадок скрутного становища Січі.

Року 1775-го, за часів кошового Петра Калнишевського, цариця Катерина II через опір, який чинили запорожці, добиваючись своїх давніх прав і вольностей (землі), звеліла зруйнувати Запорозьку Січ, а саме Військо Запорозьке скасувати навіки. Цю місію вона доручила генералові Текелію. Маючи проти 10 000 запорожців біля 20 000 російських солдатів, царський ставленик оточив Запорожжя з усіх боків, несподівано захопив полкові паланки й серед ночі підступив до Січі.

Хоч запорожці й пізно зрозуміли ворожі наміри Текелія, а проте озброїлися й хотіли змагатися, й тільки військовий священик умовив їх скоритися волі цариці й не проливати братньої крові.

Зрештою, після заколоту, старші козаки й старшина віддали генералові свою зброю; молодь же, десь 5000 козаків, переправилася річкою Підпільною в Базавлуг і, обравши там нову старшину, вирушила Сисиною в Дніпро, перепливла Чорним морем за Дунай і там, з дозволу султана, осіла кошем спочатку на Дністровському лимані, а пізніше – на Дунаї, де Запорозьке Військо й пробуло в майже не залежному становищі до 1828 року.

На місці зруйнованої Покровської Січі незабаром постало село Покровське. В тамтешній церкві збереглося досі чимало речей, що були в січовій церкві, а на околицях Січі та по окопах весь час знаходили й понині знаходять запорозьку зброю, посуд чавунний та череп’яний, люльки, гроші й дьоготь у бочках; найбільшою ж коштовністю вважаються дві чайки. Їх бачив у річці Скарбній Д. І. Яворницький. Одна з них була в 6 сажнів завдовжки, друга ж – трохи менша. Вони так і залишилися у воді.

Про кошових Нової Січі майже відсутні згадки на місцях, хоча вони були на сто літ пізніше відомого лицаря Сірка. Скажімо, що Калнишевського ще люди пам’ятають, але не уславляють, а тільки сумують за його долею, бо Текелій закував останнього кошового в кайдани, і той скінчив своє життя в Соловецькому монастирі на Білому морі.

За Покровським рогом Підпільна повертає на північ і викидає із себе річки: Похилу, Шершаву та Піскувату. Всі ті річки сполучаються із Базавлуком, од якої, напевне, дістав назву і Луг Базавлуг, куди впадає ся річка.

Базавлук на Запорожжі була одною із найславніших і найукоханіших для козаків річок. У давні часи вона довго межувала запорозькі й татарські землі й навіть згодом, коли кордон пройшов по Кам’янці й Бугові, все-таки Базавлуг татари часто вважали своїми землями.

За часів Олешківської та Нової Січі на Базавлуці стояло багато запорозьких зимівників, а найбільше – на розі балки Кам’янки та Базавлука, де нині село Шолохове, та нижче, де село Грушівка. Після скасування Січі всі землі понад Чортомликом, Базавлуком, лиманом Великі Води та майже весь Базавлуг, десь 200 000 десятин площі, були подаровані царицею Катериною князеві Вяземському. Від нього ті землі 1802 року перейшли до барона Штіглиця, а від того вже – до великого князя Михайла Миколайовича. Ці зміни власників дуже вплинули на склад мешканців у тих поселеннях, і, зрештою, від запорожців на околицях Базавлугою, понад його кручами й байраками, лишилися тільки кам’яні хрести над їхніми домовинами, та й тих із кожним днем меншає.

Від місця злиття Базавлука із Скарбною-Колотівською межа Базавлугу простягається протокою Базавлука Бакаєм до великого села Михайлівське, а далі до Бистрика й лиману Великі Води. Сей лиман, зібравши до себе всі річки з Базавлугу, заливає водою площу в 15 квадратових верст; упродовж він має 11 верст, а впоперек лише дві версти, на кінцях же ще вужчає.

Біля горішнього краю лиману, під високою горою, вкритою великою кількістю могил, лежить село Ново-воронцовка. З гори села та від могил, понад селом, розкинувся на схід чарівний краєвид Великих Вод і взагалі Базавлугу. На заході від Великих Вод і до Базавлука підходить зі степу чимала балка Оскорівка, в якій за пізніший вік Запорожжя було безліч запорозьких зимівників. Краєвид сієї балки теж дуже гарний.

Щодо товщі Базавлугу – то вона більша за простором і мовби веселіша, ніж у Великому Лузі. Таке враження справляє на мандрівника те, що протоки Дніпра, які перетинають Базавлуг значно ширші, ніж протоки Великого Лугу. Річки Лапинка, Павлюк, Скарбна, Підпільна, Сисина та Скарбна-Колотівська – це зовсім великі й мають у поперечнику від 50 до 100 сажнів, та й, опріч них, на Лузі ще багато річок від 20 до 50 сажнів завширшки. Це – Шарай, Мельничиха, Лебединка, Скажена, Дніприще, Шахова, Темна, Миколина й чимало інших.

Ще одна особливість Базавлугу та, що тут прудкіші течії річок і через те заблукати в Базавлузі важче, ніж у Великому Лузі – треба тільки пам’ятати, що тут усі річки течуть на захід, до лиману Великі Води. Впадає їх в озера чи болота в Базавлузі менше, майже зовсім нема таких, щоб не знати, куди вони прямують, як це буває у Великому Лузі.

Рослинність у Базавлузі така ж, як і у Великому Лузі: ті ж дуби, явори, осокори, велетенські верби, берест, ясен, клен, кислиця, груша, шовковиця, бузина, зарості лози, очерету, оситнягу й високі, більше трьох аршинів, трави.

Під час весняної повіді, серед Базавлугу, як і у Великому Лузі, залишаються тільки деякі гряди, на яких стояли запорозькі кишла.

Між річками Павлюком, Дніпром, Скарбною й Темною лежить островом урочище Васюрине. На Запорожжі, певне, був якийсь уславлений козак Васюра, бо, крім цього урочища, його іменем прозваний і один із запорозьких куренів – Васюринський, і про Васюринського «козарлюгу» згадується і в пісні про руйнування Січі.

Далі вниз, понад Дніпром, ідуть урочища: Петрівщина, Маркове та Степок. Останнього майже ніколи не заливає вода, й воно вкрите чудовим лісом та гарною степовою травою.

Інше урочище з тією ж назвою – Степок, лежить між річками: Шаховою, що витікає із Скарбної і прямує до Великих Вод, та Білобородчиною, яка з тієї ж Скарбної впадає в Темну. Близько від цього Степка, між річкою Тихінкою й Старим Ревуном, розкинулося невеличке урочище Панидине, відоме тим, що після знищення Січі на ньому сидів і «плодив бджолу» запорозький дід Усатий. Його знав увесь Базавлуг через те, що в нього був один дуже довгий вус і він кував коня підковами назад. На місці його кишла досі живуть люди й держать пасіку.

Як кажуть діди, по всіх грядах Базавлугу споконвіку жили запорожці – рибалили тут і розводили бджіл. А коли поділили ці землі між панами, то й по тому ще довго селилися тут запорожці вільно, а потім стали виплачувати за грунти оренду.

У селі Покровському люди згадують, що коли москалі оточили Січ, то козаки закопали свої скарби в Базавлузі й, тікаючи на Дунай, лишили в плавні двох товаришів, щоб доглядали того сховища. Довго оті запорожці там жили, сподіваючись, що товариство повернеться, і вже зовсім постаріли, дожидаючись, а все не хотіли виявити, де саме закопаний скарб. Як не мали вони вже сили добувати собі їжу, то приходили в Покровське з торбами, випрошуючи хліба, та й знову ховалися в Лузі, не маючи навіть хати, а живучи по дуплах; та так вони й померли, не розголосивши, де схований скарб Запорожжя.

Чимало в Базавлузі розкидано й озер. Поміж річками Підпільною та Скарбною – найбільші: Гредчине, Довге й Домаха. Останнє – найширше. Далі, на південь, біля річки Темної, лежить майже кругле озеро – Закутнє, а біля річки Ревуна – лиман Васюринський і недалеко від нього – озеро Оріховате.

Між річкою Сисиною та Базавлугом міститься лиман Ревин і цілі низки лиманів по долинах річок Піскуватої, Шаршавої та Похилої. Далі, між Базавлугом та Великими Водами, розкинулося на дві квадратові версти озеро Підстепне, сполучене з річкою Бакай, а на південь од нього розташувалися озера: Литвинове, Мілке, Піскувате, Велике, Вхідне, Кругле, знову Велике, Прогнойне, друге Вхідне, Гречане, Святе, Доменьківське, ще одне з назвою Домаха, Бакланове (улюблене місце бакланів), Лебедине – одне й друге, знову Закутнє, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Срібне та безліч інших.

У сьому кутку збилася сила озер. Устя річок та озера порізали Базавлуг на острови, між якими лежить і отой, що має ймення давнього гетьмана Скалозуба, що року 1599-го загинув під час морського походу на Азовське море. Острів сей невисокий, його заливає велика вода, а проте вже переживає зі своєю назвою п’яте століття.

Скалозубовим островом і кінчається луг Базавлуг, а разом із ним і весь запорозький Великий Луг. Хоч Дніпро ще й далі, до самісінького Чорного моря відкидає од себе в береги протоки; і Кінська так само не хоче бігти у злуці з ним, а все відходить ліворуч, та вже протоки обох річок не захоплюють таких великих просторів, як між Хортицею та Великими Водами, а біжать вузькою долиною; ліси ж там часом уриваються та змінюються пісками. Але й близькість турецьких міст XVI та XVII століть: Аслана, Тавані й Кизикермена унеможливлювала для запорожців тримати у своїй владі подальший низ Дніпра.

На Базавлузі збереглося далеко більше стародавніх назв річок та урочищ, пов’язаних з найменнями українських діячів та привідців українського народу, а саме тут містяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба; річки Павлюк, Шахова та урочище Васюрине.

Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на своїх дослідників і можуть бути зовсім знищені, лишившись назавжди невідомі науці. Навіть на малому Городищі в пущах Великого Лугу та на городищі острова Сулими, де, за переказами дідів, були навіть Січі, досі не побував жоден учений. А давні дослідники вже постаріли, то ж час би взятися за сю справу молодшим, і я був би щасливий, коли б се моє оповідання заохотило до вивчення рідного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину.


Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 416 – 428.