Смуток на Запорожжі

Адріан Кащенко

Під час атакування російським військом Чортомлицької Січі значна частина запорожців, як і щоліта, була на рибальстві й полюванні у Великому Лузі. Звістка про зруйнування Січі не один день, не один і місяць переходила з річки на річку, з байрака в байрак, доки облетіла все Запорожжя, й товариство кілька тижнів збиралося й вирушало з місця на місце, поки нарешті скупчилося там, де річка Кам’янка впадає в Дніпро, й прилучилося до кошового отамана Петра Сорочинського. Він же повернувся з Криму ні в тих ні в сих, бо через мир із царем хан не наважився без дозволу султана надати запорожцям допомогу.

Впорядкувавши на Кам’янці свій кіш, Сорочинський через Кизикермен знову поїхав у Крим, щоб просити протекції хана, а тим часом до Нової Січі почали прибувати ватага за ватагою й ті запорожці, що були з Гордієнком. Частина їх відбилася від шведського війська під час перевозу через Дніпро в Переволочній, частина ж прибігла від устя Бугу, й нарешті більшість вирядив на Запорожжя з-під Очакова сам шведський король Карл XII, не маючи чим запорожців годувати. Бракувало ще тільки невеликого гурту найзавзятіших січовиків та самого Гордієнка.

Смуток оповив душі козаків, що підступили аж до татарських кордонів. Туга за зруйнованою ненькою-Січчю, що була свідком великих подій, та за «батьком» Великим Лугом, що споконвіку годував запорожців, розпукою пригнітила їм серце, й мимоволі у всіх виникало питання, чи не ліпше було б скоритися цареві, аби тільки жити на своїх рідних степах та у Великому Лузі. В перші ж місяці після «шведчини» на коші вже лунали голоси за те, щоб поклонитися цареві й просити його ласки. Може б, воно так і сталося, коли б з України не надходили такі тяжкі вісті.

А до Нової Січі линула чутка за чуткою: що тих козаків, які були біля Мазепи, хоч би навіть мимоволі, тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, то заслано в Сибір. Навіть тих запорожців, що й не були з Мазепою, позаслано на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та річками. З тих козаків, що були на канальських роботах, од незвичного болотяного повітря, вогкості та недобрих харчів, гинула майже половина, решта ж верталася на Україну каліками. Не зважаючи на те, замість померлих та покалічених, російський уряд посилав на північні канали все нові та нові козацькі полки. «Якщо ви прийдете на Україну, – переказували запорожцями з Гетьманщини, то усі загинете. Єднайтесь із татарами та визволяйте нас, бо й ми всі од Москви пропали».

Окрім «канальських робіт», українських козаків кидали на північний Кавказ, на «лінію» – обороняти російські кордони од Кубанської орди, і там вони тисячами гинули од татар, черкесів та від пропасниці. Про походи на «лінію» та про недолю пробування там збереглася навіть народна пісня:

У Глухові, у городі, в усі дзвони дзвонять,

Та вже ж наших козаченьків на «лінію» гонять.

У Глухові, у городі, стрельнули з гармати –

Не по однім козаченьку заплакала мати.

У Глухові огні горять, у Полтаві димно,

На могилі гетьман стоїть – геть там його видно.

«Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати,

Як не будеш допевнятись – будем утікати».

«Ой, ідіть же, панове, до Петра, до свата,

Ой, там буде вам, панове, велика заплата –

По заступу у рученьки та ще і лопата!»

Сидить козак на могилі, сорочку латає;

Ой, кинувся до черешка – копійки не має.

Їхав козак на лінію та й вельми обдувся,

Їде козак із лінії – як лихо зігнувся!

Під впливом таких звісток з України, коли гетьман Скоропадський серед літа року 1710-го прислав до Коша листа, вмовляючи запорожців одцуратись бусурманів та просити ласки царя, то кошовий отаман Осип Кириленко з товариством написав йому дуже докірливу й глузливу одповідь. Ось що там запорожці, між іншим, писали:

«Дивуємося, що ваша милость не соромиться звати себе Війська Запорозького і обох боків Дніпра гетьманом, коли ми вашої милості на той уряд не обирали, а піднесені, ваша милость, під мушкетами московськими».

«Прикладаєш, ваша милость, до себе титул Війська Запорозького, коли воно тепер до регіменту вашої милості не належить і не хоче належати; та й Січа Запорозька гніздо військове, джерело й захист вольностей військових, через запеклу московську до нас ворожнечу та через зраду проклятого Галагана, невдячного за хліб наш військовий, перевертня і зрадника, знищена й зруйнована, нашій батьківщині на вічну неволю».

«Як маєш бути, ваша милость, гетьманом обох боків Дніпра, коли на тогобічній стороні, чи теж Україні, князь Голіцин, воєвода Київський, владою своєю московською опанував і немилосердні здирства людям чинить».

«А як же, ваша милость, вольностями нас обнадежуєш, будучи сам невольник і під пильним доглядом міністра царського лишаєшся, без волі котрого нічого не владен чинити, а без печаті його нікуди писати!»

Це було писано 2 червня, а 3 серпня запорожці обрали нового кошового Лаврентія Степаненка, за підписом якого надіслано гетьману Скоропадському скаргу на полковника Гната Галагана. З неї видно, що Галаган не задовольнився зруйнуванням Січі, а й після того з ватагами нападав на запорозькі зимівники та бекети, хапав безвинних людей та видавав російським урядовцям на муки й заслання і чинив запорожцям всякі шкоди. За такі вчинки свого покруча козаки в своєму листі не пошкодували на його голову різних прокльонів, та тільки все те пішло намарне, бо Галаган був у царській ласці, збудував собі біля Боровиці добрий будинок і жив, як кажуть, «паном на всю губу», глузуючи з безсилого лютування своїх колишніх товаришів.

До осені 1710 року справа з переходом запорожців під протекцію кримського хана була вирішена і, зважаючи на те, що російський уряд погрожував послати військо, щоб зігнати запорожців із Кам’янки, за згодою турецького султана для Січі Запорозької було призначене інше місце, нижче Тавані, неподалік Олешок, біля протоки Конської та лимана Кардашина. Тільки запорожці того року не встигли перейти в Олешки, бо турецький султан, під впливом шведського короля, розірвав мир із царем і розпочав нову війну.

Похід Гордієнка на Україну

На початку листопада з Бендер прибув до Коша на Кам’янку Гордієнко й тут після бурхливої ради був знову обраний кошовим отаманом. Користуючись війною Туреччини з Росією, Гордієнко напровесні 1711 року вийшов із кількома тисячами запорожців із Січі на захід і, сполучившись із невеликою силою татар та Пилипом Орликом, разом із ними вступив в Україну. Треба гадати, що уривок із цієї пісні згадує саме про цю зустріч Орлика із запорожцями.

Ой, прибила хвиля човник,

Човник-лебедочку.

Ой, вискочив з нього Орлик

Та й почав бесідочку:

«Пугу, братця, пугу!

Пугу, запорожці!»

Похід Орлика та Гордієнка спершу мав успіх. Україна радо вітала запорожців, своїх давніх оборонців, й приставала до козаків. Умань, Богуслав та Корсунь охоче піддалися Орликові. Разом із запорожцями козацькі ватаги, зібрані Орликом, навіть розгромили генерального осавула Бутовича, посланого Скоропадським із гетьманськими козаками проти Орлика; самого ж Бутовича захопили в бранці, та тільки невдовзі й Гордієнка та Орлика спіткало розчарування. Ні козаки, ні татари не мали добрих гармат і через те не спромоглися добути Білої Церкви, де засіла в замку російська залога з гарматами, а доки вони облягали те місце, татари кинулись грабувати навколишні села та заганяти людей у неволю. Ніякі благання Орлика до Калги-Салтана, щоб спинив орду, не пособили; татари погнали до Криму тисячі українського люду і тим зрештою загубили справу Орлика, бо відвернули від нього земляків.

Похід на самарські містечка

Доки Гордієнко з Орликом та Калгою-Салтаном ходили на Україну, кримський хан Девлет-Гірей рушив на російські землі Муравськими шляхами, а позаяк вони виводили на Слобожанщину, то татари й напали на слободи й міста Харківського полку. Сюди ж, за собою, хан закликав і тих запорожців, що не пішли з Гордієнком, та ті не захотіли воювати проти своїх земляків й умовили хана добути раніш Кам’яний Затон та Самарські містечка. Хан повернув із Слобожанщини на Самару й разом із запорожцями взяв Новосергіївське містечко, а російську залогу забрав у неволю; Новобогородська ж спільники не спромоглися добути, бо ні в татар, ні в запорожців не було гармат, і хан, покинувши Самару, подався з ордою у Крим.

Тим часом проти татар зібрався генерал Бутурлін із російським військом та гетьманом Скоропадським з українськими козаками. Не маючи вже з ким воювати, вони атакували Новосергіївське містечко, захопивши його, по-вистинали запорозьку й татарську залогу, що там засіла, а всіх селян із села Вільного за те, що нібито вони допомагали запорожцям, вивели за місто і по жеребку кожному десятому відрубали голову; кому ж випало лишитися живим, тих разом із жінками та дітьми було заслано в Сибір.

Перехід запорожців в Олешки

Від Новосергіївська Бутурлін та Скоропадський вільно подалися на південь. Запорожці поступалися перед великим військом і, покинувши устя Кам’янки, перевезлися на татарський бік Дніпра та й отаборилися в призначеному їм місці біля Олешок. Сюди ж вийшов з ордою хан і не пустив далі російського війська.

Війна царя Петра І з Туреччиною 1711 року скінчилася для нього нещасливо. Після перемоги над шведами він легковажно ставився до ворогів і занадто необачно вирушив на турків, аж на річку Прут. Там його зустрів турецький візир із великим військом, а запорожці з Гордієнком перетинали за ним усі шляхи, захоплювали обози й відрізали російське військо од Дніпра. Становище царя Петра Олексійовича стало дуже скрутне – турки почали оточувати його військо, і, щоб врятуватися, він мусив одкупитись грішми та ще зректись на користь турків багатьох своїх придбань, а саме: повернути туркам Азов із землями по низах річок Дону та Міуса, зруйнувати й розкопати Кам’яний Затон та Самарські містечка, а гармати з Кам’яного Затону віддати туркам і «відняти свою руку» од запорожців разом з усіма землями, що до них із давніх часів належали.

Коли султан перемовлявся з російським послом про замирення, то в Стамбул їздили від України й од Запорожжя Пилип Орлик та Кость Гордієнко. Вони домагалися того, щоб султан примусив царя зректися всієї України, та російський посол роздав візиреві та іншим султанським радникам 100 000 червінців, і султана умовили згодитись на відлучення од Росії самого тільки Запорожжя, що ж до України, то з неї Правобережжя мусило повернутися знову до поляків, Лівобережна ж частина лишалася за царем.

По скінченні війни Гордієнко прибув зі своїм відділом січовиків до Олешківської Січі й почав впорядковувати січові будівлі. Якраз у цей час запорожці володіли й значною частиною Правобережної України, доки не встигли ще забрати її до своїх рук. Це виходить із того, що наприкінці року 1712-го Гордієнко призначив полковником в Умань січового товариша Поповича та ще посадив своїх людей в інші міста України.

Відплачуючи за ворожі вчинки запорожців та Гордієнка, російський уряд видав у той час указ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нікого, а коли б хто пішов, так того не впускати назад. Та люди, як і колись, тікали з Лівобережжя, не давали Війську Запорозькому дуже зменшуватись, та й узагалі після війни 1711 року становище Війська Запорозького поліпшилося, бо після зруйнування Самарських містечок та Кам’яного Затону запорожці знову стали хазяїнами всіх земель, які одвіку належали їм. Завдяки ж згоді з татарами люди на всіх запорозьких вольностях зажили безпечно від татарських наскоків, і через те береги запорозьких річок, а також захисні байраки, яри та вибалки хутко почали вкриватися зимівниками й бурдюгами втікачів з обох боків України.

Проте добрі часи запорозького життя тривали недовго. Під час миру з Росією запорожці не дуже-то потрібні були ханові, й татари почали чинити їм утиски. Олешківська Січ була зовсім одірвана від земель Запорожжя й до того стояла в дуже сумній та непридатній місцевості. Замість широкого Дніпра тут, повз Січ, бігла вузенька річка Конка з дуже піскуватими берегами, й ті піски вітрами заносило навіть у саму Січ.

Сумний вигляд мала й Січ, бо замість гарної церкви, спаленої в Чортомлицькій, тут стояла маленька невисока церковця, схожа на курінь, із очеретяними стінами, з нап’ятим парусом замість даху. Серце козацьке щеміло, дивлячись на свою нову Січ та згадуючи веселі простори Базавлуцького лугу; татари ж ніяк не хотіли дозволити запорожцям перейти із кошем знову на Базавлук, а змушували їх лишатися в Олешках, щоб мати перед своїми очима.

Потім хан одібрав од запорожців право вільно брати в Прогноях сіль, а примусив платити за неї мито. Третє горе запорожців полягало в тому, що під час руїни Чортомлицької Січі вони втратили всі свої гармати; Січ Запорозька не мала чим оборонятись, і татарам легко було повсякчас захопити її несподівано, а запорожців за непокору забрати в неволю. Хан не хотів давати козакам гармати; коли ж Гордієнко знайшов і відкопав на низу Дніпра свої, заховані у пісках кошовим отаманом Морозом під час його невдалого походу на море, й хотів тими гарматами риштувати Січ, то хан погрожував одібрати всю артилерію собі, так що запорожцям довелося знову заховати її у потаємному місці.

Луже тяжко терпіли запорожці те, що бусурмани, яких вони звали поганцями, вороги святого хреста, що їх козацькі діди й прадіди споконвіку били, тепер намагались бути у них панами й змушували козаків воювати проти татарських та турецьких недругів і за бусурманів проливати свою кров. Більшість запорожців мала це навіть за гріх, і через те не дивно, що, вже, починаючи з року 1714-го, між товариством запорозьким точилися розмови про те, як би вирватися з непевного свого становища й повернутися знову під протекцію християнського царя.

Подається за виданням: Кащенко Адріан Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ: Січ, 1991 р., с. 243 – 249.