Од літературщини до літератури
Єфремов С. О.
На згадку про Гр. Квітку-Основ’яненка
Доводиться знов до старовини вертатись, згадуючи одного давнього письменника з приводу його літературного ювілея. Ювілей, коли хочете, навіть подвійний: допіру минуло 140 років, як народився, і рівно 75 років, як помер Григорій Квітка. Роки, як бачимо, не малі, але іноді хороше себе почуваєш, коли можеш од сучасного блазенства хоч на мить заховатись за муром довгого ряду літ. Єсть там щось лагідне, заспокійливе, тихомирне – як на тихому кладовищі: царство смерті ніби, людського гомону й галасу не чути, а розкішні дерева, буйна рослинність та щебетання пташок нестишиме всіма голосами власне про життя, а не про смерть промовляють. З минулого тільки підвалина до майбутнього, а сучасне – міст між ними. І коли підвалина добра, то й стане на ній теж міцна будівля, хоча б місточок між ними й був нівроку собі поганенький. З Квітки й маємо одну з таких міцних підвалин.
Квітка… сучасні літературні круги трохи кривляться, це ім’я почувши: старовина! Проте невибагливий читач звичайний вимагає все нових та нових виданнів цієї старовини, як і інших піонерів нашого письменства і відродження. Хто має з них рацію? Гадаємо – обоє. Писати так тепер, як писав колись Квітка, звісно, не можна і не треба. Але можна і треба читати і перечитувати ту давню старовину, що ховається од нас за мурами довгого ряда літ. Можна і треба не тільки через те, що це наша минувшина, з якої через міст сучасності майбутність виростає, а й через те, що в тій минувшині криються скарби об’єктивної, невмирущої вартості, які варто оновляти н пускати в діло, в щоденний оборот задля них самих.
От і Квітка. Малосвічений, але з добрими культурними традиціями, з основами “сковородинства”, що стало було немов познакою культурності того часу людини на Слобожанщині. Квітка почав писати, як знаємо, по російському. Про ці свої писання він й сам згодом, під старість, згадує не дуже прихильно.
“С таковыми познаниями, – признається він у листі до Плетнева, згадавши про вбогу свою науку, писатели „не бывают”. Молодость, страсти, обстоятельства, служба заставляли писать: но как? – Я в это не входил. Еже писах – писах!”
Був з Квітки звичайний тоді провінціальний російський письменник, Фалалей Повинухін – і псевдоніма собі добрав відповідного до тодішньої російської моди, – письменник, яких десятками постачала розбуркана провінція, але на яких згорда поглядала письменська столиця – всі оті „Телеграфи” і „Телескопи”, „Библиотеки для чтения” та „Северные пчелы”. І згинув би отак собі Фалалей Повинухін згодом і ніхто б про його не згадав, хіба що майбутній історик, переглядаючи пильно пожовклі листки старих альманахів, кинув би кілька поблажливих слів на його літературну могилу.
І щоб вийти з болота провінціального любительства на свіже плесо справжнього письменства – треба було переродитись. Треба було стати на щиро-народний – на Україні на український – ґрунт. Треба було зволокти з себе „ветхого чоловіка” – отого Фалалея Повинухіна і наново вродитися – вже на Грицька Основ’яненка. І тільки по такій операції, переродившись на Основ’яненка, давній Повинухін міг придбати, і придбав справді і певне обличчя, і ходу добру, і блиснув таким хистом, якого мури довгого ряду літ од нас заступити не можуть, і нарешті перший у світовому письменстві взяв щиро народницьку й народну ноту, дістав до рук свою власну склянку, з якої пив з достоїнством і яку нам, нащадкам, лишив не порожню. А вся причина в тому, що Фалалей Повинухін на Грицька Основ’яненка переродився.
Як воно сталося – про це сам Квітка з щирою незграбністю оповідав в листах до того ж таки Плетнева.
„По случаю, – пише він тією російською мовою, що вже й тоді була анахронізмом, – был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что либо серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе неспособен. Знав его удобство, я написал „Марусю” и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться. Здешние предлагали мне напечатать и я, предохраняя себя от насмешек русских журиалистов, написал „Салдацький патрет”.
Так народився Основ’яненко. Що це, випадок був? Ні, не випадок. Народився він через те, що сам болюче відчував, як йому тісно в чужому вбранні того Фалалея Повинухіна, як убрання це в однім місці муляє, в іншім само тріщить по цілому, а все загалом не одповідає насамперед правді життя й його непохитним вимогам.
„Мне было досадно, – писав Квітка в іншому листі до Плетнева ж таки – что все летают под небесами, изобретают отрасли, характеры; почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадается на глаза?”
Літав під небесами, „изобретал отрасли, характеры”, тобто вигадуючи щось небувале й Фалалей Повинухін, як і інші провінціальні та столичні Повинухіни. Основ’яненкові ж, який жив під чужим убранням цього Повинухіна, було це прикро, було органічно не до души й не до мислі. То була не література, а літературщина – бліда, анемічна, позбавлена соків і красок життя, чужа йому і безконечно од його далека. Позбавлена свого літературного життя, Україна жила тоді відгуками столичних змаганнів, переймаючи їх тількі формально, поки її письменники „літали під небесами”, строючи небувалі „отрасли характеры”. Та оглядаючись навкруги, талановитіші люди бачили, що вся ота літературщина тут ні до чого, що всі оті вигадки, од мови почавши й на високих „характерах” скінчивши, доброго слова не варті, коли рівняти їх до живого життя – “того, что попадается на глаза”. Воно вабило до себе очі своєю яскравою різноманітністю. Перед його живою мовою, перед могучою піснею яка бліда була ота позичена літературщина!… І наш Фалалей Повинухін не видержав. Анемічний Повинухін вмирає, а натомість повстає міцна постать Основ’яненка.
Переродившись на Основ’яненка, себто виступаючи з українськими оповіданнями народною мовою, Квітка починає – „Салдацьким патретом”, ніби „латинською побрехенькою, по нашому розказаною”, але по суті таким реальним і навіть реалістичним малюнком, з самого життя вихопленим, до якого не додуматись не тільки повітовим Повинухіним, а й столичним корифеям од письменства. І характерно, що Квітка знає, що робить. Почитайте лишень його „Супліку до пана іздателя”: там він “на догад буряків”, але досить виразно виказує, що „не усе ж для москалів: може треба і для нас що небудь”, маючи до того ж на увазі, що „як говоримо, так і писати треба”.
Мабуть ще більше переконала перерожденного в Основ’яненка Квітку, що став він на правдиву дорогу, ще одна річ, про яку тож маємо власне авторове не посвідчення в цитованих вже листах до Плетнева.
„Известность моих сказок, пише він, – разохотила здешних переложить их по-русски, и совершенно по-русски, точно как вы желаете. Слушаем чтение и что же? Малороссы, не узнаем своих земляков, а русские… зевают и находят маскерадом; выражения, свойственные обычаям, изъяснения – национальности, действия – характерам, мыслящим по своему, – и брошена, хотя правду сказать, перевод был сделан и вычищен отлично”.
Це – одворотна спроба вернутись до Повинухіна од Основ’яненка, але вона, як argumentum a contrario, самим ділом довела останньому всю анемічність першого. Риса надзвичайно цікава та характерна. Спроби такі робили всі наші письменники тієї доби, аж до самого Шевченка – і результат завжди один і той самий: нічого путнього не виходить. І не могло вийти, бо це ж було вороття назад, до безсилого і безґрунтовного Повинухіна, тобто до того щабля, який український письменник уже переступив з того моменту, як став українським письменником. Вертатися од того, що бачив він кругом себе, од реального малювання живого життя й живим у данних обставинах словом, до того, що Квітка назвав літанням під небесами – це вже психологічно було занадто важко. Піднестися до Основ’яненка Повинухін міг, але Основ’яненкові до Повинухіна впасти – де було б уже надприродною річчю, справжнім занепадом.
І от, коли анемічний Повинухін справді міг здаватись „ужасным провинциалом” для всяких столичних письменників, то з Основ’яненком інша вже була справа. Правда, літературні диктатори того часу пробують і з Основ’яненком тії ж самої поблажливо-глузливої пісні заспівати. Але тут вони вже самі попеклися, не доглянувши, як сучасники, того факта, який нам, нащадкам, кидається сам у вічі. Українські повісти Квітки з народного життя були першими, в яких реально змальовано селянське життя. Французька й німецька літератури, в особах Жорж Занда та Ауербаха, опізнились проти нашого автора на якийсь десяток літ; російська з Тургеневим та Григоровичем ще більше.
З Основ’яненком у світову літературу вступив мужик – та потріпувана і зганьблена маса простолюддя, що незабаром займе своє місце в письменстві на покуті. А що це був український мужик, то петербурзькі мудрагелі попробували були його висміяти: провінціалізм, мовляв, – але ніяке глузування й ніяке трактування згорда не можуть з перед наших очей закрити факти світової ваги. А факт маємо такий, що цей „провинциал ужасный”, цей висміюваний колись письменник, цей Основ’яненко розпочав нову сторінку в історії світового письменства, і саме тому, що лишився „провінціалом”: „живя в Украйне, – як писав знов же до Плетнева, – приучался к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставил их своими словами пересказать их публике”. І коли од пишних диктаторів літературних того часу й слід загубився – хто ж бо й справді тепер може читати якого-небудь барона Брамбеуса? – то скромний Основ’яненко от й зараз ще викликає сльози на очах у багатьох читачів своїх – з категорії невибагливих.
От тільки ми, цехові літератори, кривимося трохи: старовина, мовляв, наївність. Так, старовина… Але такої побожної пошани до слова, але такого серйозного відношення до свого письменницького діла, але такого захоплення своїми героями і героїнями “все в квітках і запасках” – не вадило б і нам у того старого письменника повчитись. Він бо довгий шлях од Фалалея Повинухіна до Грицька Основ’яненка – той шлях, який багатьом з нас готовим дістається, – власними пройшов ногами і гірким досвідом – навчивсь його цінити. Цей досвід – і за наших ще часів на Україні річ не зайва.
Опубліковано: Книгарь, 1918 р., № 12-13, стб. 685 – 692.