Творча історія «Столбикова»

Максименко М. Т.

Із трьох редакцій роману «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» автографи першої та останньої невідомі. Частина автографа другої редакції зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 67, № 62; ф. 30, № 11). Це «Предуведомление» (одна сторінка), уривки першої глави першої частини (шість сторінок), кінця другої і початку третьої глав першої частини (вісім сторінок), уривки другої частини (35 сторінок) та два титули із заголовками: «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Пустолобова, помещика в трех губерниях. Часть первая, а в ней 19-ть глав. Рукопись XVIII-го века» і «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Пустолобова, помещика в разных наместничествах. Часть вторая, а в ней 16-ть глав».

Папір має клейма «1834» та «1836». Заголовки «Предуведомления» та титулів мальовані. Текст написано чітко, з незначними виправленнями. В автографі є дати подачі до цензури і цензорські помітки: «Печатать позволяется с тем, чтобы по отпечатании представлено было в Цензурный комитет узаконенное число экземпляров. Сентября 13 дня 1838. Цензор Корсаков». Збережені уривки автографа другої редакції подаються у розділі «Інші твори».

«Жизнь и похождения…» – перший і, разом з тим, найбільший роман письменника. Вісім років минуло від першої згадки про роман до його видання. Протягом цього часу Квіткою були створені три редакції роману, з яких лише остання побачила світ.

Можливо, задум роману, або, як пізніше згадував сам Квітка, бажання «обивать целое книжище», виникло у письменника ще в 1832 р., коли він писав 2 липня М. Погодіну, що «много есть предметов, за которые хотелось бы приняться… Много есть такого, о чем надобно возопить перед правительством». А через півтора року після цього листа Квітка вже мав готовими дві книги роману із восьми запланованих, про що він і повідомляв Погодіна 31 грудня 1833 р.

У цьому листі – перша згадка про роман, прохання глянути

«строгим оком на рукопись, которую… доставит А. В. Глазунов, это Жизнь и похождения Петра Пустолобова. Рукопись XVIII в. Умоляю Вас, скажите беспристрастный суд Ваш: пускать ли этого молодчика в белый свет? Ласково ли примут его родственники? Сам вижу и знаю, что слог, хотя и отвечает времени, в которое писано, но все-таки должен быть не так шероховат, тяжел и неудобен. Исправлять его здесь – человека не имам; печатать его здесь также не могу, по причине удаленности от цензуры, от людей, знающих в этом толк и могущих со всею искренностью подать совет и наставление.

Итак, рассмотрев и посудив о моем Петруше, скажите чистосердечно: годится ли он явиться в числе добрых людей по цели, и стоит ли ока того, чтобы озаботить кого выправкою и начисткою слога… Мой же чудак как начал свою жизнь от рождения и довел ее со всею подробностью до старости. Ни больше, ни меньше наберется ее книжек восемь!!!

От Вашего – и еще кому угодно будет показать – суда зависит участь этого хватика, имеющего многочисленную родню, как сами увидите; ежели оно что-нибудь похоже на путное, тогда можно одолжить меня помещением и в «Телескопе» отрывков, и я по сему сигналу вышлю и вторую книжку, которая уже готова, а судя по ходу дела, не поленюся н последующие поставлять».

В одному з наступних листів до Погодіна – від 3 лютого 1834 р, – Квітка повідомляє, що «рукопись еще не возвращена с цензуры».

Письменник сподівався, що Цензурний комітет дозволить друкування роману, бо в цьому самому листі зазначає: роман «можно будет издавать по частям». Він висловлює бажання «поспешить» з виданням, «потому что, как слышно, изменяется ход дел, от коих страждет мой малютка» (головний герой роману – Пустолобов). Очевидно, Квітка мав на увазі адміністративну реформу, яка готувалась урядом, і вважав випуск у світ роману, що висвітлював порушення правопорядку, саме на часі (Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко. К., 1969, с. 257). А з листа від 2 червня цього ж року довідуємося, що рукопис цензурою заборонений, що його навіть не повернуть з комітету, «а только выдадут свидетельство».

Як видно із справ Московського цензурного комітету, рукопис читав цензор О. Болдирєв і 16 лютого 1834 р. доповідав комітету, що

«хотя § 14-м Цензурного Устава дозволено пропускать сочинения, в коих под общими чертами осмеиваются пороки и слабости, свойственные людям, в разных возрастах, званиях и обстоятельствах жизни; но как в сем сочинении изображаются предосудительные и противозаконные действия и злоупотребления предводителей, опекунов, исправника, земских и других чиновников, правительством определенных»,

то він сам не наважується вирішувати цю справу і передає її на розгляд комітету (Айзеншток І. Історія написання Столбикова. – Квітка-Основ’яненко. Твори, т. 7. Харків, 1931, с. 637).

Комітет переслав справу до Головного цензурного управління, де 12 березня 1834 р. член управління, дійсний статський радник О. Мордвинов, якому було доручено ознайомитись з романом, знайшов, що «сие сочинение»

«наполнено изображениями злоупотреблений властей разными чиновниками и может производить на читателей неблагоприятное для правительства впечатление» (там же, с, 638).

Головне управління цензури заборонило друкувати роман, про що Квітка писав Погодіну 2 червня 1834 р.:

«Не знаю, что там найдено такое страшное! Действия опекуна к вреду порученного ему малолетнего ни малейше не навлекают сетования на учреждение опек, а обнаруживают злоухищрения корыстолюбивых людей, прикрывающихся законом от давности времени и изменения обстоятельств оказывающимся в теперешнее время слабым и недостаточным и к оправлению или к изменению которого был и мой глас взят в рассуждение; а тут выставлено все в примерах, и старые мы видим, от них терпим – и потому не должны бы молчать.

Согласен, что некоторые выражения и намеки на класс людей, – впрочем, везде дозволяемые, требуют смягчения, не более; но за что же такие гонения? – Когда известно, что скоро все постановление описываемой части управления от явных беспорядков скоро и скоро изменится и примет другой вид. Самому себя нельзя судить: примете ли Вы на себя труд отыскать бедную эту рукопись и, пробежав ее, сказать мне что-либо в наставление мне. Ее читал, как писали мне, Г. Болдырев.

У меня был план обширный. Во II-й книжке мальчик воспитывается в пансионе, служит в военной службе. Далее переходит все звания, служит у губернатора, по выборам, у помещиков управляет имениями, ведет процесс, женится и проч. и проч. Все располагал вместить, все, что по провинциям ведется, все, что прикрыто красным, наместническим еще мундиром. Не знаю, что найдено вредного».

Хоча Квітка просив Погодіна «отыскать бедную рукопись», але доля цього автографа і досі невідома.

Квітка надовго відійшов від роману і знову приступив до нього лише через кілька років, під впливом заохочувальних порад В. Жуковського, який відвідав Харків у жовтні 1837 р. (Дневники В. А. Жуковского. С примеч. И. А. Бычкова. Спб., 1901, с. 367). Про інтерес Жуковського до творчості Квітки писав один із біографів останнього:

«Жуковский в проезд свой через Харьков заметил Основьяненко, ободрил его советом – писать и писать более, выбирая сюжеты из окружающей его жизни» (Данилевский Г. П. Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. – В кн.: Украинская старина. Харьков, изд. Зеленского и Любарского, 1866, с. 218).

Одразу після зустрічі з Жуковським Квітка починає працювати над другим варіантом роману, про що й пише згодом П. Плетньову:

«Тут я уцепился за прежнюю мою мысль, – добродетельных людей, честных чиновников и вообще исполняющих свое дело – к чему описывать? В порядке идущие времена года, постепенное их изменение, польза, ими приносимая, как бы ни было все это описано, не займет нас, потому что мы сами все видим. Но ураганы, вырывки из порядка и все необыкновенности: это должно описывать.

Давно уже я приступил к описанию жизни «Пустолобова», имеющего родных по всем званиям. Он простачок, не получивший образования, чудно мыслит, будто понимает дело, но превратно от общих разумений. В малолетстве остался сиротою. Его имение разоряют судьи, опекуны; его развращают, поручают в пансион мадам Филу; пансион и потом дальнейшие его похождения, участие в выборах и много-много… Сей сказки написал я первую часть и послал в Москву. Там на меня сильно напали: но когда Василий Андреевич обнадежил меня, что они говорят пустяки, то я принялся писать и нагородил (при всем желании ускромнить себя) шесть частей» (лист до П. Плетньова від 26 квітня 1839 р.).

Уже 12 березня 1838 р. Квітка надсилає П. Корсакову приватно через I. Т. Лисенкова першу частину нової редакції роману. Готова була й друга частина, і Квітка лише чекав відомостей від Корсакова про долю першої.

Зростаюча популярність Квітки, знайомство з деякими петербурзькими літераторами, сприяння цензора Корсакова, якого письменник просить офіційно звернутися в Петербурзький цензурний комітет за дозволом, допомогли позитивному вирішенню справи.

Рукопис роману, зареєстрований у Цензурному комітеті 3 травня 1838 р. під № 178, читали П. Корсаков та О. Нікітенко. 18 травня Корсаков сповістив Квітку листом, що перша частина схвалена, але комітет доручив йому приватно попередити автора, щоб він остерігався:

«1) представлять на посмешище читателю губернаторов, генерал-губернаторов и сенаторов; 2) оскорблять шутливыми эпиграммами бородатый люд, самый раздражительный в раздражительном нашем мире» (Квітка-Основ’яненко. Твори, т. 7, с. 639).

Квітка надсилає другу частину роману, зареєстровану в цензурі 21 червня 1838 р. під № 275. П. Корсаков проглядав її попередньо, бо доповідав про роман на засіданні комітету в той же день – 21 червня 1838 р. Він зачитав деякі уривки, в яких автор

«позволяет себе некоторые шутки насчет молодых недорослей из дворян, вступавших в военную службу в шестидесятых годах прошлого [18] столетия, а равно и некоторых странностей и беспорядков тогдашнего быта. Эти места служат как бы оттенком нынешнему порядку и дисциплине, которых пользу и необходимость доказывают лучше всяких рассуждений». Цензурний комітет після такого «представления» «нашел, что шутки сии, при их невинности и благонамеренности, дышат такою неподкупною веселостью, что нет никакого препятствия их пропустить, а потому и разрешил г. цензора подписать одобрение» (там же).

Але дозвіл обох частин до друку, як свідчить автограф, був підписаний лише 13 вересня 1838 р.

У 1839 р. П. Корсаков, якому Квітка доручив «напечатание» «Пустолобова», вміщує в «Новогоднике» з рекламно-інформаційною метою уривок роману під назвою «Скупец» («Новогодник. Собрание сочинений в прозе и стихах современных русских писателей, изд. Н. Кукольником». Спб., 1839, с. 22 – 42).

Публікація цього уривка викликала бурхливу реакцію в певних суспільних колах Харкова. Квітка був настільки занепокоєний таким резонансом, так прикро вражений, що вирішив взагалі припинити друкування роману.

«В «Новогоднике», – пише Квітка П. Плетньову 26 квітня 1839 р., – вышла статья «Скупец», и все додумываются, кого я это описал? Что же будет, когда выйдет сатира на все злоупотребления, делаемые людьми во всех званиях? Я до того испугался, что повторяю мои убеждения к П. А. Корсакову, чтобы отложил печатание вовсе».

Через два дні Квітка у листі до Плетньова знову повертається до цього питання:

«Здешние, домашние, ежечасно встречающиеся, опекуны, дворяне, судьи, предводители, полицейские, советники, казначеи, содержатели пансионов и все поименованные характеры, коих лица, носящие звания сии, примут на себя, и я от них нигде покоя не найду. Если Вы коротко знаете разнокалиберный круг губернский и толки по деревням и в уездных сборищах, то Вы согласитесь, что мои опасения справедливы. Я писал, что, еще не читав и не видев статьи в альманахе, а только из «Северной пчелы» узнав, что помещен «Скупец», все спрашивают меня: «На кого я метил? не на того ли, не на другого ли?»

Квітка навіть згодний, якщо друкування роману не можна припинити, видавати його анонімно – «только бы не мое или Основьяненка имя было!»

У пошуках виходу він навіть натякає Плетньову, що прихильний відзив «свыше» примусив би замовкнути недоброзичливців, пропонує ряд змін, спрямованих на пом’якшення сатиричної загостреності роману, усунення можливості пов’язати якісь викривальні моменти з певними конкретними обставинами чи особами. Так, письменник пропонує «губернского прокурора» понизити до «стряпчего верхнего земского суда», «советника… переменить на секретаря наместнического правления». Одного із Пустолобових – «Ивана Савича» просить перейменувати, а в згадці про бариню, яка «умничала, беспутно вела себя… не имела волос и носила парик», просить зняти останню прикмету, оскільки в колі харківських знайомих Квітки, виявляється, одна «бариня» справді носила перуку.

Але письменник усвідомлює, що часткові заходи неспроможні змінити загальне враження від роману, і це приводить його в розпач.

«А полиция что скажет? А мелкое дворянство? Ужас, ужас и ужас! Одним словом, доставите мне больше, нежели одолжение п успокоение, когда отклоните и возвратите мне рукопись».

Письменника небезпідставно хвилює реакція харківського дворянства на роман, йдеться про службове становище Квітки, обраного в 1832 р. совісним суддею. «А между тем, в следующем году наступают выборы, и мне бы хотелось еще послужить», – пише він 21 червня 1839 р. у листі до Плетньова. Наступне його обрання вирішували усі ті предводителі, судді, опікуни та ін., чиї зловживання описані в романі.

У тому самому листі Квітка переповідає побутуючі в Харкові чутки, що «государь не благоволит ко мне, а Бенкендорф употребит все, чтобы меня не допустить служить нигде», і знову повертається до думки про бажаність «одобрения государя». Можливо, що саме цими міркуваннями зумовлювалася й присвята роману Жуковському – не лише відомому поету, а й вихователю царських дітей.

Як видно з наступного листування, Жуковський читав «Пустолобова» і висловив критичні зауваження, на які зважав Квітка: «Он [роман], полагаю, не понравился В. А. Жуковскому и должен лежать скромно под спудом» (лист Плетньову від 20 січня 1840 р.). Очевидно, і Плетньов давав деякі поради редакційного плану, бо 18 травня цього ж року Квітка пише до нього:

«Совершенно сходно с желанием и наставлением Вашими, я принялся за Пустолобова… Хочу сократить в три, а много в четыре книги».

При переробці роман було не лише значно скорочено – з восьми книг першого варіанта до трьох частин в остаточному. Уривки другої редакції і особливо найбільший з них, який приблизно відповідає 23 – 32-й главам першої частини друкованого твору, свідчать, що Квітка грунтовно переробляв роман, прагнув пом’якшити його викривальну силу. Це виявилось насамперед у заміні прізвища основного героя – Пустолобова на Столбикова і зумовлювалося міркуваннями приглушити явище «пустолобовщини» як типове, загальнопоширене.

Назва першого розділу («Глава первая, в которой со всею достоверностию описывается о знаменитом происхождении древнего, благородного рода Пустолобовых и как я остался сиротою») стала спокійнішою («Глава первая о том, как я родился и как остался сиротою»), вилучено «Предуведомление», гостро сатиричний матеріал про родовід Пустолобових тощо (Чалий Дмитро. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. К., 1962, с. 51 – 53).

Так створюється третя редакція роману, і 3 серпня 1840 р. Квітка вже надсилає Плетньову її першу частину, 7 вересня – другу і 19 жовтня – третю, останню.

Однак і після відправки останньої частини Квітка не припиняє роботи над романом. Він просить Плетньова (у листі від 25 січня 1841 р.) зобов’язати видавця Є. Фішера надсилати йому окремі аркуші на перегляд.

Незважаючи на позитивний результат виборів і обрання Квітки головою Харківської кримінальної палати, ще не надійшло його затвердження на посаді, і Квітка вважав, що вирішення цієї справи залежить від особи, дії якої в романі «слишком резко и ясно выставлены».

«Полагая, что еще можно все исправить, убедительнейше прошу Вас просить г. Фишера от меня поспешить с первою почтою выслать мне те листы, где напечатана эта глава… Если бы же, к сожалению, уже пересылка невозможна… то прибегаю к Вам, убедительнейше прося рассмотреть и уничтожить те страницы, где следователь рассказывает о своих деяниях… На могущую случиться… расстройку в пользах я не смотрю, лишь бы исправить мою погрешность и удалить от себя неприятные последствия».

Хвороба Квітки, немолодої вже на той час людини, його загострена реакція на недоброзичливі випади реакційної журналістики (зокрема відверто брутальна рецензія О. Сенковського на «Пана Халявского»), плітки, непевність службового становища – все це зрештою призводить до нервового розладнання, результатом якого став лист Квітки до Плетньова (1 лютого 1841 р.), де він просить припинити друкування роману:

«Выйдет Столбиков, и вся ученая, губернская, чиновная, дворянская братия, здраво мыслящая, вся восстанет на меня и восстанет ужасно. Каждый член всех сих сословий, не входя ни в какие рассуждения, – а о цели сочинения они и понять не могут, – все восстанут против меня, начнут догадываться, на кого я метил».

У своєму довгому і розпачливому листі Квітка увесь час повертається до думки,

«что скажут здесь, как начнут толковать по-своему… и мне во всю свою жизнь не сделавшему ничего, за что бы я подпал людскому суждению, мне замечать взгляды, примечать улыбки, подслушивать намеки».

Квітка небезпідставно передбачає те обурення провінціальних кіл, яке викличе поява «Столбикова».

«Все это и многое-многое сообразив, чего не могу выразить, все это поселило во мне мысль, обдумываемую мною несколько недель, чтоб изложить Вам, с подробным, сколько мог выразить, моих побуждений к решению. Именно: Столбикова вовсе не выпустить и скрыть его от света».

5 лютого Квітка знову пише Плетньову про незмінність свого рішення припинити видання роману. Але через кілька днів (8 лютого), дещо заспокоєний, очевидно, листом Плетньова, Квітка вже поміркованіше оцінює ситуацію, хоча його й гнітить думка про безрезультатність виступів проти існуючих пороків. Він уже схиляється до можливості виходу «Столбикова», бо знову веде мову про зміни в романі.

У складний для письменника період сумнівів і вагань його постійно підтримує доброзичливою увагою П. Плетньов, з приязним листом до нього звернувся і В. Жуковський.

На цей час перший аркуш вже був надрукований, але знову виникли утруднення з цензурою. 10 лютого 1841 р. Є. Фішер сповіщає Квітку про те, що він звертався в Цензурний комітет

«и председатель оного, К. Дундуков-Корсаков согласился удержать весь ход рассказа с условием, чтобы название: предводитель было переименовано в чиновники. – По желанию Вашему иметь возвратно одну главу из 2-й части Столбикова, я прилагаю всю тетрадь вполне и прошу Вас пересмотреть внимательно, не найдете ли Вы чего такого, против чего могла бы восстать цензура» (Квітка-Основ’яненко. Твори, т. 7, с. 646).

Є підстави вважати, що найпереконливішим аргументом проти рішення припинити видання роману став вихід першої книги «Современника» за 1841 р., де майже всі матеріали були присвячені Квітці. Тут же було опубліковано п’ять розділів «Столбикова» з передмовою Плетньова, в якій він високо оцінював творчість Квітки, підкреслюючи

«разнообразие и верность в характерах действующих лиц, изумительную точность в очерках нравов, неистощимый запас благородной н остроумной веселости, неподражаемый юмор… Справедливость требует сказать, что он лучший писатель нашего времени» («Современник». 1841, т. XXI, с. 114).

Усе це значно підбадьорило письменника, і він знову активно включається в роботу. Отримавши од Фішера «всю тетрадь», Квітка взявся за виправлення, уточнення, редагування. Письменник заспокоюється настільки, що розважливо пояснює Плетньову причини свого хворобливого розпачу і запевняє, що тепер його вже не лякає «выпуск в свет Столбикова». Однак він пише про намір і далі корегувати твір:

«Главу, которая и в теперешнем спокойном духе кажется мне неприличною, переделаю и с следующею почтою вышлю к Вам для продолжения печатания. Поручите г. Фишеру выслать мне скорее третью часть – хочется пересмотреть ее по предмету выборов и, кажется, нужно будет новое что включить. Необходимо также и 1-ю просмотреть, не вкралось бы что, могущее беспокоить меня при выходе ее в свет» (лист до П. О. Плетньова від 8 лютого 1841 р.).

Побоювання і хвилювання Квітки, а відповідно і зміни в романі, мали під собою грунт. Письменник і сам писав про документальність осіб, зображених у творі. І разом з тим Квітка не хоче зовсім відійти від правдивого «документалізму», від правди життя:

«Последнюю главу, приключение с Настинькою, советовал мне брат изменить и избавить ее от такой ужасной участи. Говорит, что положение ее так ужасно, что раздирает душу, подобно как при чтении французских романов, где описываются пытки и подобн[ые] ужасы. Все это правда; ужасно. Но это истина. Лицо, с которою точно так поступлено, как с Настинькою, во всем до последнего, лицо это живет у нас в доме. Все это она вытерпела, выдана с такими же происшествиями за подобного урода, и я имел случай защищать ее от власти мужа – дурака, мерзавца и гадкого.

Все начальства отказались пособить ей и освободить от уз, связавших ее на всю жизнь, н он везде настоятельно требовал об отдаче ее ему. Кое-как удержал, и она живет у нас… Потому-то мне и не хочется изменять истины, как она ни жестока… Располагал было в примечании сказать, что это не выдумка, но полагаю, что не следует этого тут же в книге объяснять. Не найдете ли неприличным объяснить в Вашем «Современнике» при выходе Столбикова, что это истинное происшествие без всяких украшений и преувеличений» (лист до П. О. Плетньова від 15 березня 1841 р.).

Квітка активно перейнятий видавничими клопотами, просить, щоб йому надсилали верстки, вичитує їх, незадоволений, що перша частина вийшла, не прочитана ним. 7 червня 1841 р. він надсилає останню коректуру, переглянуту та виправлену, і в цьому ж році роман вийшов у світ трьома окремими частинами, тиражем 2000 екземплярів, з присвятою: «Его превосходительству Василию Андреевичу Жуковскому».

Критика зустріла роман хоч і стримано, але неоднозначно.

Такі друковані органи, як «Северная пчела», «Библиотека для чтения», відверто неприхильно оцінили твір, заперечуючи його життєву достовірність та будь-які художні достоїнства («Северная пчела», 1841, № 185, с. 758 – 759; «Библиотека для чтения», 1841, г. 11-12, відд. VI, с. 6).

«Современник», «Русский вестник» та «Литературная газета» зайняли протилежну позицію. П. Плетньов на вихід першої частини роману писав:

«Эта первая часть Столбикова, заключающая в себе тридцать пять глав самых живых, веселых, трогательных, словом – интереснейших рассказов». І наголошував: «Черты нравов самые верные» («Современник», 1841, т. XXIII, с. 20 – 21).

«Русский вестник» хоча й критично оцінював роман, але не заперечував повністю інтересу до нього як до художнього твору («Русский вестник», 1841, т. 3, кн. 3, с. 712 – 715).

Ф. Коні відізвався про Квітку як про одного з «самых оригинальных и талантливых наших писателей» і схвально поставився до «Столбикова» («Литературная газета», 1841, № 118, с. 472).

Така розбіжність оцінок, враховуючи боротьбу, що точилася в той час між журналами, невипадкова. А вороже ставлення до Квітки окремих журналістів, зокрема О. Сенковського, було зумовлене, до того ж, появою статті-фейлетона Квітки «Званые гости», де він вражаюче точно висміяв журналістів типу Сенковського. Останній сам визнавав, що Квітка вивів його «до зарізу гостро».

І. Айзеншток у зв’язку з цим висловлював думку, що в збережених уривках другої редакції роману Квітка так само намагався змалювати тип О. Сенковського і що останньому цей текст був знайомий, оскільки знаходився у Корсакова. Саме ці обставини й призвели до таких гострих нападок на письменника (Квітка-Основ’яненко. Твори, т, 7, с. 655).

При всіх вадах роману, що зумовлювалися багатьма об’єктивними причинами – численними переробками, скороченнями, доповненнями тощо, він, безумовно, викликав і доброзичливий інтерес. Не випадково М. О. Некрасов разом з П. І. Григор’євим та П. С. Федоровим, залучивши до цієї справи й самого Квітку, здійснили драматичну переробку роману (Чалий Дмитро. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, с. 56).

Спокійно й об’єктивно оцінив роман В. Г. Белінський. Критик вказав на порушення композиційної стрункості, ідейного спрямування твору, суперечливість та невмотивованість вчинків Петруші, визнаючи при тому правдивість змальованих ситуацій і осіб – «в такой наготе и так резко выведенных». Загалом критично оцінюючи роман, Белінський вважав Квітку письменником «замечательного дарования» (Белинский В. Г. Полн. собр. соч., т. 5, с. 597).

Наукову оцінку роману дали радянські літературознавці – А. П. Шамрай, I. Айзеншток, С. Д. Зубков, О. I. Гончар, Д. В. Чалий. Ними висвітлені як художня вартість, так і прорахунки твору. (Логічно, що кілька етапів цензурного розгляду, відповідні переробки, зміни звань, посад, прізвищ окремих осіб, а також невичитаність верстки першої частини самим Квіткою призвели як до значних нерівностей усієї структури, так і до дрібніших огріхів, наприклад плутанини з прізвищами. Так, опікун Макар Тимофеевич Жиломотов у другій та третій частинах виступає як Макар Тимофеевич Буйский; один з родичів Петруші у першій частині носить прізвище Столбинский, а в другій та третій – Столбиковский.)

Очевидно, стримана, а то й відверто негативна оцінка роману не викликала у наступних видавців бажання включити «Жизнь и похождения Столбикова» до зібрань творів Квітки-Основ’яненка. Не виходив роман і окремим виданням.

Вперше після 1841 р. «Столбиков» побачив світ уже в радянський час, у 1931 р.

Примітки

Погодін Михайло Петрович (1800 – 1875) – російський письменник, історик, публіцист офіційно-монархічного напряму.

Жуковський Василь Андрійович (1783 – 1852) – видатний російський поет, один із основоположників російського романтизму.

Данилевський Григорій Петрович (1829 – 1890) – російський та український письменник, дослідник творчості Г. Квітки-Основ’яненка, Г. Сковороди.

Плетньов Петро Олександрович (1792 – 1866) – російський критик і поет, професор словесності Петербурзького університету, з 1840 р. – ректор університету, з 1841 р. – академік. У 1838 – 1846 рр. – видавець-редактор «Современника». Перебував у дружніх стосунках з В. Жуковським, О. Пушкіним, М. Гоголем.

Корсаков Петро Олександрович (1790 – 1844) – літератор, перекладач, з 1835 р. цензор; у 1840 р. разом з С. О. Бурачком почав видавати журнал реакційного спрямування «Маяк».

Лисенков Іван Тимофійович (1795 – 1881) – петербурзький видавець і книгар.

Бенкендорф Олександр Христофорович (1783 – 1844) – шеф жандармів, начальник III відділу, провідник реакційної політики Миколи І.

Фішер Є. Ф. – видавець. У його «Привилегированной типографии» були надруковані «Кобзар» (1840), «Пан Халявский», «Жизнь и похождения Столбикова», друкувався журнал «Современник».

Сенковський Осип (Юліан) Іванович (1800 – 1858) – реакційний російський письменник, журналіст, сходознавець. У 1834 – 1847 рр. був редактором журналу «Библиотека для чтения», в якому друкувався під псевдонімом «Барон Брамбеус». Як прибічник теорії «чистого мистецтва» активно виступав проти реалістичного напряму в літературі.

«Современник» – російський літературний і громадсько-політичний журнал, заснований О. Пушкіним. Виходив у Петербурзі 1836 – 1866 рр. Видавці-редактори (в різний час) – О. Пушкін, П. Плетньов, М. Некрасов, І. Панаєв, О. Нікітенко. У 1847 – 1848 рр. ідейна: керівником і фактичним редактором був В. Белінський, який залучив до участі в журналі О. Герцена, M. Огарьова та багатьох визначних російських письменників. У 1849 – 1855 рр. ідейний рівень «Современника» знизився, вирішальну роль у ньому почали відігравати представники дворянського лібералізму. Після того як в роботу журналу включились М. Чернишевськнй (з 1854 р.) і М. Добролюбов (з 1856 р.) «Современник» став органом революційної демократії, ідейним натхненником революційного руху 1860-х років. Багато уваги приділяв «Современник» українському літературному процесові, передовій суспільній думці на Україні.

«Северная пчела» – політична і літературна газета реакційного спрямування. Видавалася у Петербурзі у 1825 – 1864 рр. Безпринципне видання, яким у часи Квітки керували запеклі реакціонери монархісти Ф. В. Булгарін та M. І. Греч. Користувалася протекцією III відділу, виступала проти представників передової літератури О. Пушкіна, М. Гоголя, В. Белінського, а також Г. Квітки-Основ’яненка.

«Библиотека для чтения» – щомісячний журнал «словесности, наук, художественной промышленности, новостей и мод», який виходив у Петербурзі в 1834 – 1865 рр. У журналі друкувалися деякі твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Даля. Починаючи з 1836 р. журнал виступав проти «Современника» О. Пушкіна, проти В. Белінського М. Гоголя, Г. Квітки і всієї «натуральної школи».

«Русский вестник» – літературний та політичний журна спочатку ліберально-буржуазного, згодом реакційного напряму, давався у Москві та Петербурзі в 1856 – 1906 рр.

«Литературная газета» – видавалась у Петербурзі 1840 – 1849 рр. Редактори – А. Краєвський, Ф. Коні, М. Полевой та ін. На початку 40-х років була близька до «Отечественных записок», виступала проти реакційної журналістики. В ній співробітничали В. Белінський, М. Некрасов. Згодом втратила прогресивний характер і літературно-громадське значення.

Коні Федір Олексійович (1809 – 1879) – російський драматург-водевіліст і театральний критик, видавець театральних журналів «Пантеон русского и всех европейских театров» (1840 – 1841), «Репертуар и Пантеон» (1847 – 1886). Виступав проти реакційної літератури і журналістики.

Григор’єв Петро Іванович (Григор’єв 1-й; 1806 – 1871) – актор петербурзького Александринського театру, драматург-водевіліст.

Федоров Павло Степанович (1803 – 1879) – російський драматург, займався переробкою переважно французьких водевілів та комедій. Із 74-х написаних ним п’єс – лише 17 оригінальних.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 5, с. 574 – 582.