32. Зустріч Нового року

Богдан Лепкий

В Зінькові збиралися шведи зустрічати свій новий, 1709 рік. І гетьман приїхав туди, щоб побажати королеві. Привіз йому в дарунку дорогоцінну шаблю і анталок старого вина. Королівських людей також обдарував щедро. Найбільше тішилися ті, що дістали лисячі шуби, легкі і теплі, як піч.

В навечер’я Нового Року, як у нас кажеться, на Маланку, король попросив до себе на невибагливий обід. Не бракло і святочних орацій, але король не відповідав на них. Як під Веприком і Зіньковом був неприродно бадьорий, так тепер сидів мовчаливий і ніби замкнутий у собі, як твердиня.

Може, пригадав собі діточі літа і святочні новорічні звичаї у родинному крузі, а може, згадував той перший Новий Рік, котрий святкував як молоденький король. Цілу ніч не спав тоді. Весь город палав, мов горів. Вулицями перепливали ріки розбавлених людей. Де побачили молоденького короля, там скупчувалися круг його, як бджоли круг своєї матки. Vivat Carolus rex! – гукали. В тій товпі майнуло одно бліде личко, озарене теплим сяєвом весілля.

Майнуло і згубилося між тисячами інших байдужих облич. До рана ходив і шукав його, не знайшов. І не раз пізніше, проїжджаючи вулицями столиці, дивився, чи не побачить де цього блідого обличчя з синіми, як незабудки, очима. У вікна заглядав і – не побачив донині…

Не треба, не треба! Краще одинокий піде назустріч новому невідомому рокові. Одинокий… А лишив же в Швеції улюблену сестру Гедвіг-Софію, від котрої довго вже листа немає. «Може, недужа?» І королівські повіки збагровіли ще гірше. Чи побачить її, чи побачить він свою Швецію?.. І король наглим рухом піднявся з місця.

– Хай живе Швеція! – гукнув і сповнив свою чарку до дна. Ніби всю свою тугу, весь жаль, що підступав під серце, викинув у тих словах.

– Хай живе Швеція! – підхопили гості і стояли з чарками в руках, чекаючи на королівську промову. Та не дочекалися.

Король поклонився направо й наліво і, кланяючися ще раз і ще раз, вийшов.

Лишив мовчанку по собі. Навіть Реншільд не перебивав її. І Піпер мовчав, а Левенгавпт завзято курив український тютюн, від котрого плакали непривичні шведи.

Мовчки стискали собі руки й розходилися по своїх квартирах.

Молодшим важко було погодитися з гадкою, що їх Новий Рік на тому і скінчиться. Поперед очі пересувалися спомини колишніх свят новорічних дома, в батьківській хаті або в Упсалі, за часів студентських, або в столиці, де вони починали свою військову службу. Приходили на гадку дорогі серцю обличчя батька, матері, рідні, являлися товариші літ молодечих і, наче в облаках тим’яму, зарисовувалися золотоволосі й синьоокі личка дівочі. Як же так не побалакати з ними? Як розходитися по зимних квартирах? Це все одно, що відсунути їх від себе. Здалеку мандрують до тебе, а ти замість притулити їх до серця, гукаєш: «Гетьте!»

Молодий хорунжий Дюркльо з Кальмарського полку заявив рішучо, що він спати не йде, бо це був би прямо гріх не чекати дванадцятої години. Притакнуло йому декількох товаришів, а до них прилучився навіть майор Леонгельм, чоловік старший, але не старий, бо все любив з молодими тримати. Дотепний та веселий Драке, побачивши таке чесне товариство, гукнув:

– Невже ж я від мачухи, панове? Ще коли б так мамуня притульне ліжечко постелила і до подушки винця з корінням загріла, то, може б, і пішов «люлі», але до постелі, на котрій чортзна-хто вчора хирів, мене ні раз не тягне. Підемте краще в шинок. Тут я випенетрував оден, і то не найгірший.

І попровадив до гостиниці «Під Золотою Підковою», до якої за мирних часів сотенна старшина заїздила. Там від подвір’я була довга на різьблених стовпах світлиця, яку під час облоги шведські кулі минули, як минули вони також доволі добре обставлену пивницю, її властителя, його родину і кількоро прислуги. Всіх їх сильно стривожили тепер нічні шведські гості, не знали, чи втікати, чи здатися на їх ласку й неласку, бігали з погреба на вишку і з алькиря в алькир, поки хазяїн не заспокоїв челяді, що панове офіцери без ніяких ворожих намірів прийшли і що їх треба якнайкраще вгостити.

– І дівчатам теж вийти треба, – додав.

Ті дівчата – то були дві молоденькі придзингльованки, одна циганочка, а друга татарка, одна від другої краща.

Драке просіяв. Розперся, як турецький баша, на ослоні і, мабуть, уперве в життю жалував, що по-українськи не вміє, але потішався гадкою, що «зразу люди розмовляли на миги». Показував то на губу, то на горло і тішився, що приносили йому їжу й питво. Незабаром виявилося, що хазяїн колись у німецьких краях бував, а Драке також по-німецьки балакав, і так вони порозумівалися якось.

– А все ж таки жаль, що з дівчатами до порозуміння не дійду, – нарікав Драке.

Але від чого розум? Приложив руку до серця, завернув очима і мляскав язиком, з чого дівчатам неважко було догадатися, що вони йому дуже подобалися, дуже! Дівчата тішилися, закривалися вишиваними рушниками, хіхікали, і – загалом забава заповідалася якнайкраще.

– Господарю! – почав майор Леонгельм. – За те, що ми не розвалили твоєї буди і пощадили тілеса ваші, ти повинен нас тепер погостити ле гірше, як свого власного гетьмана.

– Як нікого не гостив досі, мостивії панове! – відповів, відшпунтовуючи мохом оброслі і скам’янілими слізьми заплакані пляшки.

Драке вхопив його за руку.

– Що? Ти здурів? Це на десерт, а тепер хай твої весталки при своїм вічнім огнищі загріють нам звичайного вина, а до того хай діллють трохи араку, коріння якого, кандизованих овочів…

– Розумію, – перебив йому господар і побіг.

За малий часок дівчата внесли у срібних посудинах паруюче питво, від якого пахощами сповнилася не тільки світлиця, але казав би ти, що й цілий Зіньків запах.

– Казка виноградових садів! – говорив, мляскаючи губами, Драке.

– Казка острова Ямайки, – додав хоробрий сотник Горн.

– Одним словом: казка, – закінчив Леонгельм.

– Наливайте ж, дівчатка, чарки і пригубіться по свойому звичаю, щоб напій ще солодшим зробився! – приказував Драке, який за час побуту на Україні засвоїв собі ті українські звичаї, які для його були найцікавіші.

– Лиш поспішайте, бо наближається північ!

– У Зінькові, та не в нас, – спротивився Дюркльо.

– Добре кажеш, дитинко, – протекційно притакнув Драке. – Для нас важний наш шведський годинник.

– Але хто його має, панове? Хто може знати, яка тепер в Швеції година?

– Я! – заявив голосом побідника Дюркльо і витягнув свою «цибулю». – За десять хвилин у нашім доднім краю годинники північ ударять. Відчиняться вікна, і тисячі сумно-веселих уст, повертаючись на південний схід, вимовлять: «Prosit!». І тоді ми, повертаючись на північний захід, пішлемо їм відповідь: «Prosit!»

– Це буде гарно.

– Правильно.

– Ми так мусимо зробити.

– Але підіждіть же, панове, хтозна, чи тії вікна звернені на північний захід?

– За хвилину вам скажу, – вдоволено відповів сотник Горн, витягаючи з кармана бусолю. Поставив її на стіл і ждав, поки не заспокоїться розгойдана ігла. Кільканадцять голов нахилилося над столом.

– Браво, браво! Вікна звернені якраз на північний захід. Ануте, товариші, чарки до рук!.. Так!.. Дюркльо, відчиняй вікна.

– Не годен.

– Що то значить не годен?

– Вони не відчиняються. Позабивані і попримащувані вапном.

– Так відіб’ємо, – тільки скоро, скоро, бо дванадцята ось-ось!

За хвилину вікна лежали на столі, а на їх місці кільканадцять шведських голов торчало в порожніх рамах, руки з гарячим питвом простягалися на північ, уста ж чекали на знак, котрий мав подати Дюркльо. Цей вдивлявся у свою цибулю:

– Раз, два, три! – і могутнє «Prosit!» понеслося над сонним Зіньковом.

– Prosit, prosit! – летіло в темну зимову ніч назустріч морозним вітрам.

– Ну, так, – почав Леонгельм, вертаючи від вікна на своє місце за столом. – Так і повітали ми новий 1709 рік, так і побажали його нашим дорогим і серцю близьким.

– Подали їм вість, що ще живемо.

– Й не маємо охоти йти в преісподні.

– Не хапаємося.

– Господарю! А давай же нам ті заплакані бабці. Вип’ємо, щоб новий рік був кращий від свого попередника.

– І мудріший.

– Щоб ми вернули до рідного краю та не розставалися з ним ніколи.

Господар розливав по чарках столітнє угорське вино, від якого в тілі робилося тепло, а на душі весело.

Але веселість не тривала довго. Навіть Драке, звичайно рівно хоробрий у бою, як дотепний у товаристві, даром силувався на дотеп. Українська туга полонила серця лицарів шведських.

– Так воно, так! – зітхали, згадуючи своє минуле. Дюркльові захотілося пісні, і дівчата співали українських сумовитих пісень. Голоси мали гарні, і чуття їм теж не бракувало.

– Як подібні їх пісні до наших, – дивувався Дюркльо.

– Особливо до норвезьких, з гірських околиць.

І здавалося шведам, що це їх рідна пісня прийшла до них в гостину, тільки втомлена далекою дорогою і тому змінена дещо.

До дівчат навіть Драке не підступав ближче. Біля кождого сиділа тепер якась дійсна або тільки вимріяна, з очима, як цвітучий лен, і з косою, як льняне повісмо. Мовчки розмовляв з нею.

Леонгельм почував непереможну хіть філософувати, як іноді його король і вожд. Тримав сотника Горна за третій блискучий гудзик на синьому каптані, впевняючи його, що воно неважно, чи чоловік живе на цьому світі, чи на другому, а важно, чи він взагалі живе, чи так йому тільки здається, бо «хто і яку запоруку дасть мені, чи те все, до чого прикладаємо таку велику вагу, навіть слава, так, навіть слава, за котру ми кров нашу кождої хвилини пролити готові, чи все воно не мана якась, не дур голови, подібний до того, котрий скривається в отсій мохом порослій пляшці. І хтозна, чи перейшовши за межі нашого земного життя, ми не похитаємо головою і не промовимо з жалем: «Боже ти мій, Боже, який же я був дурний!»

Його туманні міркування перервав гомін стрілу.

Навіть найхоробріший вояк, що привик до гарматного реву, як до колискової пісні, здригнеться, почувши гук стрілу серед нічної тишини.

Драке вискочив з хати і вернув за хвилину.

– За…стрі…лився… – промовив, безрадно махаючи рукою.

– Хто?

– Хорунжий Вільд.

Як внесли хорунжого Вільда до хати, то він ще тримав судорожно в одній руці задимлену пістоль, а в другій останній лист від своєї любки.

– Чорна паня… йде білими полями… за нею червоні сліди… – лепетів синіючими устами. Здивовано глянув на своїх товаришів, на пляшки і чарки, на двоє перестрашених дівчат, і сумно-згірдлива усмішка закам’яніла на його устах.

Леонгельм пустив блискучий гудзик Горна.

– Це був погляд з другого світу. Бачив?

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 386 – 391.