40. Посольство до запорожців

Богдан Лепкий

Кінчився місяць март [1709 р.].

На долах стояли ще води, ріки розливалися широко, потічки шуміли дзвінко, в ярах і балках, як розстелені полотна, білілися сніги, але на могилах, на берегах крутих і на пригорбах високих прозябала вже трава і всіляке квіття розвертало пелюстки до сонця.

Ще тиждень-два, ще декілька днів теплих і ясних, а зазеленіється кругом, закипить степ звіриною і розспівається стосотними голосами пташок.

– Пахне весною! – говорив до себе Мручко, втягаючи повними грудьми той свіжий, легкий воздух, який тільки над Дніпром буває.

– Ще його й не видно, а вже дає про себе знати, – промовив уголос, бо не міг затаїти того дивного зворушення, яким хвилювався за кождим разом, коли по довгій розлуці мав побачити найбільшу з українських рік.

– Дніпро! – промовивші зітхнув, хоч як не любив зітхати. – Дніпро! – і тисяч споминів виринуло нараз. Пригадав собі, як вперве побачив його широкі, ясні хвилі, як, перебуваючи на Запорожжі, зживався з ним, на чайці грізні пороги перепливав і з походів на татарські улуси до Січі-матері вертався.

– Дніпро! Дніпро! – і ціла молодість, бурхлива і шумна, як води тієї ріки, промайнула ще раз перед його очима. Безконечним хороводом пересувалися постаті старих знайомих, товаришів молодецьких пригод, як степові привиди-омани, з’являлися і щезали походи, бої, побіди й погроми, котрими так багате було його життя. Деякі з них бачив так виразно і ясно, що хотілося кричати: «Стривайте, хай налюбуюся вами! Я ще той самий, що був колись! Бачите, як рвучко несе мене кінь! Не знаю, що втома, що нехіть до життя й до боротьби. Бачите, знову їду на Січ!»

Їхав туди з генеральним суддею Чуйкевичем, з київським полковником Мокієвським і з бунчуковим товаришем Федором Мировичем, сином переяславського полковника. Всьо люди поважні і важні, але Мручкові не товариство. Він вояка і тільки вояка, душею і тілом відданий свому рейментареві, поза Україною і лицарською славою нічого більше в світі не бачить, а вони?..

– Е-еж! – і Мручко острогою штовхнув коня, щоб у скорому бігу скорше позбутися свого пересердя.

Перед ним за годину-дві появиться Дніпро, широкий і могучий, нестриманий в бігу, вольний, а за ним представники родів, виколисаних шумом того Дніпра, а таких не подібних до нього!

Суддя Чуйкевич, цей, коли б не син та не невістка, давно під рукою світлійшого князя Меншикова, Долгорукова, Головіна або якого там Рєпніна чи Брюса ходив би та, виваливши лизня, на сором та безталання грядучих поколіяь, запопадав би царської ласки. Мокієвський – хто його годен розкусити, а Мирович – так той ще молодий!

Ні одному з них Мручко не вірить. Може, згодилися їхати на Січ, щоб покористуватися доброю нагодою і перескочити до царя? Це неважко. Шведи й козаки в кліщах. Перед ними, на лівім березі Ворскли, в околицях Ахтирки, Меншиков, а за ними, на правім березі Хорола, коло Миргорода, Шереметев. Оден і другий від своїх армій загони на всі сторони, як поліп, випускає і хай тільки який швед не бережеться, а мазепинцеві хай не повезе, усіх у царський невід, як рибу в мутній воді, горне. Але від чого тут Мручко зі своїми людьми? Хай спробує котрий! Скорше на другий світ, ніж до царя, перейде.

І Мручко стає та озирається і числить людей. Є всі… Часом дика коза шульне, лис порох у порошницях зачує і в густих хвилях торішньої трави жовтою блискавкою мигне, видра хлюпочеться в ріці… їдуть. Так їм третій день у дорозі минає. Першого на московський під’їзд попали. Москалі непроханими гістьми, Мручко хазяїном був. Випросив їх. На другий світ пішли. А незабаром по них мало з татарами не зчіпився. Та, дякуючи добрим очам, зараня в трави увильнув і там до ночі зі своїм відділом просидів.

Ніч була тиха і хоч не зоряна, але й не темна, так тоді добрий шмат дороги без перешкоди за собою лишили, бо Мручко ті сторони знав, як свій карман. Знав, де і чий зимівник у степу потопає, де і який бурдюг у балці приютився, де і який омшаник з потайником безпечним серед високих трав дрімає і хіба тільки живішим жужжанням бджіл знати про себе дає.

Поступали туди, щоб відпочити, теплою стравою поживитися та розпитати людей, чи безпечно їхати дальше.

Але, на жаль, людей зустрічали мало. Порозбігалися вони по лісах, ярах та по островах річних, спасаючи життя й добро, а в зимівниках та бурдюгах сиділи хіба столітні діди, здебільшого колишні запорожці, що то і перше нікого не боялись, а тепер тим паче, бо віджили своє. «На цім світі жити – тільки гріха набиратися», – казали.

Попадалися й домівки, в яких навіть собаки не лишилося, двері розтвором стояли. На кабиці ще й теплий жар під попелом жеврів. Роздуй, наложи хворосту, сухої тирси, таволги чи чого там, звари коропа, осетра чи пистрюгу, якої зловити неважко, або ужари зайця чи дике порося, яке по дорозі устрелиш, а тоді хрестик з дерева вистружи або з соломини склети, на стіл постав і дальше з Богом їдь. Така вже поведенція у тих запорозьких землях була. Бо наближалися отсе до Переволочні, а тая вважалася вже городом запорозьким. Тут і полковник з рамені Січі сидів, хоч до Січі ще геть не близько було. А полковником був Нестулей, козак хоробрий, «хвабрий», як козаки казали, що сидюхів і гніздюхів недолюблював, а зате привілля над усьо в життю своїм цінив.

– От щоб ми до Переволочні докотили, – говорив Мручко до Мировича, – а там хай Нестулей журиться нами. Це вже його діло зв’язок з Січею тримати.

– Але ж, батьку, – відповів Мирович, – зачуваємо, що Нестулей за царем руку тягне.

– Можливо, так він козак і запорожець, значиться, куди кошовий піде, туди й Нестулей попрямує. А кошовим Гордієнко.

Нестулей привітав гетьманських послів з усіми належними почестями, але сам здержливо тримався. Ні «соб», ні «цабе», ні «гайта», ні «вісьта». Навіть перед Мручком душі своєї не розкрив. Нарікав тільки, що часи вельми важкі, що десять разів треба зміряти, заки раз відріжеш. Переволочня – оден з найкращих, коли не найкращий перевіз через Дніпро, тут суден стільки, що й 3.000 людей можна переправити нараз. Знають про це і наші, й москалі. Якщо до цього прийде, усякий схоче Переволочню до своїх рук прибрати. А все ж таки буде воно, як січове братство рішить і як кошовий прикаже. Щоб тільки Бог їм добру гадку післав…

Взяв 500 своїх людей і пустився супроводжати послів, знаючи, що й запорожці їм назустріч вийдуть, так тоді і зустрінуться десь у дорозі.

Сталося воно скорше, ніж собі гадали.

Зашуміли трави, замайоріло на виднокрузі, надбігли гонці-розсильні й принесли радісну вість, що запорожці йдуть.

Гетьманські посли зраділи.

– Випередили нас, – промовив вдоволено Мокієвський.

– Пошанували, – додав від себе старий суддя Чуйкевич.

– Розуміються на речі, – похвалив січовиків Мирович. А Мручко тільки головою похитав:

– Гордієнкові Україну рятувати спішно. От що! – і не втерпів, почвалав добрим гостям назустріч.

Праворуч гудів Дніпро. Він тут на кілька рукавів роздирався, бо не міг усього багатства води в одному руслі помістити. Ліворуч, як море, хвилювала торішня трава, буйна й висока, що коням тільки голови видно. З полудня на північ і зі сходу на захід щораз густіше лиси й дикі кози шульгають, зайці скачуть, чорна птиця хмарами небо вкриває – видно, військо надходить. Коли б Дніпро не гудів так грізно, а на шляху просохло весняне болото, то, може б, чути було тупіт кінських копит, туркіт гармат і веселу запорозьку пісню. А так тим шляхом тільки струя якась різноцвітна і мерехтлива щораз то ближче підкочується, тільки збруя в соняшнім сяєві михтить.

Мручкові серце щораз голосніше б’ється, щораз жвавіше торкає острогами коня, бо спішно йому.

Ось і вони! Попереду людей десятків п’ять, музиканти. На ваганах, на ріллях, на цимбалах, на сопілках, на скрипках, на кобзах і суремках, на чім попало, на тім і грають. Але як! Може, їх ніхто й не вчив, може, лиш деякий ірмолой прочитати знає, а кращого оркестру не треба. Грають і співають, аж трава у вихиляси йде, аж на небі весняні хмарки танцюють.

За музикантами чотирьох курінних атамашв і кошовий Гордієнко між ними. Коні під ними, як ляльки. Люди і коні прибрані чепурно. Одіж з тонкого сукна, різноцвітна, з шовковими шнурками, зі срібними й золоченими гудзиками, шапки зі смушевими околицями і оксамитовими днами. Пояси золотом перетикані, на них гаплички для пістолів, для люльок і кинджалів. Шаблі щонайвибагливіші. За ними товариство запорозьке трьома лавами пре, у кождій душ три сотні і при кождій гармаг три. А там ще й табор надтягає. Боєві знадоби, харчі й питво везуть, щоб своїм людям тягарем не бути, бо знають, які тепер часи.

Мручко перед музикантами конем повернув, став і поклонився кошовому, аж тут чує; грим! грим! З пістолів, із самопалів лущать, «Здоров був, сотнику!» – гукають. Дивиться й очам своїм не вірить: вони! їй-Богу, вони! Товариші, з котрими не бачився півкопи літ. Бог знає де вони бували, у яких краях, у яких неволях пробували, а тепер знов, як ті вірли бурі, назустріч знялися. Вусаті чуприндарі, аж глянути любо. Деякий і старітися не хоче, селедця і вус почорнив, селедець поза вуха пустив, вус на плечі закинув, і що йому біда!

– Мручку, серце!

– Микито, голубе!

І руки собі стискають, аж кості тріщать. Потягли його між себе, їдуть і розпитують, а Мручко зараз і до речі.

– У великій потребі наша Україна-мати, у такій, як, може, ніколи не бувала.

– Невже ж і за Дорошенка – ні?

– Бо тепер як побідить цар, то тут тобі і капець! Гетьманщину скасує, Січ збурить, народ наш вимордує, скрізь москву та німців насадить, навіть згадати про нас не буде кому.

– А не діжде він того, гаспид лукавий!

– Чому б то йому не діждати, коли ми самі у тому каїнському ділі за помічників стаємо. Про Носа й Галагана не кажу, це випортки пекольні, але хто б про Скоропада й Апостола гадав!

І розказував про останні події, не вибілюючи нікого.

– Ось до чого воно дійшло. Прискринили нас, що й дихнути важко. Його милість «пан полковник Нос» провіант для москалів з нашого народу лупить і в Прилуки везе, Апостол на наші вози нападає, а Скоропад на тилах нам став, щоб від союзників відтяти і, не дай Боже потреби, рейтероватися не дать. Прямо пропадай, Україно!

Слухали й зубами скреготали.

– А гетьман що? – питалися Мручка. – Кажи нам як товариш.

– Як на сповіді кажу. Гетьман нашої справи боронить.

– Доволі! Будь спокійний, Мручку; з гетьманом підемо.

– Невже ж?

– В очі нам плюнь, як відступимо його, заки він Україну відступить.

На тому й перервали розмову, бо заграли сурми, загарчали бубни, загули тулумбаси, і сотні різноцвггних козацьких шапок, як птахи, полетіли вгору.

П’ять сотень Нестулеєвого полку вітали десять сот запорозького братства під проводом славного кошового Гордієнка.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 426 – 431.