1. В Батурині ховають загиблих

Богдан Лепкий

Вечір конав у сутінках сірявих.

Надходила ніч.

Великою чорною долонею затирала обриси предметів і злизувала останні краски.

Гетьте, багрові відблиски сонця, геть, жовтувате мерехтіння не обірваних ще вітром листків!

А ти, ріпко, не смій пишатися ні переливами срібла плавкого, ні шелестами шовків павутинних! Вони нагадують мрійливість безконечного неба і загадочність недосяжливих морських глибин.

Геть!

Хочу порівняти доли й гори, корчі й тополі, хочу повигладжувати стежки, котрими добро і зло походило, хочу уявити собі передбуття і почути передсмак існування…

Геть!..

Вузенька жовтувата смужка, що після заходу сонця відрізувала далекий батуринський краєвид від ще дальшого неба, затиралася. Гасли останні червонуваті цятки, що перед хвилиною багровіли на верховіттю дерев, мов шматочки скреплої крові, якою аж туди плював конаючий на ножах Батурин, – ставало синьо, фіолетно, чорно.

Ніби вітер всі дими з погорілля на широкі доли здмухнув, ніби сажою притрусив весь простір… Темно…

Аж нараз місяць виринув із темряви.

Не як човен із моря випливав, а як опир голову з-поза обрію показував, пузатий, червонуватий, ніби крові людської обпився.

Це не той місяць, що до нього пісня зітхає, а цей, від якого діти зриваються зі сну і сновидами на ціле життя стають.

Як же він тяжкувато вгору знімається, ніби глянути на цей шматок землі боїться, який він так любовно своїм сяєвом пестив, мерехтливим промінням обсипував, мріями жемчужив, вічними бажаннями різьбив, щоб нігде, нігде на широкому світі не було краще, як тут…

Аж нараз ось що…

На руїні смолоскипи горіли. Стужу й пітьму червоним надихом розгрівали й розсвітлювали.

Але пітьма відчиняла ненаситний рот і проковтувала світло й тепло.

Багрове сяєво совгалося по людському вбранню і розливалося по обличчях. Люди примарами сновихались.

З обозних возів поздирали шкуряні буди й пошили собі одяги страховить, щоб відділити своє живе тіло від дотику гнилого труп’я.

Димом люльок проганяли сопух, від якого тьмарилося в умі. Горілкою підбадьорювали себе, бо навіть найсильнішому млісно робилося на серці.

Навіть ті, що самі колись на боєвищах порубані й постріляні між трупами лежали, невблаганній смерті зазираючи в очі й останками сили від хижої птиці відганяючись, навіть ті здригалися тепер.

Найжахливіші картини, які перед ними малювали батьки й діди, розказуючи про Хмелеві бої і про лихоліття руїни, линяли й вибілювалися тут, як хусти зі смертельної постелі…

– Такого ще очі людські не видали.

– Чортове діло.

– А Бог же де?

– З чортом змагається.

– Змагається, а народ терпить.

– Сила орудує світом, а для слабості смерть.

– Буря і найсильніші дуби лама.

– Чорт його зна, що воно таке. Не життя, а страхіття одно!

Розмовляючи реченнями відривистими, добували поторощені кадовби людські, тіла без голов, голови без тіл, обкервавлені, обсмалені, ніби тут вовки й гієни з цілого світу збіглися й бенкетували, поки сто громів не вдарило між них й не розігнало їх на чотири вітри.

– Бач яка гарна головка.

– А плечі де?

– Нема.

– Поклади біля отсеї молодиці. Може, це мати, так хай же разом лежать.

І клали голову, ніби яблуко рум’яне, гострим ножем від гіллі відрізане, біля жахливого тіла молодиці з усіми признаками насили, грабіжу, морду й передсмертного шамотіння, що залишилися на ній, щоб на Страшному Суді свідчити. Світло смолоскипів червоними хустками маяло, то вправо, то вліво кидало собою, ніби заховатися кудись хотіло, щоб не дивитися на те.

– Недаром батько мій про кривавий дощ розказував.

– Мало чого не вигадують люди.

– Батька брехуном робиш?! Як не віриш, то спитайся старих людей. Вся земля, вулиці, дерева, стріхи кров’ю стікали.

– В Батурині?

– Над Бахмачем. А невже ж Бахмач від Батурина далеко?

– Палець Господній.

– Знамено небесне, котрого не зрозумів народ.

– Як нам дурним угадати, чого від нас премудрість Боже хоче?

Поверталися лицем від вітру і дальше своє робили. Всякий чув, що не приказ сповняє, а діло християнське робить, останки ближніх своїх святій землі передаючи.

Над трупом хлопчика якогось сидів пес і нікому приступу не давав. Волос наїжився на ньому, як на дикому вепрі щетина, вишкірив зуби і не гавкав, лиш харчав.

Так просидів він, мабуть, з тої пори, як хлопець недобитий упав. Відганяв від нього чужих собак і трупоїдну птицю. Сподівався, що хлопець встане і що вийдуть з того пекла в поле, куди не раз удвійку ходили.

Треба було петлю закинути на пса, щоб відібрати й поховати хлопця.

– Звірина вірна.

– Вірніша від чоловіка.

– Нічого гіршого від злого чоловіка нема.

– А ми себе собаками лаєм.

– Обиджаємо собак.

Закаптурені монахи з сусіднього монастиря, що гетьмана над Сеймом з хрестами й іконами стрічали, мерців свяченою водою кропили і пісні виспівували над ними, невиразно, хрипло, мов крізь сон.

І весь цей образ, тьмавий, задимлений, труповонний, з хвилястими відблисками смолоскипів і з тим місяцем, як опир, подобав скорше на якесь видиво страхітне, на примари в недузі, ніж на дійсність…

– Як знайдете її, то покличте мене. Не смійте доторкатися самі.

– Кого?

– А Мартинової Катрі. Рушники подала. В м’ясниці вінчатиея мали. Аж наїхали царські бояри, і бач, яке нам весілля зготовили! Небо горить, земля дрижить, – цить! Чуєш? Кличе мене: «Петре!» – І увесь перемінився в слух. А не дослухавшись до того, чого хотів, тільки раменами здвигнув: – Нема!

– А по чім же нам, сирото, твою Катрю пізнати?

– По тім, що як добудете її, то ясно зробиться на світі, засяє сонце, пробудяться пташки, злетяться херувими й серафими і заспівають: «Госанна»… Кращої за Мартинову Катрю на всьому світі не було.

– Йди вже, йди, як добудемо, то покличемо тебе.

– Не гадайте, що даром хочу. В мого батька поля і худоби багато. Заплачу! Розживемося з Катрею, не бійтеся!

Заспокоєний, поплівся поміж звалищами, потикаючися на трупах.

– Такому вже багато не треба.

– Бог розум відібрав.

– Тепер без розуму краще.

– Не говори! Коли б так всякий брав собі біду до серця, як отсей, то де ми нині були би?

– Подуріли би. Може, краще було би.

– Не гніви Бога, Бог знає, що робить.

– Як знає, то чому нас не навчить?

– Бо не слухаємо його, Бог каже любити ближнього, а ми вбиваємо його.

– Кажи нас, а не ми, бо ми лиш відбиваємося.

– Та прийде час, що люди прозрять і полюблять себе.

– Себе?

– Ближніх своїх. І тоді настане рай.

– І тоді настане рай, – повторив невірний Тома і додав не без злоби: – А тепер прочитуймо пекло.

І вони дальше, як женці снопи, стягали трупи докупи.

– Цить!

– Або що?

– Не чуєш? Щось озивається з-під землі.

– Затьмарило тебе. Вигадуєш Бог вість що.

– Глухоман! Кажу тобі – голоси чую! Не вали так джаганом! Заступ бери!

Відхилювали шкурятяний каптур від, правого уха й наслухували.

– Наче котеня м’явчить.

– Яке там котеня – дитина. Добре чую. А ось тепер хлипає жінка. Клич людей! Удвох не дамо ради.

Прибігли. Руками розгрібували румовище, щоб скоріш дібратися до кам’яного льоху, з якого голоси людські добувалися.

Аж і винесли звідтіль молодицю з немовлятком при груді. Смолоскипи яркіше спалахнули, і червоні язики кинулися лизати обличчя, наче виліплені з воску. Молодиця дихнула повітрям, хоч і як вонючим, а все ж таки свіжішим від того, в якому стільки днів і ночей задихалася, і непритяменним зором глянула на своїх спасителів.

– Звірі, пустіть! Бачите, дитина на руках. Бога ви не боїтесь! Пустіть!

Рванула собою, хотіла бігти кудись, втікати, але ноги послуху відмовили. Мов мертва, повалилася на руки козаків. Дитина кидала собою, як риба на піску.

– Води скоріше! Натирай горівкою виски! Діда поклич!

Прийшов із замку дід, каплями якимись жінку й дитинку чутив, долонями виски їм гладив, аж знову розплющили повіки.

– З другого світу відкликав! – загомоніло кругом..

– Житимуть.

Тішилися люди, що два огники на цвинтарищу – не погасли.

Взяли їх і, мов свічку й свічечку маленьку, вважно на замок несли, запираючи дух у собі, щоб не здмухнути.

– Також людина цей дід.

– Звідкіля він?

– На руїні з’явився, мов із-під землі виріс. Ніхто його імені не знає. Дід, та й тільки. Кажуть, словечком не обізветься, лиш своє діло робить. Не одного він тут, мов Лазаря, з домовини добув. І на замку якісь комнати прочистив, туди стягає їх. Лікує і харчує Бог знає чим.

– Несамовитий дід. І дивитися на його моторошно.

– Чорт своїх, а Бог своїх на землю посилає.

– Небо пеклові не піддається.

– Ні…

І дальше гребли.

Найжахливіше біля церков було.

Туди збігався народ, вірячи, що ворог перед дверми святинь зупиниться. Це ж оден Бог і віра та сама, – як же ж Господа свого зневажати?..

Завелись…

Для побідника і Бог побідженого – не Бог. Богом був тут цар, а приказ вождів сильніший від голосів віри. Меншикова боялися, не совісті своєї. Церкви трупами начинили.

На гори тіл валилися різьблені стовпи престолів, ікони з грюхотом розбивалися об черепи людські, свічки з панікадил злітали, висмалювали очі і підпалювали одіж, аж і склепіння заломлювалося, хилилося вниз, летіло й торощило те все, чого дорешти не понівечив ворог.

Не церкви були це, а монументи варварства, образи того, що роблено з Україною протягом довгих літ.

Казав би ти, що нема способу дібратися до отсих жахливих могил, щоб розгребти їх і відділити тіло від жужелиці.

А все ж таки і до цих ран доторкалися наші самаритяни. Крок за кроком вдиралися вглиб, ніби в праліс, бурею знівечений, виносили збезображені останки людських тіл і складали їх до спільних ям, а кожду зацілілу дощечку з дорогоцінних ікон, кождий шматочок з риз золототканих, кождий лист із старовинних літургійних книг відносили на замок.

Що з землі зросло, най обернеться у землю, як родючий погній для нового життя, а що святого сотворили батьки, хай переймуть наслідники їхні, щоб відчути зв’язок кращої майбутності з минувшиною страшною.

Росли могили, прочитувалася руїна, розвівалися останки домів. Вітер роздував труповонний сопух.

Мовчав Сейм, небо не розплющувало зорішливих очей.

Лиш смолоскипи, як червоні хустки, маяли серед чорної пітьми, над могилками, в обсмалених пожежею садах, вили бездомні пси, а крізь тьмаву імлу, мов з-поза світу, поблискував місяць.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 225 – 230.