41. Рада у Переволочній

Богдан Лепкий

Запорожці в Переволочню не вступали.

Під городом, на майдані, на якому звичайно відбувалися торги, розтаборилнся. Майдан возами обвели, віз біля возу, дишлі вверх, вози ще й ретязами позв’язували докупи, і для всякого випадку рівчак кругом заввишки хлопа прорили, тільки воріт двоє обставили, а на них, гляди, вже й вартові стоять. Гордієнко товариство в поході таки дуже, гостро тримав.

– Не в гості ми в Переволочню прийшли, а на важну раду, – казав.

Але заки тая нарада відбулася, кругом табору, як із-під землі, виріс базар.

Переволочанські купці порозкладали свої столи, а на них всякого краму донесхочу, особливо ж рукодії, якої на Січі не дістати, а як і є, бо й на Січі всячину виробляли, так не така. І пояси, і шапки, і збруя на коня, і чепелі, і сорочки, чого тобі треба, купуй! Жидки-крамарі, хоч, здавалося б, на сам вид запорожців від страху подохнуть» але що ти порадиш – кортить! Десь він біля міщанина, що йому гроші винен, за його спиною примістився і кланяється, ярмурку по десять разів знімає і крам свій попід небеса хвалить. Такої, мовляв, шапки і з такою околицею його милість пан козак навіть у Києві не куплять. То від самого первішого кушніра иайправдивіша соболева шкурка.

Тільки збруї іроди не продають, бо бояться, щоб не вистрілила.

З обозу на базар вартові запорожців куренями пускають, а курені по шапках пізнати – який курінь, така й шапка.

Хоч Гордієнко з вибраним товариством із Січі вийшов, а все ж таки боявся, щоб при торгах якого бешкету не було, бо запорожці, відома річ, народ найбуйніший у світі. Ніхто не знає, коли і з якого приводу спалахне, а вже обиди, то й найменшої не стерпить. Зараз до бою стає, а б’ються, як чорти. Незчуєшся, коли голову розфалатав надвоє.

Тому-то на базарі й горілки продавати не вільно. Їсти можеш, що хоч, а випити – то хіба в таборі те, що з собою привезли, пиво з власних броварів і мід, і ситу. Тому-то й кружляли в таборі михайлики з гладко витесаного вербового дерева й мандрували боклажки, штони, графини, чарки.

Кругом майдану курилися огнища, а на них, на залізних триніжках, в мідяних та чавунних казанах варилася страва. Ось і коритця з возів добули, вимили їх чисто, налили туди смачної юшки з рибою, і почався запорозький пир. Засідали до нього куренями. Кождий курінь мав своїх кухарів, свої харчі й посуду.

Їли деревляними довгими ложками й не поспішалися, бо «діло не вовк, до лісу не втече». А що за розмовою страва краще смакує, так і розмовляли весело. Курінні сміхуни вигадували таке, що не оден аж за черево брався і просив, щоб перестали, бо лусне. Попоївши, позакурювали люльки. Зразу «обчеські», курінні, здорові, як кадильниці в церкві, бляхами цяцьковані, намистами й дорогими каменями повисаджувані. А там кождий свою із-за околиці в шапці або з холяви виймав і смалив, аж над Переволочнею дим, як з пожарища, снувався.

Не диво, що й не одному спати хотілося; підкладав руку під голову, насував шапку на очі і хропів.

Та недовго. Бо загуділи литаври, і кругом майдану понеслося:

– На раду! На раду!

Зривалися, простували крижі, стріпували одіж, замотували селедці за уха і уставлялися куренями, півколесом.

Курінні отамани кождий своїм куренем порядкували. Всіх очі поверталися на город, бо звідти надходили гетьманські посли, а з ними Нестулей і Гордієнко.

– Отсей підстаркуватий козак – це генеральний суддя Чуйкевич, – пояснювали собі запорожці.

– А чи такий справедливий, як був покійний Василь Леонтійович?

– Постривай! Чуйкевич не показав ще гетьманові усього, що вміє.

– А цей біля його – то Мокієвський.

– А третій молодий – так це Мирович буде, переяславського полковника синок.

– Усім їм на купу я не няв би віри, якби не Мручко з ними.

– Мручко хоч простий, так правдивий чоловік.

– Наш, колись у Січі курінним отаманом був.

– Галаган на Січі кошовим служив, – замітив котрийсь, так його закричали. – Як ти ще раз Мручка поруч Галагана згадаєш, так ми тобі всі кості порахуєм. Перше подумай, а тоді кажи. Невторопа!

– Мручко – правда сама!

Розмову перервали вигуки «Слава!», бо Гордієнко з послами на майдан увійшов. За послами увійшло 500 козаків Нестулея.

Уставилися луком проти запорожців.

Гордієнко промовив:

– Отсе вам, панове товариство, посли від пана гетьмана Івана Степановича.

– Слава гетьманові, здорові були його посли!

– Здоров був, сотнику Мручку!

– Здоров, здоров! – лунало кругом, і Гордієнкові прийшлося довгу хвилину ждати, заки втихомирилося настільки, щоб можна було чути його голос.

– Гетьманські посли привезли нам лист від пана гетьмана і дарунок від нього. Дарунок розділять поміж вас панове курінні отамани, а лист дозвольте мені прочитати.

– Просимо! Просимо!

І Гордієнко голосом грімким і певним читав довге гетьманське письмо, в котрім представлені були всі ті утиски й наруги, які Україні довелось витерпіти від Москви. Гетьман писав, що на тому не край, бо цар задумав доостанку знищити Україну, скасувати Гетьманщину, а тих злодіїв і різунів запорожців (так він їх величає) викорінити дотла, щоб і помину по них не було. Вже й Меншикова післав був з великою силою на нас, так провидіння Боже зіслало нам короля Карла. Він запоручає нам волю й незалежність, і тому повинні ми, козаки й запорожці, одною лавою зі шведами стати, щоб рятувати наш край і народ від достаточно! заглади.

– А як же ви гадаєте, панове товариство? – спитав Гордієнко, прочитавши гетьманський лист.

– За Мазепою, за Мазепою! – гукнули запорожці, підкидаючи вгору шапки і лускаючи з пістолів та самопалів.

Тільки Нестулеєві люди мовчали. Деякий лиш несміливо й собі гукав:

– За Мазепою!

Так його штовхали сусіди:

– Мовчи!

– Єдномислія не бачу, – озвався Гордієнко, дивлячись Нестулесві в очі. – Що ж ти, пане полковнику, на те?

– Я? – і Нестулей помовчав хвилину. – Я на такі ласощі не ласий. Гетьманщина хай з гетьманом тримає, а Запорожжя це окрема стаття. Іван Степанович не приятель йому. Ви знаете, як за тих 20 літ його гетьманування бувало. А тепер як біда, то він до нас. Краще нам не хапатися, панове.

– Краще, краще, – притакували переволочанські козаки.

– Авжеж що краще! – озвався тоді Мручко. – За перевізників москалям будете.

– Сотник нас зневажає! – гукнув Нестулей.

– Сотник Мручко правду святу каже! – загуло 1000 запорозьких голосів. – Продовжай, Мручку, продовжай!

– Самі ви себе зневажаєте, браття! – говорив дальше Мручко, – бо тоді, як треба дивитися на спільне добро, ви своє власне маєте на думці. Гетьманщина і Січ це одно. Як Гетьманщини не стане, то й Січі не буде. А Переволочня останеться хіба на те, щоб переволочувати ворога з одного берега на другий. Не хотів би я ні того діла робити, ні тих заробітків приймати. І вам я того не бажаю, панове, щоби ви під московські прикази пішли. Краще коміть головою в Дніпро.

– Краще! Краще! – загомоніли кругом. Притакували вже й Нестулеєві козаки.

– Тому-то, браття, нам або вкупі жити, або вкупі вмирати, бо як ми розколемося надвоє, Гетьманщина сюди, а Запорожжя туди, то Москві тільки легше буде нас по черзі зломити, а що вона нічого не пощадить, на це я вам голову свою кладу.

– Сущу правду сказав нам сотник Мручко, – гукнули запорожці.

– А як же тоді з царем буде? – спитав Нестулей» – Він же на Запорожжя гроші прислав і ви їх приняли?

– Це такі його гроші, як і мої, – відповів Мручко. – В батька узяв, а синам дарував. Це гроші зрабовані з України. В однім тільки Батурині скільки їх Меншиков забрав! Це українські гроші!

– Авжеж! Авжеж! Добре каже Мручко! Продовжай, сотнику, продовжай!

– Я вже не маю вам що більше казати, хіба нагадаю ще лист від кримського хана. Нехрист, а й він вам радив і упоминав, щоб з гетьманом, а не з царем тримали. І те саме скаже вам кожний чесний чоловік, бо тут не у вигодах річ, а в честі і козацькій славі, не в тому річ, чи побідить цар, чи гетьман, а лиш у тому, що про нас колись скажуть люди. Не хотів би я, панове товариство, щоб про мене колись казали, що Мручко зрадив гетьмана і Україну і поміг цареві матір нашу Січ і Україну руйнувати, а хочу краще згинути, обороняючи волі, честі і слави свого рідного краю і нашого козацького українського народу!

– За Мазепою! За Мазепою! – понеслось тепер так грімко, палко, завзято, що Нестулей тільки рукою махнув:

– Куди громада, туди й баба, – промовив.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 431 – 435.