56. Напередодні битви

Богдан Лепкий

В неділю дня 26 червня ст. ст. [1709 р.] король Карло, як віруючий християнин, вислухав вечірні і казав оголосити в таборі, що завтра відбудеться генеральний бій. Усякий хай вичистить і осмотрить кріс, кавалеристи мають тримати коні під сідлом. Король прийме участь у бою, але із-за його недуги командуватиме фельдмаршал граф Реншільд.

Ані диспозиції бою, ані денного приказу для війська король не дав. Сильно докучав йому біль.

Армія прийняла вість спокійно, навіть радо. Хоробрі шведи і все до бою готові запорожці дожидали того моменту, як спасения. Надоїла їм облога, жара, голод і гірше від самого бою – дожидання його. «Хай воно вже раз якось скінчиться, хай буде віз або перевіз», – казали козаки. Дехто прощався з товаришами, просив вибачення за прогріхи й обиди і передавав родині останній заповіт. Другі єдналися з Богом. Полеві курати снувалися з чашами, як тіні, і причащали побожних лицарів.

Сутеніло. Над Ворсклою висів вечірній туман, від шляхів неслася пилюга. Чути було піт і пахло кров’ю.

Надвигалася ніч душна і темна. Вузький і блідий серп місяця ледь-ледь майорів у хмарах і привидом сумним відбивався у мутних хвилях Ворскли. В потолочених збіжах били перепелі, над болотами журливо кигикала чайка.

«Ой, біда, біда тій чайці небозі, що вивела діток при битій дорозі», – лунала голосами просторів співана пісня.

Король Карло казав собі осмотрити і свіжим полотном обв’язати ліву, хору, ногу, праву всунув у високий чобіт, позапинав вилинялий, голубий каптан на всі гудзики і положився в носилку, котру йому заздалегідь виточили в таборі. Гостру, обнажену шпаду поклав коло себе.

Кругом його на землі примістилися: Піпер, Реншільд, Левенгавпт і багато других близьких людей, що не раз вже так лежали близь свого вожда, дожидаючи бою.

За ними з ящиком, в якім зберігалася срібна столова посуда, останки колишнього королівського багатства, куняв Гультман, а недалеко від нього ухом до землі припав Люксембург.

– Чуєте? – спитав королівського вірника. – Чуєте, як дудонить земля?.. Їде…

– Хто?

– Смерть.

Зимним вітром повіяло від лісу.

Канцлер Піпер казав собі подати бубон, сів на нього і спиною оперся о дерево. Левенгавпт плащ підстелив під себе і великими добрими очима дивився перед себе, а з каптана торчала йому якась латинська книжечка, ще, мабуть, зі студентських часів, куплена в Люнді, а може, в Ростоку. Гарний Кройц стояв спертий на голову шаблі. Хтось почав розмову про душу. Згадали легенду про бої духів над боєвищами. Раді були знати, чи можливе воно, чи ні.

Левенгавпт, добрий знавець римської літератури, цитував відповідні місця зі старинних авторів.

– На тих полях, – почав котрийсь, – перед сотками літ Тамерланові горди Європу побідили.

– На тих? – ніби здивовано спитав король. – Так, так, на Європу все нові горди напирають, та вона їх здалеку бачить, а заки очі протре, то вже запізно.

– Запізно… – повторив Піпер, глянув на короля і палець до уст приклав. – Пст!

Король спав.

Вузький серп місяця зеленавими блисками озарював високе чоло, запалі очі і гіркий усміх на устах. І було це обличчя так подібне до бронзових статуй на старих саркофагах, що хто глянув, здригнувся і очі повертав на поле. Вдивлявся в пітьму, ніби доглянути хотів загадку завтрашньої днини.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 471 – 473.