33. Другий приступ до Веприка

Богдан Лепкий

В тиждень пізніше частина шведських військ знов підступила під Веприк. Реншільд сердився.

– Захотілося королеві того Веприка, як дурному печеного леду.

– Веприк нам конче треба добути, – пояснював генеральний квартирмайстер Гілленкрок.

– Чому?

– Тому, бо якщо наші головні сили мають перейти у Зіньків, так годі, щоб під боком торчала нам ворожа твердиня.

– Не розумію, чого ми якраз маємо переходити в Зіньків, чому не оставатися нам у Гадячі, де й так залишили ми табор і головну канцелярію військову. Чим мені Зіньків кращий від Гадяча? От, яке їхало – таке здибало.

Гілленкрок попросив його до карти й пояснював, чому Зіньків від Гадяча кращий. Реншільд заспокоївся.

– Так. Але ж тоді треба братися енергічно до діла, бравурно, а не посилати до якогось там шотландського офіцерика лист з уклінним питанням, чи не був би він ласкав здати своєї гумористичної твердині. Баталіони розженуться, наберуть запалу і нараз: гов! бо трубачі з білою хоругвою пішли до твердині. Це ж діточа забава! Пощо?

– По те, щоб даром не проливати крові й не марнувати пороху, котрого в нас і так не дуже-то багато.

– Але ж ми згори знаємо, що нам командант Веприка відповість.

– Ми всі згори знаємо, що помремо, а все ж таки не зрікаємося приємності жити.

– Фі! – свиснув Реншільд і в цю мить ухопив Гілленкрока за рукав та потягнув його до вікна.

– О, бачите, бачите?

Їздці, що вертали з твердині, похилили білу хоругов униз, – значиться, дістали відповідь неприхильну.

Командант Веприка писав, що він високо цінить лист з мирним предложениям, який йому зволив прислати його милість король, але твердині здати не може, бо це противиться його розумінню офіцерської честі. Що ж до погроз, що буцімто добутий Веприк тяжко спокутує свою упертість, то він, як командант Веприка, не дуже тієї погрози боїться. Король, який так високо цінить лицарську честь і відвагу своїх людей, не може не доцінювати тих самих прикмет у людей свойого противника.

Король прочитав цей лист, писаний дуже здержливо і з формального боку бездоганно, і усміхнувся:

– Краще з мудрим згубити, ніж з дурним знайти. Люблю мати діло з хоробрим противником. Та, на жаль, нам нічого другого, мої панове, не остається, як дальше добувати Веприк…

І знову загули гармати.

Мороз пустив і вітер ущух. Політував білий рідкий сніжок.

– Стелиться нам дорога на другий світ, – почав молодий хорунжий Бегель. Та ще він тих слів не скінчив, як свиснула куля, і він повалився горілиць.

– Бог з нами! Бог з нами! – загуло під мурами Веприка.

– Гурра! Гурра! – лунало з-поза мурів.

Шведські баталіони то підсувалися до ровів, то подавалися назад під градом куль, які сипалися з окопів.

Обложенці стріляли цільно, але не густо, облягаючі також муніції не марнували. Видно, що в одних і других не було її багато. Артилерійна антифона рівно ж не гула надто грімко. З Веприка тільки чотири гармати посилали кулі на шведів.

Шведи з вісьмох відповідали. Тоді король післав до Гадяча по більше. А між тим зробилося темно.

– Чорна паня йде білими полями, – сказав сотник Горн, витираючи об сніг закервавлену шаблю.

– І лишає червоні сліди за собою, – додав Драке, показуючи на трупів, котрих санітари збирали по полі.

Воєнні священики розгрішували умираючих і благословили трупів хрестами.

Командант Веприка, користаючи з темної ночі і з легшого морозу, велів вали й мури обливати водою. Варили в казанах сніг і окріп виливали на острокіл, на городські ворота – кругом.

В шведській начальній квартирі панував дивний настрій. Крім Гілленкрока, Левангавпта і ще декількох вищих старшин, що, не розговорюючи багато, сповняли гірикази свого вожда, всі почували себе ніяково, прямо глупо. Не можна сказати, щоб сумнівалися в успіх свого оружжя, привикли здобувати не такі твердині й розв’язувати не такі стратегічні завдання, а все ж таки щось їх по серці, ніби миш, шкребло.

– Король побільше гармат післав.

– Більше муніції змарнує.

– А що ж йому робить? Відступати?

– Хай би був не приступав.

– Коли ж до його – приступає.

– Скажіть це йому!

– Заспокійтеся, панове, – почав Левенгавпт. – Завтра Веприк візьмемо!

– А чорт би його взяв! – відрубав Реншільд. – Велика мені честь взяти таку твердиню! Правду вам сказати, то мені сором коло такої діри чипіти.

– До воробця стріляємо з гармати.

– Часом воробця тяжче вбити, ніж слона.

– Не знаю, бо я до слона не стріляв, – закінчив уривану розмову Левенгавпт. Але настрою не змінив. Люди були гіркі, як полині, і кусливі, як під осінь мухи. Привикли до побід, і невдача їм не смакувала. Не казали того, але боялися, щоб богиня війни не повернулася до них сумним лицем.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 391 – 393.