39. Бесіда двох блазнів – 2

Богдан Лепкий

– Отак при помочі Божій та дякуючи ласці наших наймилостивіших панів повернули ми туди, звідкіля і вийшли, – почав Рачок, сідаючи напочіпки, як кіт біля печі. – І чи треба було тільки галасу, крику, тільки метруги?

Люксембург притулював обі долоні то до гарячої печі, то до зимного жолудка.

– Усі ми, мосці Рачок, вернемо туди, звідкіля вийшли, зразу до Швеції, а там і в невідоме, у неіснування. І прийд‘ колись така хвилина, коли всякий з нас, оглядаючись позад себе, спитає: пощо цей труд і гармидер? Скірка виправки не варта.

Рачок, як щиглик у клітці, зіскочив з лавки на долівку.

– Називаєшся, товаришу, як князь, а філософуєш, як швець. Не люблю такої дешевої філософії. Життя цікаве і гарне.

– Більше цікаве, ніж гарне.

– Ні, більше гарне, ніж цікаве.

– Ні!

– Ні!

Мало до очей собі не скакали. Нараз Люксембург вхопився за черево.

– Вашу світлість всередині болить? – спитав його Рачок.

– Ні, зверху. Смішно мені. Хай наші пани б’ються. Нам треба зберегти невтралітет.

– Ваша правда, князю. Нам треба зберігать невтралітет.

Останнє слово вимовив Рачок поважно і, як на престіл, видряпався на лавку.

– Зчіпилося їх трьох. Видовище, гідне богів. Кождий інший, кождий на свій спосіб великий. А всі того самого хочуть: держави.

– І слави, – доповів Люксембург.

– І слави, – повторив Рачок. – Тільки кождий з них тую славу іншими красками собі малює. Карло голубою, як мрія, гетьман пурпурою, як королівський плащ, а цар прямо кров’ю.

– А про четвертого забули, – вхопив Рачка за руку Люксембург.

– Гадаєш, Лещинський? Так, цей також собі нічого, не дурний і чесний, тільки пан.

– Що значить пан?

– Ну, так бачиш, вигідний, тяжкуватий. У тую чорторию, що тамті, не піде… А шкода, що такої енергії, як вони, не має. Укупі з Карлом та Мазепою дали б Петрові раду. А так Бог його знає, чим воно скінчиться. Або побідить цар, а вони пропадуть, або побідять вони, а цар пропаде.

– Або буде дощ, або погода, – поважно доповів Люксембург. – Мерсі, мосцє Рачок.

– Keine Ursache, Herr Luksemburg.

І подали собі долоні.

– От щоб ми здорові, а там якось воно буде.

– Все воно якось є. Все хтось вгорі, а хтось удолині.

– І все з горішних сходів сміття на долішні змітають.

– А тоді й на смітник вивозять.

– На смітник.

І посумніли оба.

– Рачок! – гукнув нараз Люксембург. – Не люблю дивитися на тебе, як зробиш таку сумну міну. Нагадуєш мені малпу у клітці.

– А мені малпа нагадує тебе.

– Марний з тебе софіст, небоже. Видко, що в академії не вчився.

– Ти знов руба стаєш?

– Не люблю смутку на обличчю блазня. Хто яку ролю приняв, хай не випадає з неї. Тамті героїв, а ми їх весельчаків. Так хотіла доля.

– Знаєш, Люксембург, – з тобою нема що нині балакати. Твій дотеп змерз.

– А твій розум розмокся.

– І коли б не тая тепла ніч, я пішов би геть.

– Все якась ніч людей при купі тримає.

Рачкові засвітилися очі.

– Знаєш, брате, ти цікавої теми торкнувся, а саме: що тримає людей укупі?

– Що? Страх, любов і – інтерес. От, приміром, шведи тримаються Карла, бо люблять його.

– Як пси діда у вузькій вулиці.

– Не перебивай, люблять! Це не є любов хлопця і дівчини, ані чоловіка й жінки, ані навіть любов приятелів, а вже ж таки шведи пропадають за своїм королем. Це факт. Москалів тримає цар страхом. Якби вони не боялися Петра, то покинули б його, як козаки покидають гетьмана.

– А що лучить Мазепу і Карла?

– Інтерес. Гадають, що їм по дорозі, і тому разом ідуть.

– А нас?

– Також інтерес. Кождий з нас серед нормальних людей почуває себе покривдженим і самотнім, і тому шукаємо свого товариства. Чоловік страшний самолюб.

– Так сказати – свиня.

– Чого зараз свиня? Самолюбство є одним із стимулів поступу.

– Смішне!

– Дурний ти, Рачок! Коли б чоловік не любив себе, то не бажав би, щоб йому було краще, а що любить, так і зі шкури вискакує, щоб здобути кращі услів’я існування.

– А що поступ відбувається спільними зусиллями людських гуртів, так тоді самолюбство, сиріч егоїзм провадить до альтруїзму, – правда?

– А так!

– Ну, вибач, ті терміни виключають себе.

– Як і безліч других, а все ж таки вони співділають. Ціле наше життя, братчику, це оден великий circulus vitiosus, а ми, як замотиличені, крутимося в ньому, як ті білі мишки на колесі в клітці. Бачив?

Рачок замахав руками.

– Лиши! Балакаймо про друге, більш реальне і близьке, а то збожеволіти можна.

– А невже ж ти певний, що ми ще не божевільні? Люди при здорових умах не тягалися б за Мазепами й Карлами, а сиділи би дома.

– І дерли б пір’я, або теребили бульбу.

– А хоч би й пір’я дерти, все ж то якась корисна робота, а яка там користь з отсеї волокита, та ще в характері весельчаків на похоронах. Але нам, малим і нікчемним, заманулося хоч пальцем одним доторкнутися великого і світлого, хоч полизати ложку, котрою другі їдять. Хіба ж ми при здорових умах? Всі ми божевільні, всі до одного біля Карла й Мазепи. Одні ідеєю, жадобою слави – або я знаю чим! – а другі заразилися від них. І ціла тая війна, і всі загалом війни – це одно велике божевілля, та що ти порадиш, брате! Чоловік так привик до своєї нікчемної ролі, що почував би себе найнещасливішим з людей, якби йому не дали її грати. І не тільки ми, всі вони до своїх роль привикли, як актори в театрі.

Рачок затулив Люксембургові уста.

– Ради Бога, говорім про щось друге! Приміром, скажи ти мені, чи не чув що нового?

– Нового й доброго – ні! Ах, правда, Мручків осавул зі своєю дівчиною оженився.

– Ну, це ще не таке важне діло. А все ж таки добре, що хоч тих двоє шбралося, бо другі наші пари… – і оба блазні стали реготатись. Вичислювали на пальцях: гетьман і Мотря – то одна.

– Мотря і Чуйкевич – то друга.

– Войнаровський і Обидовська – то третя.

Здвигнули раменами й розвели руками.

– Боже, Боже, у яке ми товариство попали, мосцє Рачок?

– У яке товариство попали ми, принце?

– Ми, що не любили жадної жінки в світі?

– Ми, що нас жадна жінка не любила.

– І не буде.

– Бо… обійдеться!

– Обійдеться, – повторив Люксембург, і лице його скривилося від смутку.

– Не роби сумної міни! – гукнув на нього Рачок. – Так є і так мусить бути, і кришка! Лоб догори! Ми все ж таки люди… Говорім про ситуацію воєнну.

– Робім воєнну нараду, – згодився Люксембург. – Отже, primo: як стоять армії?

– Оскільки з розмов гетьмана і його людей міг я зрозуміти, москалі скріпилися. Князь Долгорукий стоїть квартирою у Ніжині. Шведи опустили Прилуки, і він післав туди генерал-майора Гінтера, котрий їх і заняв. І тепер на наших задах стоять москалі від Ніжина до Прилук. В Прилуках полковникує Нос, той, що Батурин зрадив.

– І ви на це нічого? – схопився Люксембург.

Рачок здвигнув раменами.

– Що можемо ми? Тепер рішає ваш король.

– Але ж Нос зрадив гетьмана!

– Хто його не зраджує? – зі смутком відповів Рачок. – Навіть Апостол.

– Цей сліпий з химерними вусами?.. Що ж він?

– Заслугується цареві. Недавно захопив частину нашого обозу, а з ним Гамалія і свого зятика. Обох з жінками.

– Хто б подумав? Здавалося, такий чесний козак!

– Може, він і чесний, так інтерес, брате, інтерес!

– А шведи?

– Їм, як знаєш, не повезло в Рашевці.

– Не повезло! – обурився Люксембург. – На 500 шведів Шереметев пустив чотири драгунські полки і два баталіони царської гвардії. Nec Hercules contra plures! Але правда, що Крайца в Лохвиці не захопили?

– Бо завчасу утік.

– Будь певний, що не злякався москалів, але в Лохвиці мав під своєю охороною скарби Мазепи і жінки козацьких старшин. Ані одними, ні другими не смів рискувати, і тому перейшов Хорол, потім Псьол у Савинцях і, відбиваючись від москалів, прибув щасливо до Решетилівки.

– Ого! – дивувався Рачок. – Як бачу, ваша милість роблять Гілленкрокові конкуренцію, з голови, як з карти, назви рік і городів вичитують.

– Іноді з нудьги загляну до стратегічної карти. Тільки хісна, що трохи географії чоловік навчиться. Але прости, що перебив. Продовжай!

– По невдачі в Рашевці і в Лохвиці мусіли й інші шведські частини, як ось у Камишні, Зуєві і в Лютенці, кидати свої загрожені позиції й посуватися в напрямі головної армії, котра, як вам відомо, розложилася здовж правого берега Ворскли, маючи головну квартиру в Великих Будищах.

– А Шереметев?

– Його квартири в Голтві.

– Голтва, Голтва, де вона та ваша Голтва? От жаль, що не маємо карти! Чи далеко вона від нас?

– День піхотного маршу.

– Ого! Так ми значиться у кліщах!

– Щось ніби так, але не жахайся, – заспокоював Рачок свого товариша. – Поки не сплинуть води, ніяких більших воєнних акцій не буде.

– А коли вони сплинуть?

– Мабуть, не скорше червня, а до того часу не одно може змінитися.

– Не бачу можливості великих змін. Король Станіслав не надтягне, а на татар Карло не дуже-то й ласий, хіба б запорожці прийшли.

Рачок повеселішав.

– На них і я чекаю. Нагальний, але хоробрий народ.

– Чув я багато про них і читав дещо, цікаво побачити тих ваших лицарів степу. Мабуть, вже й посольство вибралося до них.

– Еге ж. І Мручко туди поїхав, а як він їх не приведе, то не приведе ніхто.

– Так тоді дожидатимемо весни і запорожців, скорочуючи наше нудне життя такими дискурсами, як нинішний, за котрий я вашій милості складаю сердечну подяку. Мерсі, мосіє Рачок!

– Keine Ursache, Herr Luksemburg!

Стиснули свої дрібні долоні й, позіхаючи, розійшлися.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 421 – 426.