43. Бешкет запорожців

Богдан Лепкий

А на другий день в головній квартирі у Будищах дожидали Гордієнка з запорожцями.

Старшини, Орлик і Войнаровський були з гетьманом у Диканьці. Тут лишилися тільки шведи, тисяч дві козацтва і козацьке жіноцтво. Козацтва доглядав молодий Чуйкевич і сотник Мручко, який до Будищ прямо з Переволочної прибув.

Вечоріло, як він зайшов до Чуйкевичів на квартиру.

– Велике в нас свято завтра, – почав, привітавши молодих хазяїв. – Такого вже давно не бувало.

– Давно, – відповів Чуйкевич. – Двадцять літ Січ з гетьманом ворогувала, аж тепер отсе побраталися. Давно пора!

– Січовики – добрі молодці, а що буйні й не політичні, – Мручко на те, – ах, Боже ти мій, звідкіля їм політичності набраться? Та ж це народ, злиднями вигнаний з батьківщини, відірваний від хат і родин. Сидять собі за порогами і, крім воєнного ремества, нічого більше не знають А все ж таки лицарська честь і любов України не чужі їм, і як лучився такий мудрий кошовий, як Гордієнко, то дивіть, на який мудрий вчинок спромоглися.

– І вам, сотнику, дякувати треба. Ви також до того рук своїх приложили, – відізвалася Мотря.

– Ах, пані ви мої дорогенькі. Не рук, а тільки трохи, так сказати, писка. А в мене він широкий і не дуже-то я ним і дорожу. От, може, й сказав яке там не дуже й мудре слово, але в пору, головна річ у пору, та й тільки.

– В пору, батеньку, в пору, – притакнув Чуйкевич. – Отсе і найважніше. Бо ми звичайно або хапаємося уперед, або прилишаємося позаду, маємо або передній розум, або задній…

– Частіше задній, – засміявся Мручко, але сміх його припинила Ганна Обидовська.

Вбігла, як непритямлена, з криком:

– Вбили! Вбили!

– Кого? – зірвалася Мотря.

– Кого вбили? – питався Чуйкевич.

– Вбили! Вбили! – лебеділа Ганна, повалилася на ліжко і, як дитина, голову до подушки приткнула.

– Чи не Войнаровського? – майнуло їм усім троїм крізь голову, але не промовили того страшного питання, тільки кинулися заспокоювати її:

– Ганнусю, серце, яка ж бо ти! Як дитина, їй-Богу, як дитина! – припадала до неї Мотря. – Вбили, вбили! Такі тепер часи, привикать пора. Кажи ж бо, кого це вбили?

– Дворецького, – насилу промовила Ганна.

– Якого дворецького?

– Та старого, гетьманського, Ананію.

– Що ви кажете, такого чесного старика! – взявся за голову Мручко.

– Такого вірного гетьманського слугу, – репетував Чуйкевич. – Хто його вбив, кажи!

– Запорожці – відповіла, хлипаючи, Ганна. Сіла і обтерла сльози. – На пирі, у Диканьці. Поки був гетьман за столом, поти й не робили бешкету, а як гетьман пішов, а Гордієнко також до своїх покоїв подався, почалось. Посуд товкли, на помин срібло забирали. Дворецький до того не привик, щось їм сказав, а вони: «Гетьманський служка обидив Запорозьку Січ. Не дамо обиджати себе, панове!» А що випивші були і не при певному умі, так і кинулися на старого і – вбили. Вбили!

І знов аж заходилася від плачу. Ніяк не могла погодитися з гадкою, що де дрова рубають, там тріски летять, і де будують Україну, там не одно безвинне життя жертвою впаде. Для неї вбивство людини, і до того ще не на полі бою, було вчинком гидким і жахливим. Життя любила і жахалася смерті.

– То недобре, – журився Чуйкевич. – Навіть гетьманської домівки не пошанували. Яка ж це карність на війні буде? А без послуху й карності ми до суду-віку не збудуємо власної держави. Бешкетами тільки руйнуємо її.

– Погано, – почав і собі Мручко. – Соромно за них і жаль доброго Гордієнка. З кервавими руками до чистого діла приступають. Боюсь, що Господь не поблагословить нашого задуму благого.

– А може, це неправда, може, його тільки побили й потурбували трохи? – потішався Чуйкевич.

– Ні, люди з Диканьки прийшли. Вбили на смерть, казали, – заводила Ганна.

– Боюсь, щоб кари Божої не було, – промовив Чуйкевич таким голосом, якби тую кару хотів відвернути.

Мотря мовчала. Ще білішою зробилася, як вперід. Уста стиснулися, тільки очі росли й росли.

– Прийде момент, що Господь покарає нас за усі прогріхи наші, за невговкану буйність, незгідливість і туподумство, за те, що не вміємо нашого спільного діла покласти вище особистих вигід. Страшним судом покарає Бог винуватців руїни. Аж виростуть покоління нові, вольні від тих гріхів, і вони увійдуть до обітованої землі.

Замовкла і перестрашено глянула кругом, ніби сказала щось таке, що треба було заховати тільки для себе.

Жалувала вимовленого слова та завернути його не могла.

З острахом глянув на неї Чуйкевич… Невже ж вона знов? З острахом дивилася на свою сестру Ганна. Чужою була для неї.

Мручко голову понурив, а потім раменами здвигнув

– Га, що ж, хай буде і так. Воля Божа. Попрацюємо для тих, що по нас прийдуть.

– Для майбутності, – доповів Чуйкевич.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 438 – 440.