49. П’ята Ахілла

Богдан Лепкий

– Ріжте! – кликав король, простягаючи ногу. – Чого ви чекаєте? Кажу вам: ріжте!

Хірург підложив під ногу подушку і пробував скинути чобіт. Але нога напухла і чобіт був повний крові. Хірург відрізав зразу халяву, а коли все-таки годі було увільнити ногу, протяв і пришву. Натиск на пухлину спричинював королеві страшний біль, але він не стогнав і не пручався, тільки закусив зуби і заохочував хірурга:

– Ріжте, ріжте, це ніщо!

Показалося, що ціла стопа була почарашана, множество дрібних відскалків кості прийшлося вишукувати й вибирати. Хірург аж потився, а король не хотів жадного асистента, тільки сам підтримував закервавлену ногу.

Тривала ця операція добру годину, аж обв’язано ногу, і король дозволив увійти до себе Піперові і Реншільдові.

Стояли біля постелі, і навіть Піпер, якого в Європі вважали одним із найкращих дипломатів, не міг підшукати відповідного слова. Тільки сердечне спочуття пробивалося на обличчях людей, котрі останніми часами відзивалися про свого короля так, буцімто з цілої душі ненавиділи його.

Король глянув на них.

– Панове тривожаться мною? Це дрібниця. Рана не страшна. За кілька днів я знов буду їздити конем.

– Ви чули? – питався Реншільд Піпера, виходячи з королівської квартири. – Він за кілька днів знов хоче їздити так, як нинішньої ночі. Що за непоправний молодий чоловік!

– Геній! – здвигнув раменами Піпер. Реншільд тим разом не перечив.

– Дійсно, звичайний чоловік не годен так побороти болю. Наш король незвичайна людина.

Хвилину йшли мовчки, хильцем, попри вал, бо кулі літали, як чмелі.

– Зайдім на хвилину в траншею, – відізвався Піпер. – Я утомився.

– Ексцеленціє! Від кулі не втечеш, вона, як хоче, то й у постелі тебе знайде, все одно, чи боїшся її, чи ні. От наш король який смільчак, а все ж таки знайшла його тая, котру вилили для нього.

– I в саму п’яту влучила, – завважив Піпер. – Як Ахілла.

– Як Ахілла! – не повторив, а свиснув Реншільд.

– І до Трої тут не дуже-то далеко, лиш через море.

– Через море крові, пане графе, – повторив Піпер і присів, бо попри голову перелетіла йому куля.

– Фу, чорт! – закляв Реншільд. – Навіть побалакати спокійно не дадуть.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 458 – 459.