47. Зневіра росте
Богдан Лепкий
Дня 17 цвітня [1709 р.] король Карло післав нові полки під Полтаву і почав її блокувати. Запорожці і дооколичні селяни копали траншеї і сипали шанці. Місцями підведено їх під саму твердиню так, що обложені не тільки стріляли до облягаючих, але прямо обкидували їх камінням. Запорожці відстрілювалися і виявляли тоді незвичайну, прямо очайдушну хоробрість. В два тижні пізніше шведський генерал Крайц вийшов з Решетилівки, перебився щасливо крізь армію Шереметева і получився з королем. Король переніс свою квартиру з Будищ до Жуків, ближче Полтави, і сам став заправляти облогою. Гетьман Мазепа остався у Будищах з цілим шведським і українським обозом.
7 мая ст. ст. Полтава була відтята від світа.
Шведи обстрілювали її, вдиралися на вали, але обложені відбивали їх. Шведські бомби спричинювали особливо великі втрати. Але шведи кидали їх не більше як 5 у днину, бо муніції було в них дуже мало. Старі засоби вичерпувалися, нових годі було довезти. Шведи окружили Полтаву, а москалі їх.
1 мая надтягнув від Харкова Меншиков і став зі своєю армією на лівім боці Ворскли, проти Опішні, до Котельної. Шереметев стояв між Сорочинцями і Голтвою, генерал Рен з кавалерією заняв місце на берегах Ворскли, нижче Полтави. Всі ті частини утримували зв’язок, ходила навіть доволі регулярна пошта. Король Карло так був занятий облогою Полтави і так хотілося йому здобути тую твердиню, що не цікавився рухами ворожих військ, не пробував перервати їх та знищити окремі частини. Облога затягалася, армія, призвичаєна до побід, деморалізувалася, город шкірив зуби, несподівано скорі спеки докучали шведам. Рани ятрилися, трупи гнили, повітря затроювалося, намножилося стільки мух, що годі було від них відігнатися, годі було шматок хліба спокійно донести до уст.
Король, щоб додати відваги своїм людям, казав собі побудувати дімок так близько полтавських шанців, що кулі долітали до самих дверей. Він ні раз не дорожив собою. Під’їздив або й підбігав тільки зі шпагою в руці під самі ворожі окопи і, як від мух, обганявся від куль. І свої, і вороги стали вірити, що його куля не береться. Але й того було замало. Дезерція росла, особливо в частинах гетьмана Мазепи.
До Апостола перейшли два ротмістри з двома волоськими хоругвами, а навіть гетьманський конюший зрадив свого пана. Гетьман раменами здвигав, кажучи:
– Тепер я вже й не знаю кому вірити.
– Краще хай ідуть тепер, ніж мали би нас покинути серед бою, – відповів Чуйкевич.
– Найкраще звести рішаючий бій негайно, – докинув від себе Орлик, – бо з кождою дниною ворог росте, а нас меншає.
– Я так само гадаю, – притакнув гетьман, – але королеві заманулося Полтави. Він привик добувати великі городи і ніяк не може погодитися з гадкою, що українські «борсучі нори» не хочуть йому піддаватися.
– Хоробро обороняються наші міщани, – завважив Орлик.
– Як над ними стоїть московський командант, – докінчив гетьман і задумався.
– Колись жалуватимуть того, – озвався Войнаровський.
– Прийде каяття, та вороття не буде, – ніби зі сну збудився гетьман. – Стільки зусиль піде намарно. Та не наша вина, хоч нас винуватими зроблять.
– За що? – зжахнувся Чуйкевич.
– В тім-то й трагедія наша, що ми не винуваті. З заложеними руками не сиділи, а трудилися невтомно, як розуміли і як могли найкраще.
Від Полтави долітав гук канон. Снувався дим по полях, їхали вози з раненими шведами й запорожцями. Войнаровський спитав несміло:
– Що ваша милість гадають тепер робити?
Гетьман глянув здивовано на свого небожа.
– Питаєшся, синку? Невже ж я можу вибирати? Остається одно: кріпко триматися союза з королем Карлом і витривати до останньої хвилини. Хоч би, крім вас, всі покинули мене, будемо боротися за нашу самостійність і або добудемо її, або…
–…або згинемо, – доповіли хором.
– Або згинемо, – повторив гетьман, – бо мертві сорому не чують. А мені вже того сорому отак, – і показав на горло. – У Понятовського як мало людей, а він не хитається і не чути, щоб котрий із його поляків перейшов до царя, а порахуйте,кілько нас було у Гірках, а кілько є тепер. Не ворог нам страшний, панове, а затрата лицарської і громадянської честі, без якої жадному народові вольним не бути.
Перед гетьманською квартирою спинив коня шведський трабант. Його негайно пустили до гетьмана. Доручив лист. Гетьман розломив печать і перебіг письмо очима.
– Завтра, панове, переходимо в Жуки, – сказав, уручаючи письмо Орликові. – Відпиши, Пилипе, королеві, що станеться, як він собі бажає.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 451 – 453.