50. Падіння Січі

Богдан Лепкий

В Жукак з тої пори, як прийшла вість про збурення Січі, панував похоронний настрій.

Усякий робив своє діло, але видно було, що в душі щось його мулить.

Важко було погодитися з гадкою, що не стало того гнізда, з котрого вилітали степові вірли.

В порівнянню з утратою Батурина, Переволочної або хоч би й Старих Санжарів страти в людях на Січі не були великі, але ж все-таки – це була Січ! Не оден провів там свої молоді літа, а їх не забувається ніколи.

Гетьман відхорував вість про упадок Січі, і тепер при нім не починали розмови на тую тему.

Зате серед козаків ходили найвсілякіші вісті. Але як воно справді було, ніхто не знав.

Аж одного вечера на квартиру до Чуйкевичів зайшов Мручко.

Звичайно веселий і навіть у теперішні важкі часи жартовливий, а нині був, як осіння днина.

– Сотнику, я вас таким не люблю, – почала Обидовська.

– Я сам себе таким не люблю, – відповів Мручко, шарпаючи свій сивавий вус. – Та нічого, ласкава пані, не вдієш, бо і Мручко має не лиш губу, а й серце.

– Влюбився сотник? – зажартувала собі Ганна.

Мручко з докором подивився на неї.

– Запорожця стрінув, що зі збуреної Січі до Гордієнка втік, – відрубав.

В хаті зробилося, хоч мак сій. Всі присунулися ближче до Мручка і очима просили, щоб розказував. І він почав:

– Яковлев, збуривши Старий і Новий Кодак, післав в оден бік підполковника Баріна і нашого полковника Кандибу, а в другий царського війська підполковника Башмакова, щоб ловили й мордували де якого лиш стрінуть запорожця, мазепинця, одним словом, українця. Сам він неділь тому п’ять до Кам’яного Затону біля Січі човнами приплив. В городку була зараза, і Яковлев розложився у полі, а на Січ післав письмо князя Меншикова, щоб запорожці здалися…

– А запорожці? – спитало кілька голосів нараз.

– Кинули письмо разом з післанцем у Дніпро. Дніпрові води розлилися широко, до Січі годі було приступити. Яковлев висипав шанці і з гармат став обстрілювати Січу. Гадаючи, що досить її дошкулив, на лодках припустив штурм.

– А запорожці? – спитали знов ті самі голоси.

– Оборонялися хоробро. Кількасот москалів у завзятім бою лягло, більше, ніж було всіх запорожців у Січі, бо було їх там душ триста з лишком, інші з Гордієнком пішли.

– І що, і що? – питалися, очима повисаючи на устах оповідача.

– І була б Січ відперла Москву, коли б не зрада.

– Зра-а-да?..

– Зрадив наш таки чоловік, Гнат Галаган, бодай би його сира земля не прийняла, бодай би його ім’я разом з Носовим вовіки прокляте було! Галаган надтягнув зі своїм полком і з драгунами князя Волконського. Запорожці, побачивши далеко в степу куряву, думали, що це надходять татари, котрих їм хан у допомогу прислати обіцяв, і врадувалися дуже. Аж небаром виявилося, що це за пособники прийшли! Гнат Галаган добре знав Січ, бо й сам колись пробував у ній, знав план фортеці, всі її входи й переходи, всі тайни, яких Яковлев знати не міг. Під’їхавши до Січі, гукнув: «Піддайтеся і покоріться. Вас помилують. Я на це хрест святий цілую!» Скажіть, як же було не повірити колишньому кошовому? – спитав Мручко і глянув по зібраних. Та ніхто й пари з уст не пустив. – Запорожців під тую пору обмаль було на Січі. Як кажу, душ живих сотень три з лишком, а ворога сила! Так повірили Галаганові і – здалися.

– І – здалися, – сумно притакнув Чуйкевич.

– А Галаган? – спитала Ганна і глянула на Мручка повними сліз очима.

– Хто раз свого рейментаря зрадив і на чужу службу пішов, лицарської честі позбувся, той не чоловік, а звір. Як звір лютував пан Галаган на Січі. Товаришів своїх по «достоїнству» казнив. Одним рубав голови, других вішав, інших мордував так, як у поганстві за давніх мучеників не бувало. Як у Батурині, так і тут на тратвах до шибениць і хрестів прибивали людей і пускали для постраху Дніпром. Тьфу!

Сплюнув і очі рукою прикрив. Видно, що не міг спокійно розказувати про тії звірства. Чуйкевич нервово ходив по хаті, Мотря крізь вікно дивилась кудись у далечінь.

– Навіть покійникам спокою не дали, – розказував Мручко голосом, дрижучим від зворушення. – Розривали могили, викидали мерців, втинали їм голови, здирали шкури і вішали на списах. Дич! Сіркову могилу теж зневажили і перед чернечими гробами не спинилися. Живодери! А тоді всі курені і всі будівлі зруйнували і спалили, вали й фортифікації збурили, гармати вивезли, січову церкву злупили і, забравши старшин, у диби закутих, відійшли геть. Кажуть, цар дуже похвалив Галагана за те, що він прокляте хубло, корінь зла і зради знищив і Бога Всемогущого «благодарив за це зі стрільбою». Та чи Бог ці благодаренія приняв, не знаю.

– Бог москалям сприяє, – промовила крізь сльози Ганна. – Від нас він відвернувся.

– А як же не відвертатися, – питався Мручко, – коли ми обиджаємо його незгодою, сварнею і найгіршим із усього зла – зрадою?! Поки на Україні виростатимуть Носи й Галагани, поти нам добра не буде. Не дивуюся нашим чорнякам, що затуркані й заголюкані йдуть туди, куди їх силою потягнуть, або як вовки і шакали по лісах та нетрях жирують, але панству нашому ніяк простити не можу, що воно, як полова від зерна, від свого гетьмана відлітає. Не через що друге, а через них пропаде Україна!

Зніяковіли, почувши таке слово з уст бадьорого Мручка. Зле з нами, коли й він сумної починає!

Аж відізвалася Мотря:

– Полова хай летить, та останеться зерно. І хоч його нині копитами в землю затопчуть і кров’ю поллють, прийде весна, зазелениться і колосом здоровим покриється українська нива. І чим тяжчий буде посів, тим буйніші збиратимем жнива. Збурили Січ, так що! запорожці новим кошем сядуть, а збурять і його, нове місце знайдуть, наша земля велика. І буде так, поки в кождій українській груді своєї Січі не буде…

Стояла у вікні, лицем звернена на хату. Гаряче українське сонце золотими контурами обрисовувало її стать. Волосся горіло, як сяєво над головою святої.

– Сказали «аз», скажемо і «буки», – промовив Мручко, поклонився у пояс і вийшов.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 459 – 462.