48. Поранення Карла

Богдан Лепкий

Король Карло стягав свої війська близь Полтави, москалі збиралися на лівім березі Ворскли.

Отаборилися шанцями і редутами між Петрівкою а Крутим Берегом, направо й наліво били стовпи і фашини в болотах та строїли мости для переходу через Ворсклу.

Шведи напроти московських редут висипали невтомними руками запорожців свої контрредути.

Москалі вибрали найближчу віддаль від Полтави, построїли тут наисильнішу редуту і хотіли з того місця переломити шведські контрредути, щоб поспіти Полтаві на відбій, бо цар принаглював їх до того. Він за всяку ціну хотів вдержати цей город. «Предкладаю вам, – писав до Меншикова, – два способи. Перший напад на Опішню, щоб таким чином зробити диверсію, а другий підійти з лівого боку під Полтаву і старатися післати туди людей і муніцїю».

Меншиков скликав воєнну раду. Явилися: Рєпнін, Ренцель, Даль, Боль, Шенбург і другі. Рішили післати генерала Беллінга, щоб перейшов Ворсклу нижче Полтави, обійшов город і напав на Опішню, генерал Гольц мав переправитися вище Полтави і вдарити на Будища. В той спосіб хотіли відтягнути Карла від облоги, щоб тоді кинутися й перервати блокаду.

План не вдався. Шведи відбили москалів з великими втратами і всі свої сили згуртували під Полтавою. Пішли в хід усякі воєнні фортелі. Меншиков вдавав, що готується переходити Ворсклу в однім місці, а між тим у другому переправляв бригадира Головіна з 900 москалями, перебраними за шведів. Головін щасливо передістався до Полтави, але в два дні пізніше, під час випаду з твердині дві його роти шведи витяли, а решту з самим Головіним взяли у полон.

Дня 4 червня [1709 р.] прибув під Полтаву сам цар Петро. В пустій бомбі післав Келлінові відомість про свій прихід із Таганрога, дякував гарнізонові.за хоробрість і обіцяв скоро звіль нити твердиню. Розглянувшися у ситуації, велів Скоропадському нападати на тили шведської армії, а генералам Рене й Алляртові перейти на правий бік Ворскли, щоб тривожити ворога безнастанними нападами на його частини, які мусіли відриватися від головної армії й добувати для неї фураж і провіант.

З приходом царя положення шведів і козаків помітно погіршилося. Цар привів нові свіжі сили, нову артилерію, муніцію й провіант. У його під рукою було 80 тисяч війська, крім того, Скоропадський зі своїми козаками, Долгорукий з шістьма полками і з 4 тисячами калмків і волохів, разом близько сто тисяч москалів проти утроє меншої армії Карла й Мазепи.

Дня 17 червня припадали уродини короля Карла. Але він заздалегідь заповів, що не бажає собі, щоби їх в який би то не було спосіб святкувати. Це такий день, як і другі.

Сутеніло, мовкли стріли. В Полтаві і в таборі шведськім люди збиралися відпочивати.

Гасли огні, мушня заспокоювалася, тільки задуха стояла страшенна. Поля, вали й мури, розігріті за днини, віддавали тепло, прямо ригали ним на втомлених денними боями людей.

Король довго ходив по своїй квартирі, ніби втікав від. своїх думок. Не міг. Тріснув дверми і подався до квартири Левенгавпта.

Левенгавпт, не розбираючись, положився на свій шкурою вкритий тапчан, докурював люльку і проклинав полтавські мухи, що бреніли, як бджоли в улику, і не лиш кусали, але й лізли до очей, до носа і до рота, що ніяк обігнатися від них не було можна. Стеля була прямо чорна, в углах роїлося, від стіни до стіни висіли гидкі гірлянди. Левенгавпт обтулився довгим волоссям і думав про свою Зеландію, про студентські часи в Люнді, Упсалі й Ростоку, про службу в армії баварській і про нещасливий бій біля Лісної. Всьо міг забути і всьому простити, навіть українським мухам, лиш остання безталанна битва не давала спокою хороброму генералові. Аж витрусив люльку, погасив світло і пробував заснути. Нараз почувся легкий стук у двері.

– Який там чорт? – спитав сердито.

– Це я. Простіть, коли бентежу, – відповів король.

Левенгавпт схопився, запинав каптан і виправдувався.

– Keine Ursache, Bagatalle, – заспокоював його король. – Я до вас на годинку розмови. Позволите?

– Це для мене, не знаю, чи більша честь, чи приємність.

– Без компліментів, генерале. Я давно не балакав з вами.

– Ваша королівська милість гніваються за Лісну.

– Лишім минуле, а про будуче думаймо. Яка ваша гадка про наше положення воєнне?

– Воно важке.

– Знаю. Але що ви на мойому місті робили б?

– Я? – і Левенгавпт поправив своє довге волосся. – Я лишив би Полтаву і всіми силами вдарив на ворога. Він готується до переходу через Ворсклу, і такий несподіваний удар, на мій погляд, міг би увінчатися успіхом.

– Гадаєте? – спитав король і, не дожидаючи відповіді, перескочив на іншу тему. – Кажете, що москалі збираються переходити Ворсклу, так тоді поїдемо й переконаємося, чи це правда. Тут у вас і так страшенні мухи. Не люблю тієї погані. Добре?

– Бажання вашої королівської милості це приказ для мене, – відповів Левенгавпт і плеснув на чуру, щоб подав йому коня.

– Котрого?

– Того, що менше втомлений. Поїдеш з нами і візьмеш ще одного коня про запас.

Поїхали.

Перебралися крізь ліс, направо лишили контртраншеї шведські, а наліво Яківці і блудили здовж берегів Ворскли.

Плила тихо, бо води було мало, відбиваючи у своїм плесі голубе небо, мерехтливі зорі і сильвети їздців. В руках одного з них лежала доля міліонів людей – там, у Швеції, і тут, на Україні, лежало рішення одної з великих війн, від нього залежав вигляд карти Європи, а він, як сновида, як новий Дон Кіхот, блудив понад сонною рікою. Оден стріл, і його нема… І що тоді?

Левенгавптові мороз пішов по спині. Не за себе боявся. П’ятдесят літ для такого вояки, як він, це досить гарний вік. Але король! Він ще молодий, може чудес доказати, він геній! І треба ж, щоб куля якого царського ступайкй або хлопа-бандити, як свічку на Божому престолі згасила це дорогоцінне життя?

– Ваша королівська милосте, чи не вертати б нам? Ми далеко відбилися від нашого табору.

Король, замість відповіді, показав на огні, що блимали на другому боці. Багато було їх, багато! Як блудні огники мерехтіли на болотах. Левенгавпт боявся, що король кинеться у воду, переплине ріку і зачне їх гасити.

Король справді повернув конем і з’їхав з берега. Кінь стрепенувся, похилив голову і зачав пити воду.

– Вони і тут закладають фашини, – говорив король. – За кого вони мене мають? Піддурити хочуть. Це маскований перехід. Правдиві там, – бачите, – нижче Полтави, недалеко наших контртраншей, і тут, перед Петрівкою, а головні їх сили біля Крутого Берега. Нам найкраще було б вдарити від Яківців і від наших контртраншей і окружити їх.

– Оден на трьох, – несміливо завважав Левенгавпт.

– Ми вже оден на вісьмох ішли й побіджували. Не в числі річ, а в духу, генерале. Рішає дух, ум, геній, не фізична сила.

Нараз король зіскочив з коня.

– Сядьмо собі. Така гарна ніч. Маєте свою люльку? Закуріть!

Левенгавпт ще раз пробував намовити короля до повороту в табор.

– Ваша королівська милість не дорожать собою. Не доспимо ночі, а завтра знов буде гарячий день.

– Ах, що там одна ніч! Я і так не сплю добре. Мухи не дають. І ночі тут якісь такі дивні, мрійливі, що не хочеться спати. Гарний край, – правда?

– Гарний, та нещасливий.

– Багато тут душі, думки, мрії, поезії, а москалі бездушною силою ідуть. Матерія духу побідити хоче. Мені хотілося б пособити духові у боротьбі з тупою фізичною силою. Скільки духу в тім старику Мазепі! Мимо своїх літ, він молодий, він до смерті молодиком’ останеться.

– Піпер і Гілленкрок не люблять гетьмана Мазепи.

– Піпер і Гілленкрок старі душею. А в Мазепі і в запорожцях єсть щось свіжого, молодого, нового. Це край будучності, тут колись гарно буде, дуже гарно!

– Але не зараз, – заперечив Левенгавпт.

– Що значить в історії зараз? – спитав король, встаючи і простуючи крижі. – Як тут широко, вільно, як легко дихати грудям!.. Поїдемо!

Благовістилося на день. За московськими лініями паленів край неба. Ніби небо розтворилося. Легенький туман піднімався з-над Ворскли. Земля після вчорайшої спеки будилася відсвіженою і вмивалася поранним туманом.

В чагарниках будилися птахи і щебетали.

Нараз туман піднявся, як занавіса в театрі, і через Ворсклу видно було не огнища московські, а поодиноких їздців і піших.

– Вісімнадцятого червня, – промовив, ніби щось пригадав собі король.

– День уродин вашої королівської милості, – доповів Левенгавпт і припав до руки Карла. Його викотисті губи задрижали, хотів висловити свої бажання королеві, та не знаходив слів.

Король відірвав руку від його уст.

– Лишіть, генерале, лишіть! Знаю ваші думки… І усміхнувся.

– Мої уродини, а ви жалуєте мені маленького amusement à la moutarde. Бачите, які ви!

– Я готовий на все, – відповів Левенгавпт, – але ж без конечної причини не годиться виставляти на смерть навіть звичайного вояка, не то королівську особу. Москалі побачили нас. Вони стріляють, ради Бога, вертаймо!

В цей мент свиснула куля, і Левенгавпт повалився з коня.

Король глянув.

– Bagatelle! – крикнув. – Ви цілі. Москалі тільки коня вашого вбили, вам другого дадуть, – і гукнув на чуру, щоб боржій подавав другого коня.

Левенгавпт пересівся, а король стояв у воді, ніби визивав на бій небезпеку, ніби глузував собі зі смерті.

– Я тут! – ніби кричав цілою своєю появою. – Прийди і ставай зі мною до боротьби!

Левенгавпт довгу хвилину не міг відірвати очей від свого короля, озареного рожево-золотим сяєвом сходячого українського сонця. Аж холодний розум старого вожда переміг захоплення людини. Він під’їхав до короля і товариським тоном сказав йому:

– Ваша величносте! Не годиться губити звичайного вояка, а не то старого генерала. Я вертаю.

Король зніяковів. Тут уже був натяк не на нього, а на те, що він не дбає про своїх людей і… поїхав за Левенгавптом.

Назустріч їм їхав відділ трабантів, котрих вислали з табору в розшуках за королем. Король не сердився і не дивувався. Це лучалося не раз. Навіть не звітався з ними і не питався, що під Полтавою чувати. Їхав, не поспішаючись, хоч кулі перелітали через Ворсклу і, здавалося, шукали його.

Нараз став. Здавалося йому, що москалі переходять Ворсклу.

– Спинимо їх! – гукнув на трабантів і почвалав туди, де ч щось копошилося в корчах. Глянув, не було нікого. Привид розбурханої уяви – нерви, – і завернув коня.

Та в ту хвилину свиснуло кілька куль. Одна з них попала королеві в ліву п’яту, перебила зап’яток, пройшла підошвою і застрягла між пальцями.

Король навіть не дригнув. Закусив зуби і правою ногою торкнув коня. Але з лівої стала капати кров.

Побачив це оден з трабантів і сказав Левенгавптові. Левенгавпт глянув. Король був блідий, але кріпко тримався в сідлі.

– Ах, ваша величносте! – крикнув Левенгавпт. – Сталося те, чого я так боявся.

– Пустяки! Це тільки в ногу. Куля між пальцями застрягла, але я скажу її вирізати.

Окружили його і спішили в табор. «Скорше, скорше!» – наглили в душі, щоб багато крові не сплило.

Так король не зважав на це. Переїжджаючи попри траншеї, оглянув їх, прикликав до себе Гілленкрока і Шпаррого і посинілими устами давав їм ради і прикази.

– Ваша королівська милосте!.. – почав Левенгавпт, але король перебив йому:

– Пустяки, генерале, пустяки! Хірург виріже кулю… – і похилився.

Левенгавпт підбіг і підтримав короля. Його занесли до квартири, в дімку під самими окопами Полтави.

– Тая куля рішить про долю східної Європи, – сказав Піпер до Левенгавпта, замикаючи двері за хірургом, що лишився сам на сам з королем.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 453 – 458.