1. Леклерк на хуторі Варва
Микола Лазорський
Пан Леклерк осів поки що на хуторі Варва, де жили заможні гніздюки-козаки Бодянські. Тут було багато простору, багато ярої пшениці, а ще більше добрих, зичливих селян. Досить було сказати, що він побратим козацького старшини Миколи Хлюпала, як вже його посадили на покуті, поставили міцної оковитої повнісіньку тикву, а в додаток до ковбас та сала ще й великий полумисок пухких вареників, суто хуторських і таких смачних, що самі просилися до рота. Все це ставилося на стіл з лепськими припрохами та низькими поклонами.
Врятував тендітного дидаскала від видючої смерті, від тих незвичайних наїдків та напитків сам же сотник Хлюпало. Приїхав саме впору, як і вмовився був з паном Леклерком. Правда, приїхав, спізнившись на цілу обідню часину. Але все те не великий гріх: гості, як і свої люди, вже добре пообідали і тепер збиралися полуднувати, як десь на край шляху зачули іржання коней та гуркіт воза, ще й посвист якогось чужого козака, бо на хуторі Варва козаки свистять не так, а собаки валують і зовсім на інший копил. Всі вискочили з хати. Першим вздрів гостя Максим Бодянський, якого тут просто прозивали Бодою.
– Бий мене сила небесна, – гукнув Максим, – та це ж пан сотник! – і підтюпцем побіг до воза.
– І направду пан сотник! – гукали всі разом, обступивши добрячого воза.
– Не забув і свого коня… що то значить козак!
– Та дайте хоч привітатися як слід… – пручався пан Хлюпало, – дайте перепочити…
– Е, голубе, перепочинеш в хаті за столом, а тепер почолом каємося…
– Дорогий гість… – просувався до гостя старий козак з шрамом біля того місця, де мусило бути вухо, а було тільки червоне місце.
– Коли було, та коли й буде… – вже втирав сльозу вусатий козак з пістолем на широкому поясі. – Хутори ж… Степи та коники…
– А ми все на ланах та на ланах… Бачимо тільки орла-степовика та чуємо посвист вільного вітру… Сідай, голубе, ось біля побратима та випий варенухи, там така лепська… А тим часом послухаємо заїжджих, що діється у світі, може й нам знадобиться. Не треба цуратися ні бича, ні калача.
– Та тут повно людей, як у полі, як бджоли-трудівниці! – дивувався пан сотник. – Всі живі-здорові? – питав зараз же після чарки, підсовуючи поросятину…
– Всі, всі… – гули ратаї, засмаглі на весняному сонці…
– Не бачу Сави Нечволоди, Дороша Піскуна, Левка Ланця…
– От тих і немає… Поминаємо як убієнних…
– Нечволоду москалі настромили на вила, а синка кинули на кострище… спалили живцем. А той, як його, Піскун вже буде рік, як упокоївся в селеніях праведних: боронив жінку від поляка-постояльця та дістав рушницею по голові… Левко насмілився не пустити до церкви москаля з люлькою в зубах, так і той дістав…
– Тут, братику, пішла така веремія, – прихилився до сотника Карпо Боденко. – Ляхи почали засилати до хуторів жовнірів своїх, а москалі й собі те ж роблять… Наші почали відбиватися від постояльців чим хто міг – більш сокирами та косами, а хто й пістолем. Грабують нас щоночі, найпаче всі оті христопродавці лізуть до церкви, до жінок. Просили у старшин допомоги, вдавалися і до великих панів, так тільки обіцяють, мовляв, приїде гетьман, той дасть пораду. Тоді ми на свій розсуд збираємося і рятуємося, не жартуючи…
Кожен квапився сказати щось своє, кожен просив порятунку, кожен не знав, як спекатися москаля-злодія, лиходія, розпусника й ґвалтівника, були й такі, що плакали, гірко плакали, а ще були й такі, що мовчали, крилися з тугою, горем та все гладили ефеса козацької шаблі.
Пан Леклерк тільки дивувався: лепський нарід! Їхав сюди – всі остерігали дома, боялися, щоб бува дикуни не спалили живцем в тому далекому степу. Адже чули, що таке роблять ляхи в мідяних биках з усіма чужинцями. Направду ж виявляється, що козацький нарід – чемний, гостинний і дуже добрий, а ворогів, і то яких ворогів! має досить з усіх боків. Гостинність увели в культ чемності. Коли немає чим пригостити, настромить галушку на спичку і з поклоном, наче у Версалі, так і піднесе мандрівнику «покуштувати гречаника». Пан Леклерк згодом не одного разу куштував таку козацьку їжу.
Всі сердечно вітали гостей ще й тому, що приїхали вони з-за моря, мабуть же, знають багато, більш, як хуторяни, можуть розказати й такого, чого й не снилося тут нікому. Слід розпитати гарненько, не пропустити бодай словечка. Прибігали адже чабани з далеких степів, всі з байбарами в руках і в дьогтьових сорочках, щоб не липла яка хороба. На чужинця дивилися зачудовано, бо ж той пан бачив самого круля, що бився навкулачки з турецьким султаном! Присягався й землю їв сам Терешко Купер’ян, що так воно було. Дорош Лоскотун витер засмаглого лоба і просто підійшов до незвичайних гостей.
– Чи правда то, – питав він обох мандрівників – Хлюпала і француза, – правда, що ви, панове, їли з одної миски кашу з крулем та говорили з ним нашою мовою?
Але його відсунув геть на бік Павло Кучма, заможний козак з далеких степів, що й жив на Кучманівці.
– Нам треба знати, чи той круль споживає баранину і скільки йому треба доставити… отару чи цілий шмат… Я продам поцінно, хоч і на тисячу…
Але й цього відсунув на бік вже панотець Андрій. Він тільки погладив вуса і спитав:
– В яких справах мостиві пани загналися так далеко у степові наші осідки? Чого шукаєте, чого питаєте?
Леклерк сам дав відповідь:
– Опинилися ми у вас тут припадком, так би мовити, хотіли перепочити, бо їдемо далі, в глиб України, в своїх справах. Ні король, ні Туреччина не збираються воювати з Москвою, все скрізь тихо, мирно, і всі розводять овець багато і на продаж і для себе. Про будь-які заколоти не чув теж. Бачу й тут люди є заможні, є й убогі, так, як водиться скрізь. Січ Запорозька перейшла до Московії…
– Те добре знаємо й ми, – тихо мовив панотець… І в голосі його почувся не то великий сум, не то жаль,
що Січ стала під московську руку.
– А все ж нашої голоти пішло багато на Низ шукати кращого життя, бо там хоч і не воюють тепер, так і панщини немає. Люди передають, що життя стало просторіш під запорожцями. Дехто і розкошує на врожайних землях, передають, що живуть добре, споживають свій хліб, не панський… свій…
– Нашому брату-сіромі хіба багато треба, – кахикнув у долоню нужденний ратай, – хтось ласкаво обійдеться – ми вже й радіємо, як малі діти. Тяжкувато, нема чого й казати… Інший терпить-терпить, гульк! – і немає вже на селі – втік на Січ… Таких втікачів і за день не перелічиш… Кажуть, там у вас живе наш правдивий гетьман, зветься Григором Орликом. Він ще не справжній Орел, а тільки гетьманич Орля, все ж кажуть, ніби побивається, тужить й вельми побивається нашою долею… Вельми ридає… Жде, щоб виросли крила, тоді й візьметься за козачу шаблю. А зараз, гомонять, сидить він у далекій землі, у вас там десь, хоч і в палаці, так за тяжкими гратами…
– Чув і я за того Орлика, та й усі села знають про нього, – озвався високий селюх з довгим вусом та підстриженою «в скобу» головою. – Кажуть, з діда-прадіда правдивий козак, бо й батько його – Пилип Орел гетьманував за Дніпром. Достеменно знаю, що там ото він бився з московським військом і тяжко побив того царя, так побив, що той вже просився укласти мир. Орел змилостивився, повірив москалині і таки помирився… Так що б ви думали! Збрехав москаль: обдурив Орла, дав великі гроші турецькому султану, щоб відступився, дав повну шапку золотих дукачів і султану та візирам, а сам став на Дніпрі з великою силою проти Орла… Так воно й пішло на пропаще. Турки, як ви знаєте, панове, жадні на гроші. Зараз же закатували Орла Пилипа та й кинули до фортеці. Борикався сердешний… так же не було сили… Куди там! А тим часом Московія обсіла всю Гетьманщину… Боронилася, так нічого не виборола, Москва цупко держить наш Край у жмені й не пускає на волю.
– А що ж сталося з гетьманом Пилипом? – кинув хтось з гурту.
– А помер, серце, помер десь на Балканах, самотою жив, самотою й помер, поховали не знати й де…
– Що й казати – тяжка випала доля…
– Так… тяженька… Тепер, гомонять, молодий його син – Григор Орлик єднає вашого круля, ясний пане, йти походом на того москалину. Так воно чи інак, а поголоска ходить межи людей така…
– Виходить, панове, той молодий Орел і є наш правдивий гетьман…
– Так воно е, так і мусить бути…
– Святе Письмо глаголить: «Хто за ойчизну не хоче воювати, той з вітчизною мусить і загибати», – по-пророчому підніс вгору два пальці панотець Сімеон.
«Це ті, – думав пан Леклерк, слухаючи пильненько гостей, – це ті, що знають ліпше за мене того емігранта-гетьманича. Видно з усього, дістають правдиві вістки з Січі від метких старшин, покладають надії все більше не на ту Січ, тільки на молодого Орлика, якого адорують й по цей день… Якось молитовно згадують того гетьманича. Здається, аби свиснув, всі кинуться до зброї… Адже бачу всі вважають гетьманича Орлю правдивим достойником і наслідником гетьманату, тільки того молодика по смерті гетьманів Івана Мазепи і його батька Пилипа Орлика. Он воно що!…»
У просторій хаті стало нараз тихо… Несподівано мандрівник з граничною ясністю тут, у цій степовій хаті, довідався, кого саме Велика Гетьманщина хоче бачити у себе гетьманом, правдивим гетьманом, що міг швидко затамувати великі болі вкраїнського народу.
Нитку до клубочка пан Леклерк все ж таки впіймав.
– Генерала Григора Орлика я теж добре знаю, – сміливо мовив лан Леклерк. – Чоловік він направду військовий, народжений у Гетьманщині, кажуть, навіть з самої Полтави, де були жахливі бої, де стався моцний зудар двох потуг, де його отець бився на пропаще проти Московії по боці шведського короля проти московського царя. Отже, не має нічого дивного, що він так палко любить свій Край, хоч і далеко заїхав не з своєї волі. Вчився за морем у Франції, там же став і служити, дослужився до генеральського чину, а ніколи й на часину не забував своєї коханої Матері-України. Та так сталося від Бога, що мусив був присягнутися служити вірою і правдою все тій же Франції, яка ще малим приголубила цього достойного свого сина. Щоправда, він домагався свого права в Гетьманщині, просив про це й самого короля. Всі. обіцяли допомогти при нагоді. Відтоді минуло багато часу, багато чого змінилося у світі, і те, що видавалося колись легким ділом, тепер стало затяжким або й неможливим. Набігли нові хвилі, набігли й нові турботи скрізь, у всьому світі… Тільки бажання не змінилося, тільки любов до Матері-Землі та сама незітерта, поки й віку… Так і зараз… У Франції пішов негаразд, такий негаразд, що може треба буде втихомирити край і оружною силою.
Всі ми не хочемо війни і молимо Бога, щоби дав Він нам пережити лихоліття і зажити у Бога ласки на довгі віки.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 197 – 202.