3. Леклерк і Хлюпало у Миргороді

Микола Лазорський

Минуло кілька років з часу, як пани Заруцькі переїхали з хуторів до Миргорода, де панотцю Андрію дістався від матері добрий маєток. Тут у них був і вишняк – шпанка, і врожайні луки за садом, і навіть вітряк. Були вони бездітні, дожидали все свою небогу Оксану з-за моря, та так і не діждалися, не було вісток. Тільки коли приїхали незвичайні гості здалеку, з тої незнаної країни, що зветься Францією, дістали від своєї небоги й листа. Писала багато, та все таке, що тяжко хапало за серце. Писала, що заручилася з милим чоловіком, та не нажилася як слід. Приїхав він теж із-за Збруча, але постріляний невідомо ким при переправі через річку і скоро потому помер у лікарні.

Поховала його у Франції, сама ж лишилася з малим сином жити у доброго панства. Чи коли приїде на батьківщину, важко вгадати, бо й сама вельми недужає, минулися молоді роки, молоді сили, як колись, тільки й надії на синка Михайла. Тепер син підріс, вчиться всяким наукам за кордоном. «Коли Бог сподобить, може, й озвемося, коли не я, то Михайло приїде, бо дуже хоче побачити Край свого батька».

Так писала…

Поплакали старенькі, пожурилися, панотець помолебствував болящу Оксану. Тоді порадилися і взяли у прийми сироту хлопчика, що звався Левко Безрідний, а вчився тут же, в Миргородській школі при церкві, де настоятелем був панотець Андрій. Тепер Левка вони всиновили і захотіли заопікуватися ним, як годиться.

Ось уже другий день, як у них гостюють люди заморські, хоч і вміють говорити по-нашому, а один так і зовсім добре чеше по-нашому, зветься сотником Хлюпалом. Зараз сидять за широким дубовим столом, застеленим гарним обрусом, біля них упадають господарі та все припрошують їсти-пити. Паніматка в межи часі розповідає, що пише її мила Оксаночка, та все витирає очі хусточкою.

– Пише… Михайлик виріс, змужнів… ох… щось око запорошило… змужнів й собі приписав… Коли укінчить вищу школу, неодмінно приїде до нас жити на стало. Ох-ох… подумайте тільки! Приїде доглядати нас, хоче уцілувати руки тим, кого його матуся називає своїми заступниками-охоронцями, найдорожчими рідними.

І вона знов в який вже раз витирала очі та бігла до креденця: забула ж поставити до столу гірчицю!

Панотець Андрій, вже добре-таки посивілий, побожно хрестився та все хитав головою.

– Все від Пана Бога. Така доля нашої голубоньки Оксани. Хай вже живе за морем, коли так судилося, абу була здорова. Коли не сподобив Бог побачити кохану нашу Оксану, то, може, зустрінемо її синка в рідному краю його батьків. Ач, який завзятий! І не бачив Гетьманщини, а що пише! Хочу, каже, уклонитися рідній землі, бо то земля моїх батьків, а коли так, то земля моя, бо я їхній син! Мій безталанний отець помер на чужині, а вмираючи, заповів мені жити в Гетьманщині та послужити їй, як годиться чесному патріоту. Он що пише юнак, хай йому Пан Бог дає щастя-долі, хай здоров росте!

І він став штиво припрошувати панство покуштувати домашньої печені, випити чарку наливки свого виробу.

– То все робила і пекла мадам Зарусська? – пробував пироги пан Леклерк.

– Так, сама, добродію, все сама! Прошу гиндичини, а ось карасі у сметані. У нас добрий ставок, так я наказав хлопцям наловити свіжої рибки заради сьогоднішнього дня: випало ж велике свято… Клечальна ж неділя, та й гостей добрих послав Пан Бог… Такі дорогі, несподівані гості, нам старим на велику втіху і радість… Вісточку ж привезли з далекого краю від найдорожчої у світі дитини.

І старий панотець тремтячою рукою став витирати очі.

Гості їли, смакували і все ахали, найпаче Леклерк, хоч і мало їв. Цим він дуже дивував паніматку Анастасію: вона непокоїлась, чому чужинець так мало їсть, а тільки все прихвалює.

– Чому цей пан… як його… Левко…

– Людовік, – виправив пан Хлюпало, ковтаючи пиріжок одним ковтком.

– Пан Людовік мало їсть, може, воно йому чим не пасує або не смачне?

– Ні, – всміхнувся пан Хлюпало. – Дуже смачне, але він, паніматко, француз, тому і їсть так мало.

– Гм… ото морока! – бідкалася паніматка, – може, його пригостити варениками з свіжими вишнями без кісточок та ще й медом у щільниках… Мій панотець дуже любить такі вареники…

– Не турбуйтеся, паніматко. Я все живу з французами, їх у нас на селі повно, і всі вони отак їдять небагато: кожен лизне, як киця, і вже наївся. Я на первих порах сам дивувався, а згодом звик до того дива. Думав, може, в злиднях, обсіла панщина, як буває у нас… Так ні – всі заможні, немає навіть старців, немає кому милостиню подати за царство небесне чи там подати ради Христа гривню… Живуть добре, дай Бог кожному. От вони люблять пити наливку. У них багато винограду скрізь – і на селах, і по містах. Доводилося багато блукати по світу, а ніде не бачив таких пишних виноградників, як у Франції. Але вина п’ють трішки: наллє, приміром, чарочку й цідить її крізь зуби аби-аби цілу годину, більш за все люблять всі теревенити.

– Гм… що й казати, делікатні люди… заморські. Ну, а ми грішним ділом любимо і поїсти, і випити, й діло зробити лепсько.

Пан Леклерк скоса поглядав, як панотець уминав поросятину до хріну і запивав тернівкою, тоді як служниця Христя з червоними, як калина, щоками й карими очима все носила різні пиріжки, ковбаси, вергуни, смажені горішки, пухкі з родзинками пампушки, підсовувала карафи з наливками різних кольорів та й неоднакового смаку.

Пан мандрівник чемно посміхався, штиво кланявся, казав «мерсі боку» і, видно було, непокоївся. Йому пан сотник натякнув, щоб боронь Боже не палив тютюну в світлицях панотця, де пахло тільки ладаном, смирною всуміш з чебрецем, васильками та полином.

– Щоб бува не завдати панству тяжкої прикрості! – шепнув він чужинцю, який уже був витяг чепурненьку люлечку.

Пан Леклерк зітхнув, посунув до кишені люлечку і взявся за вергуни. Очевидно, вони йому сподобалися найбільше: він кришив їх на маленькі шматочки, жував, прицмокував і раз у раз питав:

– Чи не чуло панство якої-будь новини, такої, про яку б гомоніло все місто?

– У Миргороді нічого не чути дивацького, – казав панотець, ковтаючи гиндичину.

Пан Леклерк тяжко зітхнув і знов глянув на панотця: той присунув тепер миску з пиріжками, вже солодкими. Чужинець не питав, тільки поглядав штиво на господарів.

Панотець зрештою відсунув таріль, витер вуса і спокійно мовив:

– Все суєта суєт… В Гетьманщині поспільство не нагріє собі місця… Та й старшина журиться, дарма що Московія голубить чинами та маєтками, аби тільки корилася…

– Так, панотче, так… – притакнув і пан Хлюпало… І обоє схилили голови…

Пан Хлюпало в останню хвилину признався:

– Мрію закрити очі в рідній землі. Не мені тинятися по світу без притулку, ноги вже не носять… Все тиняюся, бо треба пособляти всім страждучим, листа передати з-за моря матері чи на словах сказати кому треба щось вельми важливе, а замінити немає кому… Так і вештаюсь… А вже б пора спочити десь на Полтавщині… Люблю цей куточок Гетьманщини… Люблю…

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 204 – 207.