6. Політичні розмови зі старшинами

Микола Лазорський

Панство розмістилося хто де хотів, більш гуртками або й зовсім нарізно. Гомоніли всяк своє, як то кажуть, теревенили по заході сонечка. Але були й такі, що не любили гаяти даремно часу, все старалися висмоктати серед товариства якусь новину, найпаче ті, хто жив далеко, десь по глухих хуторах.

– Я все хочу, панотче, щось спитати вас, – нахилився генеральний старшина до панотця Заруцького.

– А що саме? – стрепенувся той, бо вже став куняти у вигідному кріслі й навіть забув і про гостей, і про свій Миргород.

– Не в гнів буде сказати: як воно лучилося, що ви, панотче, поквапно так кинули свою Нехворощу і переселилися до Миргорода? Добре знаю, що там була гарна ваша садиба та й парахвіяни любили вас, навіть клопоталися про вас перед всечесним єпископом, хотіли притьмом лишити вас у себе… гм…

– Сам пішов… – нерадо кинув панотець.

– Самі пішли, кажете, я це знаю, яка ж така сталася притичина, – дивувався старий Гудович. – У нас та в Глухові всі дивуються…

– Багато що казати, а мало слухати, – зітхнув панотець. – Притичина була… прикра для мене…

– Гм… Все ж таки…

– Все ж таки притичина дуже повчальна для всіх нас – козаків. Повчальна саме тим, як москалі стежать за нами і час від часу хапають за горлянку… Коли є охота, послухайте та на вуса мотайте, а головне, не дуже кумайтеся з москалями.

– Виходить справа з гірким присмаком!

– Атож… – муркнув панотець. – Коли є хіть слухати, то… Трапилося лихо, а випало воно кляте з скрині. Простіш кажучи, лежала у мене в скрині переписана мною промова черкаського настоятеля панотця Федора Гурського… З тої причини й переїхав з Нехворощі до Миргорода.

– Не второпаю нічого! – дивувався пан старшина.

– Я й сам напочатку не міг збагнути, відкіль лихо, – вже сміявся панотець.

Він уже розбуркався і сам хотів потеревенити з паном Гудовичем, якого добре знав і навіть частенько частував у своїй хаті ще в Нехворощі. – Тепер бачите самі, що коротко не скажеш, а багато говорити по Святому письму – гріх.

– Гм… казання слухати не гріх, – всміхнувся старий козак.

– Ну, коли так, то слухайте, бо лихо ходить не по деревах, а по людях. Чоловік ви, мосьпане, свій, чому не сказати того казусу, що трапився мені. А трапилося таке: колись-то великий гетьман Богдан Хмельницький шукав собі доброго спільника під час війни з ляхами, мостивими панами. Від різних держав приїздили в Гетьманщину депутати в цій досить важливій справі. Приїздили не з порожніми руками, а з дарунками, коштовними дарунками. Та справа не в дарунках, а в тому, як їх було закутано. А закутано було по-різному: поляки закутали в дорогі шовки, турки – в цінні килими, москалі прислали й собі дарунки, але загорнули в рогіжки. Саме тоді в Переяславі скликано було нараду (1654). На нараді мова мовилася, як державу єднати до військової спілки. Всі говорили, але не всі однаково. Наприкінці сказав і своє слово депутат панотець Федір Гурський: він радив аж ніяк не приставати до московської спілки, бо добре знав підступну вдачу тих москвинів від низів й до гори. Він говорив: «Ті московські рогозяні дарунки нагадують повість з святого Євангелія про трьох царів або волхвів, що піднесли малому в сповиточку Христу Спасителю дари: золото, ладан і смирну. Дари ті пророкували – битіє, страждання та вознесіння на небо. Золото означало королювання, ладан – погреб, смирна – божественність. Так і ці дари, піднесені трьома царями нашому молодому козацькому народу, знаменують і долю його. Чим покрито або зодягнено дари, тим покриється й народ, якого привабить спокуса. Дари польські вкрито в дорогі шовки, то й народ наш з поляками буде мати шовки, розкіш, дари турецькі вкрито цінними килимами, то й народ наш буде розкошувати, дари ж московські вкутано в рогожу, тож і народ наш, що піде в спілку з Москвою наїзницькою, напнеться в рогожу й житиме під рогожею, ходитиме вічно в рабській гуні. І це пророкування найправдивіше буде від усіх оракулів у світі». Таку сказав промову панотець Федір Гурський. І вона, та промова, так схвилювала всіх, що багато хто переписав її для себе та приятелів. У промові ще були гострі та ущипливі, а може й образливі для Москви слова. Не знаю. Переписав і я її чепурненько й сховав до маленької скриньки, що стояла завжди на великому комоді… Він замовк і позіхнув…

– Оце і все? – знизав плечима пан старшина.

– То-то бо й ні! Якби на цьому й був кінець, то не сидів би я в Миргороді, а спочивав би у своїй Нехворощі. Трапилося так, що моя паніматка якось порпалася у тій скринці, шукала чогось, а папірець, мабуть, і впав на долівку. Та на той час у мене були гості, був ще і москвин, полковник Толстой. Отой полковник, як я пізніш довідався, й підібрав писульку, нічого не сказав. Тільки через місяць так мене притьмом кличуть до Глухова в гетьманську канцелярію, хоч на той час гетьмана ще у нас не було, а натомість була колегія і керував тою колегією військовик-шкот на прізвище Кейт. Що за причина думаю тобі: податки сплачую, ні з ким не буваю на позовах, чистий, як шкло. Приїхав – і просто до того Кейта, того шкота, що ви його знаєте, мабуть, пане Василю.

Пан Василь мотнув головою.

– Добре знаю: хоч і шкот, а чоловік просто золотий. Нікого ніколи не налаяв, нікому не чинив шкоди.

– Так саме і я думаю. Слухайте ж, що вийшло. Був він сам у світлиці й зараз же показав мені того гемонського папірця, що загубився у себе в хаті. Я, правду казати, трохи сторопів, бо знаю: Москва вже не одного нашого старшину за цю промову Гурського послала на Сибір. Питає він мене: «Ви писали?» Зітхнув я, перехрестився в мислях, схилив голову й повинився. Дивився він на мене, дивився, а тоді й каже: «По суті, все це дурниця. Промова не ваша, а якогось панотця Гурського, сказана давно, та й самого того промовця, мабуть, давно немає на світі, але…» і постукав пальцем по столу. Та й знов своє. «Я, – каже, – і не кликав би вас, панотче, та ось прислали з Москви наказа зробити слідство, а винуватого покарати суворо. Що скажете, панотче?» «Чиніть волю пославшого вас, добродію», – кажу, а сам вже чуюся: ось-ось впаду, бо як-не-як, а вже старий, а й думка до того гризе: що буде з моєю паніматкою, чи ж переживе таке лихо? «Я ось що зроблю, – каже пан Кейт, – передам ваше діло до духовного суду, перешлю Переяславському єпископу й напишу, щоб наклав на вас епітимію легеньку, а зараз їдьте додому й ждіть». Що пережили, як намучилися з паніматкою, того й не сказати. Спасибі, єпископ милостивий наклав легеньку епітимію, тільки казав негайно рушити на Миргород, де не шастають москалі. Треба сказати й те, що по Миргородському полку не анафемують гетьмана Мазепу: полковник не дозволяє і сам єпископ боронить чинити таке беззаконство. Казав самому резиденту Шаховському, що гетьман Мазепа багато уфундував Божих церков, отже не можна клясти того донатора, який є в кожній нашій церкві в доброчинних граматках. По тих граматках аджеж і моляться за нього. Тепер сюди не лізе москаль, і я тут живу спокійно та правлю Божі служби без перешкод і всяких судів.

– Тееек… – протяг пан Гудович. – Направду добрий шкот: при іншому довелося би вам, панотче, їхати далеко, а може, пана Войнаровського шукати… Тут таке буває: москаль в’їдливий – не відпросишся й не відмолишся. Слава Богу, що так минулося.

– Я теж тієї думки і все молюся о здравіє тої спасенної душі, – зітхнув панотець Заруцький. – Ніякий Шаховський не помилував би, а от чужинець-шкот сердечний чоловік, дай йому Бог здоров’я.

Сиділи тихо, поглядали на парк, що навіть серед ночі видавався чорним оксамитом, та вгорі світили зорі-перлини раз у раз переливалися яскравими самоцвітами. Мимохіть всі дослухалися до солов’я, що десь внизу біля одинокої тополі в бузку ніяк не хотів вгамуватися у великих зальотах.

Десь у темному кутку сиділи пан миргородський полковник та ще генеральний підскарбій Василь Гудович. Обидва до всього прислухалися і до всіх приглядалися. Найпаче ж цікавилися, очевидячки, французом Леклерком. Пан Гудович підсів до пана мандрівника ближче, за ним присунувся і пан Капніст. Вони зразу ж повели розмову.

– Я чув, що ви, шановний пане, не так давно приїхали з Парижа…

– Так, – скоро притакнув пан Леклерк.

– Відразу видно вчену людину: знає навіть нашу мову.

– Мова ваша одна з найкращих слов’янських мов, а тепер я її наполегливо вчу, бо, може, доведеться тут прожити довгенько.

– Он як! – здивувався пан Гудович. – А дозвольте спитати: чи й досі живе у вас граф Орлик… Чули ми, що хтось з Орликів помер, а не знаємо, хто саме і скільки їх, навіть про таке нічого не знають у Петербурзі.

«Випитують ума»… – подумав Леклерк, а вголос сказав:

– Помер на Балканах старий Пилип Орлик, помер не так давно. А молодий Орлик, слава Богу, живий. Живе він у Парижі.

– А-а… Виходить, ви, пане, добре його знаєте?

– Так, знаю.

Підскарбій ніяково кахикнув.

– Виходить, ви, пане, добре знаєте Версаль і… гм… самих версальців?

– Не так і добре, а все ж… обов’язки вимагають знати…

– А що ж той молодий Орлик робить у Версалі? – вже грубо питав підскарбій.

– Я знаю, що він військовик, генерал і щодня їздить до військового міністерства в службових справах.

– Як же він там може працювати, коли він сам не француз, а українець?

– Так працює, як працює, скажемо, у вас шкот генерал Д. Кейт, який теж посварився з своїм урядом, як працює у Туреччині генерал-артилерист француз Бонвіль або адміністратор-німець у Московії генерал-губернатор Вейсбах… Виходить, можна, – всміхнувся пан Леклерк. – Та й то казати – цей Орлик виїхав з України, коли йому було всього шість годочків. Довго жив у Франції і там все своє життя провчився і проживав, там взяв шлюб з панною-француженкою. Ніякий він не зрадник, а втікач від московської несправедливості.

– Тееек… – вже іритувався пан підскарбій, тоді як пан полковник уважно розглядав француза, хоч у темряві бачив тільки кінчик носа та колючі очі.

– Одначе я чув, що пан Орлик їздить не тільки до військової міністерії, а й буває на секретних нарадах всіх міністерій, найпаче цікавиться міністерією закордонною і… найближче секретними справами двох держав – Московії та Гетьманщини. Того мало… він ще бачиться, і то таки частенько, з детронізованим королем польським Станіславом Лещинським. Га?

– Таких подробиць я не знаю, і все те, що говорите, мене не обходить. Я лише при своєму ділі тут, у Батурині…

– Але ще не в Батурині…

– Я тут, у Миргороді, в тій же справі, що й ви, панство: на гостинах та святкових розвагах.

– І листуєтесь?

– Атож… маю в Парижі родину…

– Хіба не буваєте на розмовах з графом Орликом і не чули, що він вже подав свому королю меморію?

– На розвагах не буваю, а за меморію знаю, бо сам я за фахом історик і цікавлюся Україною ще з Парижа.

– Що знаєте – скажіть, бо… Україна край не тільки пана Орлика, а й наш край! – невиразно махнув рукою пан полковник. – І що то за меморія?

– Меморії не читав, бо то не моя справа. Знаю тільки: писано для його величності короля Франції. По тій меморії виходить, що граф Григор Орлик – законний наслідник на гетьманську булаву, бо його отець був гетьманом в екзилю після померлого в степах великого гетьмана І. С. Мазепи. Граф Григор Орлик просив його величність короля Франції передати меморію до Міжнародного Трибуналу як апель о справедливість, апель на велику шкоду, заподіяну Москвою Українській державі. Всі права на гетьманську булаву віднині переходять до прямого наслідника в потомстві Орликів – до Григора Пилиповича Орлика. Так я зрозумів тую меморію?

– Так… – всміхнувся пан підскарбій. – Але… гм… Григор Орлик, як бачиться, трохи спізнився.

Видно було, як тінь пана Леклерка підвелась й низько схилила голову. Тоді гості почули голос тої тіні:

– Звичайно, справа завдала великої шкоди не тільки пану Орликові, а й усьому козацькому народу. Орлик спізнився на чверть віку, бо коли б не спізнився – Україна жила б і буяла красним цвітом вже тому двадцять років під булавою роду Орликів.

Він тихенько вислизнув у темний парк, але його догнав підскарбій і взяв за руку:

– Не думайте, милий пане, що я невдячний старшина. Прошу дозволити мені щиро утиснути вам руку і передати… передати пану Орлику найкращі побажання й щасливої зорі… Якщо не ми – старі, то почуєте за наших молодих… Ви ще почуєте за них… Ще раз…

І він стрімголов пірнув у гущу мовчазного саду.

Обидва мандрівники збиралися їхати на Полтаву. Пан Леклерк хотів побачити декого з старшини та ще оглянути гетьманську резиденцію як взірцевий архітектурний твір. Пан Хлюпало хотів у Полтаві швидше здати секретну пошту, а тоді вже їхати за кордон, хоч по правді планував відшукати у Полтаві своїх родичів і таких друзів, як, приміром, старшинську рідню Герциків, Довгополих, Максимовичів, Горленків… На Полтавщині ще жили й десь переховувалися рідні тих емігрантів-мазепинців, що все ще лякалися царських агентів і мали секретні криївки або жили під підібраним ім’ям. Всі вони жили якось нашорошено та все чекали ніби чого, а більш за все хотіли швидше притерти криваву розправу Московії саме на Полтавщині… Добре бо знали, яка то мстива держава, а мста її проймала всіх жахом азіатщини. Козацтво, певне, знало багато чого за ту Московію, але з обережності тільки шепталося, і то на вухо, і то добре оглядаючись.

І все ж вони збиралися.

І хоч від Миргорода до Полтави не так і далеко, все ж загаялися, найпаче в Обазівці, куди звернули, щоб потрапити на Божу службу. Звичайно, як чужинець пан Леклерк задивився на барвисту картину народного свята. Він вступив замиловано до церкви й побожно прослухав «Херувимську», що її співав архієрейський хор. Так само разом з натовпом тричі обійшов церкву. Пан Хлюпало сидів у візку, бо дуже натрудив ногу, а все ж пильно прислухався та придивлявся.

їх обступили і стали розпитувати:

– Ви, мабуть, москвин? – питала кароока молодиця, роздивляючи пана Леклерка.

– Ні, я француз…

– Так би я вам і повірила… Французи не підуть до нашої церкви, а ви прийшли та ще й перехрестилися… Тільки ноша на вас не московська, не їхнього крою, – торсала вона за рукав мандрівника.

Чоловіки теж цікавилися, багато хто запрошував до себе «в гості» покріпити сили на дорогу…

– Полтава ще далеченько…

– Годиться завітати…

– Хто хату минає, той Бога в серці не має.

– Коли не можете, коли квапитеся… Бог простить…

– Просимо взяти в дорогу ось це…

І їм загортали в рушники сало, ковбаси, хліб, крашанки… Просили щиросердо брати, бо все село святкує храмове свято, що буває раз на рік і саме в цей день. Всі гукали:

– Кланяйтеся полтавчанам!

Розбираючи смачні дарунки, пан Леклерк тільки хитав головою:

– Цей козацький народ, бачу, підносить культ гостинності до нечуваної адорації… Чуєте, пане сотнику, до адорації, чого навіть у нас, французів, не водиться.

Старий сотник добре розумів своїх земляків, тому й сумував, що сам прирік себе на вигнання. Його боляче кольнуло все те, що бачив вже як емігрант, що приїхав додому крадькома. Він нудьгував, він шукав притулку біля своїх, казав свому дорожньому приятелю:

– Треба ж колись подбати і за себе, – і витягав з кишені обсмалену люлечку. – Підтоптався, десь треба підшукати теплий куток, заробляти бандурою на хліб чи що, адже колись замолоду грав і приспівував…

– А як же будемо без досвідченого гінця? – питав здивовано пан Леклерк.

– Гадаю, що я вже підшукаю такого гінця – молодшого і спритнішого, навіть був у бувальцях і знається на мовах…

– Годилося би й мені знати, що то за чоловік, бо і я з вашої гущі, й мені може лучитися покористати його послугами…

– То свята правда, – шепнув пан сотник, допитливо поглядаючи на француза. – Ви його вже бачили, бо то законний гінець від офіційного уряду Гетьманщини, а зовуть Довгополий і має він посвідку правдиву і за печаткою.

– Красненько дякую, – озвався пан Леклерк сумовито, – тепер мені вже нічого не треба.

Біля доброї корчми вони розминулися, щоб не так кидалася у вічі подорож та ще й уночі, коли добрі люди вже давно сплять.

На прощання пан Леклерк схопив за руку сотника і пошепки сказав:

– А все ж мушу остерегти… Мене вже попередили, що вночі тут небезпечно: скрізь шастає московський патруль. Отже, слід бути обачним… Куди саме їдете?

Сотник довго мовчав…

– Що ж… коли в дорозі трапиться яке лихо, кінь не пропаде… Депеші я встиг уже передати, а їду тепер в околиці міста: найшов бо синів засланого на Сибір полковника Довгополого та ще… гм… Вельми зрадів, бо кожен з тих козаків хоче послужити гетьманичу Орлику по-козацькому, кожен хоче заступити мене… я вже й розказав їм, що і як робити… Наш пан гетьманич Орлик, – вів далі сотник, – і лягає і встає з одною думкою-мрією: як врятувати коханий наш край – Україну, нарід… Гетьманщиною він маячить і сохне, як легендарний юнак по далекій царівні.

– Ми, французи, добре розуміємо ваш нарід, – лагідно мовив пан Леклерк, все держачи руку пана старшини. – Ми маємо свою героїню Жанну д’Арк, бо вона, не хтось інший, а вона врятувала наш край від напасника оружною рукою: вона очолила військо й випхала ворога з рідних земель… Вона впала жертвою грубого насильника, загинула за прекрасну Францію… То наша національна гордість? Тому ми так добре розуміємо і ваше лихо, і муки вашого принца Орлика, і всього вкраїнського народу…

– Так воно і є, – тискав руку француза пан сотник… – Ми, все козацтво, воліємо мати за гетьмана правдивого наступника великого гетьмана Мазепи графа Григора Орлика!

– А все ж треба бути обережним, – говорив пан Леклерк. – Пугач і лякає тільки вночі.

– Я не тільки вояк, а й побожна людина, – сумно мовив старшина.

– Бог не без милості, козак не без долі, – всміхнувся у вуса пан Хлюпало.

Він випив з похідної пляшки чарку «оковитої» і став заїдати смачними наїдками. Француз тільки дивився та хрускав пальцями, та звичка не дуже подобалася козаку.

– Все ж таки я просив би сказати, за яким ділом ви пхаєтеся нічної доби та ще й у невідомому місті?

– Хм… – хмикнув козак. – Полтава – моє рідне місто, бо я тут народився, багато років жив тут і знаю такі криївки, які козаку завжди будуть у пригоді. Їду в нічну добу тому, що вдень скрізь тут шастають московські люди, найзапекліші вороги і завжди будуть на заваді. Вночі я здибаю своїх серденят, щоб дещо припоручити, а найголовніше – навчити пересилати до нас у Францію пошту без затримки. Це діло треба робити вміючи, треба мати досвід. Я і навчу, бо всі козаки хотять знати цю штуку. Тоді вже я буду на спочивку… Буду вивідувати, де саме стоять постоєм кляті москалі… Буду пригравати на бандурі…

– Он воно як! – дивувався дидаскал. – Це вже правдива підземна валка!

– Таке діло… Нам, емігрантам, треба гуртуватися найпаче біля козаків-городовиків, людей збройних, людей-військовиків, що вже вміють добре орудувати рушницею чи там пістолем… А навчити ділу – то вже буде робота тих, хто вміє орудувати язиком, орудувати ущипливо. Може, і здибаю якийсь московський загін… Та й що ж! При собі не маю нічого, ніяких листів чи грошей, ну а шаблю й пістолю завжди держу при собі, навіть коли і спати лягаю.

Так казав пан Хлюпало, збираючись темної ночі в доріженьку до роду рідного, до козацтва щирого, до серця гарячого козацтва того, що ніколи неньки рідненької, матері сивенької України не забуває й поки віку не забуде.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 213 – 222.