5. Леклерк в гостях у Капніста
Микола Лазорський
Будинок пана Капніста, як на той час, мало скидався на панський. Щоправда, був просторий, на два ґаночки, багато вікон і досить просторий, критий гонтом. Світлиці невисокі, на помостах, але вбрані так, як буває вбраною гарна й багата панянка на Великдень однаково по всій Гетьманщині: в найкращу гарусову плахту, шовкову корсетку з випущеними вишиваними рукавами, червоних або зелених сап’янцях. Тут були меблі, привезені з-за моря, скрізь дубові шафи, ральці, скрині й навіть кругле люстро на комоді, що траплялося не часто в полковницьких покоях. Домашнього виробу були тільки великі скрині, де лежало на сховах всяке добро, найпаче дівоче віно, різні плахти, корсетки, сувої тонкого полотна, намисто та ще й у закутку в секреті дукачі червоного золота. Біля столу, як водиться, добре тесані лави, вкриті килимами, тут же під рукою два або три великі креденці, де видно було за грубим венеційським склом кольоровий посуд, заморські миски, тарілки, карафи, довгасті чарки та ще інший дріб’язок.
В інших світлицях, що звалися «закутком для веселих розмов», стояли широкі лави, всі в килимах, на стінах висіла дивовижна зброя, а в кутку притулено чубуки та люльки малі й великі, ба навіть лежала долі й «товариська люлька», вся повита барвистими стрічками Було ще й дві світлиці для панночок, бо пан полковник мав їх двійко, обидві рожеві, як маків цвіт, та тихі, «як вода на ставку», – так казала пані полковникова Софія. Все те вона показувала чужинцю з-за моря, який зачудовано оглядав покої панства, «правдивий музей» в тому затишному кутку багатої Полтавщини.
Пану чужинцю найпаче сподобалася світлиця паничів: їх було у пана Капніста троє. Там пан Леклерк вздрів кілька шаф, на полицях яких вщерть було напхано книг у шкіряних палітурках старослов’янського друку та ще мовами грецькою, латиною і навіть франконською.
– Вчаться сини, – казав пан полковник, гладячи вуса, – всі в столиці, в корпусі кадетів… Є ще один в колисці, що буде з тим, ще не вгадаємо… – всміхнувся він і повів гостя до столу.
– Прошу до столу, покуштувати хліба-солі та з дороги покріпитись чаркою запіканки. А по обіді можна й спочити на веранді: перед очима ж сад такий, що хіба лише відшукаєте у пана гетьмана.
Пан доктор мовчав, оглядав стіл, панство, навіть покоївок, вбраних у корсетки, з віночками в косах…
«У цих козаків, мабуть, усе родить і все родиться двічі на рік… – думав він. – Бач скільки наставлено на столі. А пахощі які! І край, і люди – все дивне… не бачив ще, як живуть пани старшини по закутках Гетьманщини. У гетьмана був, не здивував він мене, бо пригощав таким самим, що і в Парижі. А от ці пани дуже дивують, бо, бачу, живуть у великих статках, живуть своїм, козацьким, життям…»
І припав до миски борщу, адже на ярмарку і в дорозі добре нагулявся…
– Божественний суп! – казав він пані Софії і попросив ще трохи… дві-три ложечки…
Пані Софія насипала два великі полоники.
– Тепер по чарці, щоб пливло ліпше, – вже сміявся пан полковник, поглядаючи на гостя. – Годиться після борщу гиндичини…
– Я… гм… попросив би хліба малісінький шматочок, – чемно просив мандрівник.
– Ааа, даруйте! Ви б, пане докторе, їли з пиріжками.
Бачите, всі їдять з пиріжками, бо коли у хаті пироги, то хлібець святий обминають, є й така примовка: «пироги – хлібові вороги».
Йому все ж нарізали на тарілочку свіжоспеченої паляниці на ціду.
– «Чемний народ і чудова страва, – зітхав пан Леклерк. – Не забуду, все занотую… тільки забув, як зветься той добрячий суп…»
Обідали довго, бо до столу під’їхали ще гості. У панства Капністів було багато рідні. Отже, на таке велике свято прикотили пани Борозни, Танські, Марковичі та ще Гудовичі, все близька рідня пана полковника та його дружини. Дехто вже знав пана лікаря, інші чули за нього й цікаво розпитували чужинця, найбільш за Париж, самого короля, а жіноцтво про тамошні крої ноші… За розмовами не зчулися, як і сонечко скотилося за веселий гайок…
Сутеніло…
Всі гості висипали до широкої веранди, з якої по сходах можна було вийти в густий плодовий сад… В цьому затишку ніхто не квапився, бо й додому збиралися їхати лише завтра, та й то по обіді. Такому ладу скорилися навіть пани Заруцькі, бо господарі, за звичаєм, нізащо не пустять гостей до обіду. Пан Хлюпало шепнув французу-мандрівнику кілька слів, щоб сам і не думав їхати, бо не знає й дороги.
Теплий вітерець віяв лагідно… На столі вже стояли полумиски з свіжими яблуками, дулями (груші), сливами, полуницями… Брав кожен що хотів… З долівки, густо посипаної свіжою травою, йшов запашний дух чебрецю та полину.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 211 – 213.