Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

10. Похорон Хлюпала

Микола Лазорський

Пан Леклерк всадовив гостей у вигоді й докладно розповів про останній день небіжчика.

– У цій світлиці говорив зо мною в останній раз, – ткнув пальцем педагог себе в коліно.

– Мусить же хтось подумати про апель! – озвався панотець. – Адже сотник числився в листі службовців канцелярії Гетьманського Уряду… Тоді як же?

– То так… – рік пан Леклерк. – Мені сказали в канцелярії, що пан генеральний писар склав до рук пана резидента протеста, бо старшину забито безпричинно московською вартою. Резидент уже переслав протеста до Петербурга. Ото і все… Правда, сам резидент на власну руку береться робити слідство, аби з такої нагоди впхатися до гетьманської канцелярії. Він навіть сказав прізвище начальника варти. Ось у, мене записано: секунд-майор князь Телепнев-Оболенський. Ніби дозволили повчитися воювати… Але пан Безбородько аж ніяк не хоче дати шастати в канцелярії тому резиденту, бо і в практиці такого не водиться у нас. Отже, як кажуть в кулуарах, справа про жахливе вбивство, мабуть що, так і присохне…

– Не присохне… – кинув терпко мовчазний пан Довгополий, пан з чорним чубом і сумними очима. – Не присохне… То мій кревняк! Адже я заступаю небіжчика з сьогоднішнього дня, і вже все зроблено, маю офіційного документа… Отже, пане дидаскале, коли маєте які листи до… туди, – махнув рукою невиразно на вікно, – то я до ваших послуг… Шлях мені відомий, а листів і всяких депеш зібралося чимало… їду через Глухій і Київ….

І швидко підвівся.

– Що ж, – рік сумно панотець, – виходить, така його доля. Хай все те буде на совісті москаля, а нам треба подумати про гідний погреб мученика.

– Так, панотче! – рвонувся юнак. – Гідно поховаємо, та й по-козацькому візьмемося до праці!

Француз і панотець мимохіть лячно глянули на круте підборіддя й полум’яні очі гнучкого юнака, але нічого не сказали.

Через три дні сотника Хлюпала ховали врочисто й піднесено-молитовно на цвинтарі полтавського Здвиженського монастиря. Козак, як і бажав, упокоївся в рідному Краю.

Але чомусь все місто говорило про страшну подію пошепки. І, слухаючи перекази про нічну бійку біля молодої берези в околицях міста, кожен з жахом оглядався на палац царського резидента – москаля Теплова.

Зараз же по тому не загаявся і новий гінець-козак Довгополий. Він ще вночі умчав Великим Шляхом просто на Київ. І диво-дивне – тої ночі знайдено було на тому ж шляху забитого московського старшину московської ж варти. В тому старшині було впізнано тіло секунд-майора Телепнева. Ніхто не міг сказати, коли й хто міг забити того Москвина. Та й важко було сказати, в ті суворі й небезпечні часи часто траплявся на тому шляху крутий морд. Адже і в пісні старовинній співається й нині: «Ой у полі жито копитами збито, під білою березою козаченька вбито».


Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 226 – 227.