7. Москалі напали на сотника Хлюпала

Микола Лазорський

Пан Хлюпало вже пізненько сів на вороного й тихенько, манівцями, збирався виїхати в околиці міста. Любив завжди їхати куди треба тільки вночі і манівцями, щоб ніхто не бачив і не чув. Весь час роздумував про свою коротеньку розмову з паном Леклерком. «Тепер, – думав він, – кожен хоче походити біля води і не заросити чобіт. Усіх тут, бачу, налякав москаль, боїться взятися за мушкета навіть правдивий козак, всі покладають надію на «милостиву царицю». Відколи живу на світі, не чув, щоб царі були до нас направду милостиві, хіба що може до самого гетьмана та генеральної старшини. Ходять у таких жупанах, що аж рябіє в очах. Городовики стали мляві, не хотять стягати на плечі важкий обов’язок, хай, мовляв, хтось інший рятує, а ми вже не здольні щось робити, таке чуєш скрізь…»

Він нараз спинив коня і став дослухатися. У сусідній вулиці почувся тупіт кінський і неясний гомін. Мабуть, гетьманська варта, вона уночі тут завжди їздить…

Але вершники скоро завернули в бічну вулицю, промайнули блискавкою й зараз же вискочили у вузький завулок, яким уже їхав пан Хлюпало просто назустріч варті. Він обережно пристояв і став дослухатися. Вже ясно було чути, як хтось з тих вершників чітко сказав:

– Єта он! Мазепінец з депешами секретнимі, надоть окружить і сразу паваліть на землю…

– «Москалі», – майнула блискавкою думка, і сотник вихопив з піхви шаблю, взяв у зуби, а другою вже цілився з пістолі.

– Стой! Кто таков? Ааа… ета ти, мазепінская шкура! Тебя-то резідент хорошо знает… Бері єво, ребята, живим!

І всі, скільки їх було, кинулися на пана сотника. Але пан сотник вже вистрілив – раз, вдруге… тоді похапцем заклав за пояса пістолю, ближче до правої руки, й собі став рубати шаблею. Хтось охнув, хтось погано вилаявся, хтось важко гепнув на землю. Було темно, хоч в око стрель, а в завулку ще темніше від тинів та густих дерев. Вершники збилися в купу й намагалися за всяку ціну стягти старого та невгнутого козака. Але той відбивався й рубав наосліп.

– Валі єво, вали сукіна сина… в акурат представім єво сіятельству резідєнту!

Старий гінець чув, як його направду валять… Мабуть, що вершників було-таки багатенько. Сотник не вдержався в сідлі й упав з коня на землю біля якогось тину й невисокої деревини. Йому все ж пощастило підвестися, стати на рівні ноги й притулитися до того тину. Чув, як щось різонуло по плечу й потекла цівкою кров, але гамувати годі було й думати: москалі насідали люто, били чим попало й куди попало.

– Целься в ногі, голову не трогай, сказано живим взять! – лементував якийсь молодий голос.

І знов хтось так ударив саме по голові, що пан сотник захитався і впав біля тину, шаблю випустив з рук, пістолі ж не міг і намацати: мабуть, загубив ще тоді, коли падав з коня. Він дихав важко, чув: хтось ударив в око, груди… і по тому все затихло… Але все те було лише в глибокій непритомі… Направду козак лежав уже без руху у росяній траві біля тину і вже не чув, як його добивали, шарпали одежу, вивертали кишені, нічого не находили й знову люто били.

– Нічего не нашол… может, спрятал в сапог…

– Снімай сапогі! – гукнув хтось.

– Стой! Кто-то едет…

– Где? Да… едут казакі гетьманськіе… сукіни сини… На лошадей! Всьо равно, а мазепінца всьо ж убілі…

І московські вершники чимдуж умчали.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 222 – 224.