2. Старшина захопила землі Гетьманщини

Микола Лазорський

По-братерському щиросердо прощалися, адже й зустріч була випадковою, була тому й побожною, родинно-братньою й лагідною…

З побажаннями щасливої долі під опікою того гетьмана, якого пошле сам Пан Бог.

Тепер вже їхали назустріч до багатьох сіл, веселих вишняків, потужних вітряків та безмежних ланів, засіяних житом-пшеницею та поживною пашницею.

– Старшинські лани, – кинув пан сотник, пильненько оглядаючи розгойдані весняним вітром широкі поля.

– І ваші землі в цих місцях? – питав дидаскал цікаво.

– Немає… хіба ж ратай має що у магнатів Вишневецьких? – ніби питав з докором. – Була латка, та й ту загарбав оконом за несплату датків.

«І в цього потемніла твар, як і в тих хуторян, – подумав пан мандрівник. – Бач. як вертить ефес шаблі. Сотні років промчать, а козак все буде допоминатися свого… крутий народ!»

А вголос мовив так, ні до кого:

– Хуторяни ж пригощали неабияк!

– Гуртовим… – буркнув пан Хлюпало.

Мандрівник став розглядатися сугубо уважно. Раптово спитав машталіра:

– Чия земля?

– Праворуч, – показав той пужалном, – князів Безбородьків, тих, що тепер радять у Генеральній Раді. Там і села їхні, там і літують в палацах… найбагатший палац у селі Гринях… великі пани, не підступиш. А то далеко ліворуч – Лубни, старе місто, ще з часів Михайла Вишневецького знане скарбами та добрами всякими, ще й зараз дещо лишилося після того, як тут погуляв полковник Кривонос. Туди пряма дорога, просто до палацу… Пишні-препишні пани.

І машталір покрутив головою.

– А он ті лани? – все більш і більш цікавився мандрівник.

– А то вже, як водиться, лани графів Капністів, дуків на весь світ, хоч часом і вміє якийсь прикинутися нашим ратаєм: адже все лається з панами ніби за нас, все язиком, а направду не дасть і шеляга вбогому чоловіку. Тут недалеко їх село Обухівка, далі Кубинці… А це шлях вже на преславні наші хутори. Тут теж господарюють козаки, як і в Варвинцях. Є всякі – і заможні, і злидарі. Живуть з того, що возять на базар всякий харч… Базари або ярмарки недалеко, в самому Миргороді. Коли стати на воза, то побачите, пане, й золотого хреста на миргородській церкві. Далі, за Миргородом, уже пішли лани князів Кочубеїв, може, чули, тих панів, що літують у Диканьці. Там так живуть, що, мабуть, і польським королям не снилося… Та нам не туди бігти, нам на Миргород. Ану лиш, голуб’ята, хутчій до своїх рептухів, до своїх ясельців… го-го! Швиденько! Може, пан щедрий дасть на овес на цілу мірку… – і машталір помахав кнутовищем над вухами коненят.

– Ви спите, пане сотнику? – питав мандрівник.

– Ні, не сплю і пильненько дослухаюся, що вам торочив там машталір.

– Чиж правда все те, що він казав, чи, може, то груба помилка?

– Гм… Народ завжди любить скаржитися, – з нудьгою рік сотник. – Селяни, як і городяни, живуть неоднаково скрізь у білім світі. Одні добре, заможно, інші Бога хвалять і за щоденний шмат хліба, а ще інші заробляють У багатого пана або й у заможного свого ж таки селянина. Ніколи не бачив, щоб чоловік в Україні жив у великих злиднях: всі мають і хліба і до хліба. На теє й примовка у нашого селюха: «Навчить лихо коржі з салом їсти».

– Що б то воно було? – дивувався француз.

– А то… коли немає часом у хаті хліба, то господиня на швидку руку напече коржів з салом: бо борошна найдеться у хаті цілий полумисок, а сало не переводиться, бо в родині завжди викохують свиню, а колють на Різдвяні свята, тобто сало є від Різдва до Різдва, а коржі кожна господиня вміє випікати смачні…

Обидва щиро сміялися…

– Ну, а як, приміром, у хаті немає і на тарілку борошна? – питав цікавий пан.

– Позичить у сусідки… Це буває тоді, коли родина не дотягне до нового врожаю, і то недовго… тижнів зо два… до святого Спаса. На Спаса й кажуть: «Спасівка – на хліб ласівка».

– Так… так… – роздумував пан Леклерк… – А як же магнати?..

– Так само, як і французькі магнати… – байдуже кинув пан сотник. – Вони живуть своїм життям, панським, на широку скалю. Вони добре розуміються на мистецтві і багато дбають про це… За ними тягнуться й менші пани і навіть такі, як ми, сотники та бунчукові… Черні панське життя незрозуміле… Аби був святий хліб, зароблений своїми руками… Про це стали дбати всі, щоб ніде не було голоду…

Пан Хлюпало раптово замовк…

Так мовчав аж до в’їзду в дубову алею, відкіль повіяло холодом. Сотник сперся ліктем на подушку і став приглядатися, тоді мугикнув:

– Приїхали…

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 202 – 204.