8. Хлюпала везуть до шпиталю

Микола Лазорський

До побоєвища направду їхала гетьманська варта. Вже світало, і козаки відразу побачили забитого. Всі скочили з коней.

– Вбито гінця! – прохрипів старий козак і перехрестився. За ним поскидала шапки і вся варта.

– Москалі забили, мабуть, чогось шукали: бач, порвали одежу, кишені повивертали і чоботи забрали грабіжники… Треба дати знати в генеральну управу. Такого не сміють робити: безневинну людину забили!

– Ще дихає! – припав до грудей інший козак. – Треба рятувати. Хомо! Хомо!.. Давай носилки…

– До шпиталю треба…

– Так, до найближчого, до монастирського шпиталю. Обережно, обережно клади, от так… Тепер беріть на коні й тихо везіть, – порядкував вусатий літній козак.

Вже зовсім розвиднілося, перелякані люди перехилялися через тини, інші виходили на шлях, лячно оглядали варту.

– Не чули, що таке тут сталося? – обережно питав вусатий козак старого ремісника без шапки.

– Чули, голубе, чули… Як же, – шепотів чоловік, – напали на козака, мабуть, з півсотні жовнірів, все москалі… побили сердегу, тяжко побили, мабуть, не доживе й до ранку…

– А не чули, за що його так?

– Шукали якихось депеш, не знайшли нічого і все били, – охала якась молодиця, оглядалась та все хрестилась.

– Ніколи такого не було у нашому місті, а тепер світ перевернувся: москалі серед білого дня вбивають наших козаків…

Хтось гукав, що знайшов у старого козака гаманець, повний золотих дукачів, ще чоловік знайшов одного дукача…

– Це я знайшов і гукав, – озвався чоботар, мабуть бо всі пальці були у смолі. – Нате, візьміть! Боронь мене Боже поласувати на скривавлені гроші. Ось і пістоля, і вкрай пощерблена козача шабля…

– Тихо, панство… розходьтесь, щоб бува не було якої напасті. Адже лихо ходить не по деревах, а по людях…

У завулку нараз стало порожньо й тихо. Коли й зовсім розвиднілось, полтавчани побачили збиту й потолочену траву, криваві плями та ще козачу подерту на шматки шапку.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 224 – 225.