9. Смерть Хлюпала
Микола Лазорський
Коли сонечко підбилося вгору так, як на два дуби, до покоїв генерального писаря пана Безбородька примчав гінець – козак зі страшною звісткою. Казав козак, що вже всі знають, кого на смерть забито, і хоч гінцю побито всі груди й ребра, вибито око і тяжко ушкоджено голову, він все ж ще живий і навіть пробелькотав, щоб приїхав до нього панотець Заруцький з Миргорода, якого всі тут знають. Хоче швидко побачити та причаститися Святих Тайн перед смертю.
Пан Безбородько тільки крутнув головою: він одразу догадався, ким все те було зроблено і які старшини допомагали. Він понуро подумав:
«Зроблено те душогубство з наказу резидента Теплова, а допомагали нахабні його приятелі – москалі-полковники в Україні Толстой та Кокошкін… Гм… Козака і я знаю. Був він гінцем правомочним з нашої управи. Правда, Теплов держав його на підозрі, але не можна ж забивати козака на підставі підозри… Москаль з природи азіат…»
Але нічого не сказав про свої роздуми, тільки передав переляканому панотцю Заруцькому вістку, сам же виїхав до Глухова. Він не любив резидента, що так нахабно втручався не в своє діло. До всього він був певен того, що Теплов теж доклав рук до вбивства.
Панотець Заруцький приїхав до полтавського Здвиженського монастиря вчасно. Побитого пана сотника він не впізнав. Та як можна було пізнати загорнутого в пелюшки, пораненого тяжко, з обмотаною рушниками головою, вибитим оком і спраглими пухлими губами. Сотник все пив жадібно воду і поглядав цілим оком на людей, важко дихав, хрипів… у грудях мов щось клекотало. Але коли побачив панотця, якась невиразна тінь покою майнула на спотвореному виду. Панотець став навколішки, припав вухом до вуст старого страдника й гірко заплакав та все силкувався затамувати сльози, старався заспокоїти і себе, і понівеченого страстотерпця. Він тільки хрестив, пана сотника та тулив вухо до губ пораненого.
– Передайте… – у нього в горлянці забулькало дужче; панотець напружився вловити бодай яке слово, уривок слова, догадатися, що старий сотник белькоче… – Передайте пану Орлику… ох!.. Гл… ох… Ох! Не хоче… Пошліть до Орлика мого… ох, родича… молодого Довгополого… скажіть Леклерку, той знає…
Панотець довго ще дослухався… Тінь якась впала на змучену твар, і смертельно поранений заплющив видюче око. Панотець поквапно дістав чашу, вмочив ложечку й діткнувся нею до засмаглих вуст: тоді став читати відхідну молитву. Через п’ять хвилин він якось у великій нестямі прохрипів:
– Панство! Панство… ми знов втеряли золоту душу… Втеряли правдивого козака-лицаря… лицаря, що й життя своє віддав за рідну землю, яку надмір любив! Накрийте ж швидше мертвого козака червоною китайкою! Ох…
І, ридаючи, як мала дитина, вийшов з шпиталю.
Зараз же на дорозі до нього підійшли двоє: пан Леклерк і другий, що називався Семеном Довгополим, родичем забитого. Обоє ласкаво взяли під руки панотця Заруцького. У світлиці з вікном на великий парк довго говорили про страхітливе вбивство, про заступника гінця та його погреб.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 225 – 226.