4. Ярмарок у Миргороді

Микола Лазорський

Другого дня пани Заруцькі ще зрання стали збиратися на ярмарок, що завжди бував у ці дні в околицях Миргорода, на великому майдані.

– Може, й пани-гості хотіли б подивитися на наші ярмарки та селян? – питав панотець, запрягаючи коні, все любив робити сам.

Гості зраділи… Найпаче хотів подивитися на те диво чужинець. Пан дидаскал як чемний чоловік не посмів питати, все ждав запросин. Тепер, отже, так зрадів, що забув і подякувати, мерщій вмостився в шарабані зі своїм незмінним зошитом та похідним каламарем. Всі покотили гладеньким шляхом.

Найбільше клопоталася паніматка, бо треба було до-зарізу накупити нових полив’яних полумисків і малих макітер, куманців, золійників… Все те дома побилося, як вона казала пану дидаскалу. Панотець тільки сміявся, бо добре знав вдачу паніматки.

– Не вірю я щось цьому, – говорив він у вуса. – Бачив на полицях наставлено того добра повно.

– То все пощерблене, – гнівалася паніматка. – То вже моя справа, що треба купити для куховарства.

– Моя паніматка, – казав панотець гостю, – любить скуповувати ті черепки з року в рік, ніколи не забуде того ярмаркового гостинця для себе.

– Нема чого глузувати з доброї господині, – відрубала паніматка, – краще поганяй!

Виїхали рано-вранці, щоб можна було довільно роздивитися і показати чужинцю що треба, що цікаве та ще й вчасно пообідати дома. Ярмарок розташувався недалеко від міста, на рівному вигоні, де можна було оглянути як слід і крам поцінно купити, і лепсько поторгуватися. Пан Леклерк побачив навдивовиж панораму суто степового ярмарку старої Гетьманщини. З товаром можна було розташуватися хіба тільки в широкому полі на роздоллі: навіть в самому Миргороді йому було б затісно.

Напівдикі чабани, що часом все літо й осінь аж до приморозків не бачили жодної людини в тих просторах, пригнали великі отари решетилівських тонкорунних полохливих овець. Чабани оскаженіло свистіли, як ніхто в світі, скликали лютих вовкодавів, вірних своїх помічників, ляскали на вітрі довгими байбарами, звучно ловили кандзюбами-герлигами полохливих овець й кляли не знати кого й не звати за що всіх авулом страшним вогнем, пекельною смолою й катівською залізною спичкою на свою й чужу голову.

Були тут ще такі заводіяки, що літали на огирах несамовитим гоном, арканили напівдиких гривастих коней і здавали чубатим січовикам тільки за золоті дукачі та ще хіба за тютюн турецький й калганку-оковиту, що шипіла в рукавиці як гадюка, коли наливали в сулії, та булькала в горлянці чабана, яка зараз же тамувала пекельну спрагу. Купували ті коні тільки січовики… Вони оглядали мовчки, мовчки показували нагаями на косяк й сипали в шапку золото. Тоді, не гаючи часу, гнали той табун жеребців просто до Великого Лугу.

Циганам тут не було чого робити: вони боялися тих суворих степовиків, що вміли, лепсько битися навіть з яничарами; вони тільки цмокали губами, збивалися до купи й шепотіли: «ото коні! ото люди!» і йшли до тихих селянських коненят.

Мекали вівці, іржали коні, гукали крамарі, цокотіли перекупки, тягли довго й тоскно свої журні лірницькі пісні-псалми каліки-перехожі. В рядах стояли заплетені тином вози, в яких було повно мисок мальованих, полив’яних полумисків та глечиків, мальованих теж полив’яних й так простих макітер. В іншому кутку вибирали хто що – люшні, колеса, обіддя, шаплики, цеберки. Там продавали прялки, веретена, лопати, тут пробували коси, серпи, рала, борони. Скрізь рух, гамір; сліпив очі барвистий одяг… Дівчата в картатих плахтах, червоних сап’янцях, блакитних стрічках. Молодиці в білих намітках, парчевих очіпках, чорних запасках-джергах… Чоловіки й парубки в шапках решетилівських смушків, юхтових чоботях, у широких, з відлогою кобеняках, білих мережаних сорочках. Чути жваву мову перепічайок, ліниву мову орача, дзенькіт бандури, шалені вигуки танцюристів у загонистому гопаку, сміх, дотепи, залицяння, парубоцьку пісню про Марусину та козака, що «вже прощався з дівчиною».

Пан Леклерк дивився на все це у такому захваті, що навіть забув, де панство, з яким оце він приїхав сюди. Він тільки дивився і бурмотів:

– Клянусь своєю люлькою, що вподобалася, бачу, он тому орачу з косою на плечі… Клянусь, нічого дивнішого й чарівнішого не бачив навіть у Версалі за все своє життя! Яка мова, які барви! Яка інтонація: в них уся гама людських переживань, делікатних емоцій і воднораз диявольський сміх, сатанинська загроза… і пружна рука… Це ж ще рука без ножа… А ті, як їх… чабани! Борони Боже стати на його дорозі… задуше без клопоту… Такого не бачив і не чув навіть у Піренейських горах серед погоничів мулів, на вулицях неспокійної Гренади серед тендітних іспанок… Це край! Чую усім єством моторошну Азію, правдивий Орієнт, стримуваний християнською догмою Милосердя…

Нараз він оглянувся. Біля воза стояв плугатар і повільно, мов би тяг плугом нову борозну, питав:

– Чиї воли?

– Ваші будуть, коли купите… – почув пан мандрівник голос з-під воза: там спочивав орач й не мав гадки вилазити.

– І що за них?

– По п’ять дукачів сутого золота… за кожного…

– Золотих?

– Та вже ж не мідних.

– А як купити насправді, то скільки?

– По п’ять буде й направду: воли добре вгодовані й робучі, сиві голуб’ята.

Орач, видно, побачив правдивого купця, для якого можна було й потрудитись: він виліз з-під воза.

– Все ж таки дорогенько, може б, упустили трохи, га?

– Дорога голова на в’язах… за воли, пане, не полаєте, свого заводу.

– Нащо ж продаєте?

– Діло лучилося: сина відрізняю. Восени весілля, так треба ж потанцювати, як годиться. А волики, як голуб’ята – ласкаві й робучі, аби попали в добрі руки…

І пан мандрівник здивовано побачив, як орач витер рукавом сльозу: йому було шкода своїх «голуб’ят». Через п’ять хвилин торг вже було укінчено. Глянув в інший бік… Побачив, як сонечко вже стояло над головами, припікало як слід, по-літньому, а він усе дивився й дивився на той коловорот, на той вир людський, що шумить безнастанно та все гуркотить, як на доброму млину. Ніколи й ніде він не бачив такого дива, не чув, не їв і не пив. Його хтось поторсав за плече… Глянув зачудовано: перед ним стояли пани Заруцькі й ще якийсь пан у полковницькому жупані, вусатий, з сивиною на вилицях, при боці кривий яничарський ятаган зі срібним ефесом.

– Ми вас, пане докторе, давненько шукаємо, – всміхався панотець. – Вас хоче привітати сам пан миргородський полковник Василь Капніст… Дозвольте…

Обидва ґречно вклонилися й потиснули руки.

– Я дуже прошу пана доктора завітати до мене на якусь вільну годину, – уклонився пан полковник. – Мені буде приємно привітати дорогого гостя, що живе тепер у нашого пана гетьмана в самому Батурині та віддати належний респект. Прошу уклінно.

Пан Леклерк глянув на все панство і побачив, що ніби всі хотять поїхати до пана полковника та що не годиться відмовлятися.

Він став щиро дякувати:

– Радо приймаю до серця таке миле запрошення, тільки ж не знаю, як панство… – І він знову глянув на гостинне панство.

– Панство теж приймає мої запросини… Це, до речі, недалеко, ось за цим закрутом зараз же і моя садиба, зветься Обухівкою. Можна спочити досхочу, адже сьогодні, хвала Богу, день Святого Духа, другий день Клечальної неділі, велике свято, маємо право і спочити від трудів праведних.

Пан Леклерк знов уклонився. Йому таки дуже кортіло побачити, як там живе миргородський полковник, перша персона всього Миргородського полку (регіону). Адже часто згадували при ньому, що живе полковник, як той легендарний Крез давньої Еллади, великий дука. Поки так роздумувався, його вже підхопили під руки, вмощували в добрячу берлину, поруч всадовили пана Хлюпала. Пани Заруцькі покотили раніш у своєму візку просто до села Обухівки, сталого осідку пана полковника. Так через якусь годину всі вже сиділи за дубовим столом того миргородського магната.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 207 – 211.