1. Мотрона Кочубеївна збирається до Москви
Микола Лазорський
Не спалося змученій Мотроні Кочубей у цю липневу ніч… Обмощена подушками, лежала вона в ліжку тяжко хора. Вдивлялася в ясні зорі, ніби діаманти, розкидані щедрою рукою Творця-Вседержителя по чорному вельвету, вслухалася в солов’їні співи, млосне шемріння вже стиглої пшениці на батьківських широких ланах.
І все думала…
Батько, батенько… На її очах загинув він під катівською сокирою в Борщагівці. Пішов услід за ним і полковник полтавський Іскра… Впала мати рідна серед майдану в тузі надмірній, голосінні тяжкому. Забрали люди добрі з села Диканьки, але пручалася й там не схотіла бути, побоялася вбивці, царя московського, що з дня у день плюндрував Україну разом з катом-воєводою Меншиковим. Утекла до рідного свого села Жуків, до старого батька, колись Полтавського полковника, що вже давно не було в живих. Пересиділа там страшну завірюху – Полтавське страшне побоєвище. Покарав Бог, тяжко покарав усю старшину старої Гетьманщини. Уже десь у дорозі помер гетьман Мазепа, прибічники гетьманські нагло пішли під високу руку турецького султана, багато втекло, але якась жменя повернула й додому в надії на слово царське. Але скоро виявилося, що слово те було гниле, гірш московської ганчірки. Усіх цар закатував, навіть небожа Мазепиного не помилував, заслав до холодного Сибіру, де й слід його замела страшна хуртовина.
Не один раз клянчив цар Петро у султана віддати славного Мазепу, давав великі гроші, сипав червінці на викуп уже мертвого гетьмана. Бог зглянувся на знедолене козацтво, не допустив віддати труну на наругу. Поховали старшини гетьмана в чужій землі, в православній церкві. З великої люті москвин-кат наказав клясти-проклинати Мазепу по всіх українських церквах. З великого жалю й жаху тікали люди з церков, але московські солдати переймали, били палицями, зганяли до майданів, щоб слухати прокльонну листу на мертвого гетьмана, на мертвих прибічників-старшин та запорожців.
Удруге обдурив москвин старшин, що вагалися, що притьмом не хотіли вертати. Обіцяв і гарантував свободу. Обіцяв вернути маєтки, всякі добра і привілеї. Уже трохи їх повернуло назад, додому, на старі гнізда в Гетьманщину. Прийшов і наречений Мотронин, молодий полковник Чуйкевич, сміливий однодумець Мазепин, виконавець планів старого гетьмана. Тягло його додому бажання побачити ще раз рідний край, уцілувати свіжу ріллю на своєму лану, почути рідну мову. А ще більша була жадоба побачити кохану наречену Мотрону Кочубей, на шлюб з якою давно вже були благословені батьками ще в селі Диканьці.
Надіявся молодий полковник, дуже надіявся, що той москвин вже ситий від полтавської перемоги, від різанини Батуринської, від крові неповинного вкраїнського народу. Думав, що москвин протверезився, прийшов до тямку… Не знав неборак того московського владаря: було йому того мало, бажалося покори всього вкраїнського народу.
Так сталося і тепер…
Щоправда, ту горстку втікачів ніби й привітали в Україні. І серед них молодий Чуйкевич зрештою побачив рідний край. Правда й те, що стара Кочубеїха або, як її звали, Василиха, ще раз благословила доньку стати на рушник з щасливим полковником. І навіть пожив він якийсь час з родом-родиною щасливо, мов у раю. Але лише якийсь час…
І нараз над Диканькою неждано-негадано прокотилася громовиця. І сюди завітали московські солдати із своїми генералами саме тоді, коли цвів бузок і в полі виспівували пісні вічно радісні жайворонки. Ойкнула стара мати і впала на порозі хати у великій непритомі. Забрали її коханого зятя, забрали й інших, хто так легко довірився москалині.
Мотрона цього разу не ридала й не благала. Мов скам’яніла ходила по світлиці, мовчки пакувала й виряджала в далеку дорогу молодого пана полковника, мовчки дивилася, як клали в труну стару матінку. Прощаючись з чоловіком, нараз твердо, мов карбувала карбачем, мовила:
– Куди підеш ти, мій друже, туди піду і я!
Ще раз міцно уцілувала в останню путь-доріженьку, перехрестила й довго дивилася услід візку, аж поки не загубився за далекими горбами.
Тільки вже через зиму навесні почула, що мужа повезли до Москви.
– Далекий шлях… – думала вона, – а все ж не лякає він наших страдників… не злякає й мене.
Почала й вона збиратися в дорогу. Так вже на Петра і Павла востаннє оглянула всі куточки, поставила перед іконою Почаївської Божої Матері китицю свіжих троянд, вклонилася матусиній могильці, загорнула жменю рідної землі і звела очі на церкву, на її золотий хрест:
– Боже милосердний! – молилася вона, – покріпи в силах, сподоби до кінця пронести на слабих плечах цього важкого мого хреста. Дай побачити мужа і бути біля нього і в лиху годину так, як була біля нього і в селі, пишній Диканьці, в радощах; благослови на святий подвиг, не допусти скніти, а дай моць гоїти душевні, а може, й тілесні рани дорогого мужа. Я тут, мій гарний, я біля тебе!
Так палко крикнула востаннє Кочубеївна, кидаючи рідну хату.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 24 – 26.