9. Хлюпало у кошового

Микола Лазорський

Пан Хлюпало побачив кошового лише на другий день. Був то чоловік ще не старий ніби, але надто виснажений важкими клопотами, а може, й тяжкою хоробою. Високий, з голеним крутим підборіддям і трохи схиленою набік сивою головою. Він часто бухикав і все держався рукою за ефес кривої турецької шаблі. Обидва знали одне одного ще там, під Полтавою. Тому кошовий привітав сотника просто, як побратима і давнього приятеля. Гість поспішив передати листи від гетьмана Орлика і на словах просьбу: сидіти в Олешках і, боронь Боже, не проситися у москаля в Гетьманщину та держати курені в послуху: скоро бо, може, сама Туреччина зажадає від козаків допомоги, тоді доведеться віддячити за хліб-сіль. Москалі адже планують захопити все Чорноморське узбережжя та татарські степи. Наш святий обов’язок допомогти Туреччині і Кримові, бо ходить не лише про турків чи татарів, а й наше, козацьке буття: не доведи Боже чого, Гетьманщина загубить і крихти свого автономного життя. Емігранти за кордоном стоятимуть по боці султана з своїми силами і штабними радниками.

– З тим самим тут гостюють і пани Мировичі, – хрипко мовив кошовий і якось безпорадно всміхнувся. Сьогодні увечорі треба всім старшинам зібратися та погомоніти без вихилясів – щиро, по-козацькому. Прошу і вас, пане сотнику, послухати, що казатимуть старшини, та, може, кинути й собі корисне слово: хай послухають і вас – гостя з-за моря.

Пан Хлюпало мовчки вклонився і все розглядав кошового. Здавався він йому надто вже кволим, ніби байдужим до всього в світі. Це його дуже непокоїло, але він промовчав.

– Може, маєте що доброго сказати про пана гетьмана, родину та все козацтво, що так несподівано опинилося за морем, як і ми, січовики, в турецьких землях, – тихо говорив кошовий. – Про діло будемо говорити тільки увечері.

– Яке там родинне життя емігранта, – з гіркотою мовив пан сотник. – Генерального осавула пана Герцика схопили москалі у Варшаві, та ще й не самого, а з дуже важливими документами. Чули, що вже сидить у Петропавлівській фортеці. Таке саме прочув уже в мандрах про генерала і небожа Великого гетьмана – Андрія Войнаровського. Теж у тюрмі, а що далі вчинять їм, того не скажу. Гадаю – повбивають…

Кошовий тільки кахикнув і схилив голову.

– Про це знаю до ниточки або й більше… Може, є що… кха… втішне?

Пан Хлюпало дивився понуро і нічого не міг сказати втішного: бачив згубне життя недобитків за морем, бачив на власні очі й жалюгідне життя козацтва в Олешках.

– Може, ви, пане кошовий, скажете що втішне, бо я давно в мандрах і мало чого знаю тепер за Гетьманщину.

– Є щось і втішне, але все те з приватного життя нашої емігрантської старшини. Приміром, дещо за Орликів, – мляво говорив кошовий, теж вдивляючись в заброду-мандрівника. – Ік приміру, старша донька пана Пилипа Орлика Анастасія взяла шлюб з шведським генералом Жаном Штейнфлітом. Це все ж радість… Може, за морем нашому панству полегшає, може, принатуриться і забуде страшну катастрофу…

– Гадаєте, пане кошовий, що емігранти в такому припадку забудуть швидко рідний край?

– Ні, я того не кажу, – сполотнів кошовий. – А от друга новина в тій же родині: пана Орлика можна поздоровити з онуком, хоч Анастасія після пологів вельми недужає… Сина… при охрестинах назвали, як і дідуся, – Пилипом, – всміхнувся пан кошовий, – тільки невідомо, який з нього буде козак. Мабуть що вийде добрий швед, – нараз увірвав.

– А гетьманич же як: вчиться чи старшинує? – спитав кошовий і знов сполотнів.

– Коли виїжджав до польських кордонів, чув, що вже укінчив науку… Тепер ніби військовим при регіменті старого Штейнфліта.

– У листі своєму до мене гетьман мало пише за родину, а за сина Григора й зовсім мовчить, мабуть що з обачності: всі бачать на власні очі дику жорстокість москаля, все одно – чи граф, чи простий солдат.

– А то так, – хитнув головою пан сотник. – Заморські держави не розуміють такого жорстокого гвалту, як ото вони вчинили з Войнаровський. Це просто татарщина, личить таке робити ординцю, і аж ніяк пану в розкішному камзолі… Молодого Орлика треба зберегти для Гетьманщини: беручкий до військової штуки і твердий, як адамант. Коли обернеться на все добре для нашого краю, буде він нам у великій пригоді. Французький король дуже вподобав цього панича, нашого-таки, козацького роду. Мусимо ним пишатися.

– У нас тут, в Олешках, теж найдеться таких… Є козаки-вернигори. Коли треба для якого-будь діла, можу подати допомогу саме такими верховодами…

– Дуже дякую, для справи буде велика полегкість. Тільки по обіді пан сотник пройшов до стайні глянути на коня і трохи перепочити: він конче хотів бути на старшинських зборах.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 41 – 43.