11. Степан Луговий вибирається з Січі

Микола Лазорський

З листами до пана Орлика і всякими вістками та припоруками на словах пан сотник збирався мандрувати до польських кордонів, а там вже й далі, до Балканів.

– Пане сотнику! – торкнув його хтось.

– А що? – скоса глянув той.

Перед ним стояв понурий козак, якого тиждень тому сотник бачив на майдані з байбарою.

– Ааа… пан бунчуковий! – всміхнувся пан Хлюпало.

– Виїжджаєте до кордону?

– Так… А що?

– Маю просьбу до вас, пане сотнику.

– Яку?

– Чи не взяли б і мене з собою?

– Хіба що, надокучило в Січі?

– Та… і так і ні… Треба б привчатися до військового діла, все тут муштра з ранку й до вечора, а діла справжнього дасть Бог.

– Гм… може, ще чого схотів, може, схотів побачити пана гетьмана? Кажи, викладай, як на долоні, всю правду, ганчу ніякого тут не бачу.

– Вгадали трохи, хотів побачити і пана гетьмана, але не так гетьмана, як пані гетьманшу, – тихо мовив молодик.

Пан сотник мовчки роздивлявся молодого козака. Був навіть без вуса, доброї будови, з чорним чубом і карими очима.

– Яке таке діло до старої жінки? – дивувався пан сотник. – Може, я чим допоможу, га?

– Може, й допоможете. Шукаю одну таку панну, на прізвище Борзенкова Оксана. Сестра вона мені в других. Жили ми по сусідству в Батурині, разом і до дяка ходили в науку, а коли виріс, поїхав був до Києва, академік я. Відтоді я вже її не бачив. Але все ж шукав у Батурині, люди добрі сказали, що москалі побили її батьків, панночку ж Христа ради забрала родина осавула Семена Пригари, що жив під Батурином. Ходив і туди. Найшов того пана, вельми журився, бо панночка з доброї родини, а трапилося так, що треба було віддати, й віддати невідомо кому і невідомо куди… Бо ніби приїхав якийсь чоловік здалеку з наказом від самого пана гетьмана, того, що за морем, Пилипа Орлика. Мовляв, стара Орликова побивається за нею, дуже просила привезти тую Оксану до неї, тобто гетьманші, бо панна її хрещениця, тому Орликова й захотіла взяти її за годованку задля спасіння душі… Таке мені розповів сам пан Семен Пригара.

– Те-е-ек… – протяг, пан сотник і витяг люльку. – Так то так, та з хати як. Не притирай справи, а кажи далі: нащо вона тобі, пане академіку? Коли вона у пані гетьманші, то хай і живе там во спасінні душі. Коли ж її там немає, помолися за мертву, бо коли хто попав тоді в Батурині до московських лап, того вже немає на світі…

І він запалив люльку.

– Питаєте, пане сотнику, нащо вона мені… На те, що й у мене немає ні роду, ні племені… Москалі теж порубали весь мій рід. Тільки й роду, що та панна. А панну Оксану Борзенкову батьки наші призначили мені в подружжя, благословили ще за живота. От тому й хочу відшукати, коли вона жива та ще не забула мене.

– А якщо забула?

– На те воля Божа… буду козакувати, поки й мого віку. Ви, пане сотнику, живете в тих краях, може, лупилося бачити таку панну, Оксаною Борзенковою прозивається.

– В тих краях багато є панночок, бачив їх чимало, а яка з них твоя панна Оксана – того не скажу, не знаю, – пихкав люлькою пан Хлюпало, посміхаючись.

– І не бачили такої у пані Орликової?

– І в неї не бачив, хоч там є і тендітні панночки.

– Так як же мені бути? – сумно мовив бунчуковий.

– Не знаю… Казав мені пан кошовий, що можна взяти в дорогу помічника, за всяким ділом, що трапиться в дорозі. Адже дорога буде нелегка, – говорив пан Хлюпало, поглядаючи скоса на зажуреного бунчукового. – Козак ти, бачу, добрячий і мені був би у великій пригоді. І тобі не абияка причіпка. Раю тобі проситися у пана кошового до мене в помічники. Навчися бути в секреті (розвідником). Науку за плечима не носити, знадобиться он як! Тим часом по дорозі пошукаємо і твою панну… а може, де і здибаємо, адже, як то кажуть, за сиротою сам Бог з калитою… може, й поталанить впіймати пташину…

– Тоді я зараз збігаю до пана кошового… і той… гм… А де ж живе пані гетьманша?

– Там… за морем, – невиразно махнув люлькою пан Хлюпало.

– Ви, здається, збиралися мандрувати до Царгорода, пане сотнику?

– Ні, туди їдуть пани Мировичі – простою дорогою на далекі Балкани, а я – в інший бік. Бери у пана кошового дозвіл в лазутчики до мене, а тоді і вимандруємо смерком. Як тебе звуть?

– Степан Луговий.

– Так от що, пане бунчуковий: скажи пану кошовому, що я тебе прошу до себе в помічники, і все буде гаразд.

Уже смеркало, як два козаки, старий і молодий, їхали широкими Чорноморськими степами.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 47 – 49.