7. Хлюпало їде до Січі
Микола Лазорський
На ранок пан Хлюпало з молодим хлопцем з далеких хуторів виїхав у степ. Степ той зараз же за Полтавою розкинувся, як широке море, – без міри й без краю. Немає тут ні шляхів, ні стежок: йди або верхи мчи, чи воли поганяй як хочеш і куди хочеш. Влітку лагідний вітерець гойдає пухку тирсу, червоний воронець та зелений катран. Тоді мандрівник бачить схвильоване море, широке та просторе аж до самого обрію. Пурхають тут полохливі стрепети, щебечуть безустанно жайворонки та бігають між осотом земляні зайці-тушканчики. Вгорі, випроставши дужі крила, шугає орел-степовик: то він виглядає здобичу. Небо синє-синє… Напнулося воно над степом оксамитовим наметом. І вгорі і внизу чути неясне шемріння… Його важко вловити й відрізнити бодай один виразний згук. То життя неба і землі. Цвірчать тисячі тисяч коників-стрибунців, співають їм в лад жайворонки, гудуть дивовижної масті великі і малі жуки, свистять біля нір меткі байбаки, дзижчать дикі бджоли, джмелі, падають на медоносні трави квіти-метелики, кигичать чайки… Там, де чайки, – там і вода.
Мандрівник приглядається і бачить: далеко-далеко десь темніють якісь невиразні цяточки. Підходить ближче – бачить чорні плями, а через якісь десять хвилин стоїть вже біля верболозу. Від верболозу тягне прохолодою, вогкістю. На сонці мигтить маленьке озерце, по краях якого росте комиш всуміш з осокою, трохи далі стоїть навіть молоденька береза та ще струнка тополя. Вабить посидіти й спочити в сутінку, вмочити спраглі вуста в чисту джерелову воду. Хоч яке оте озерце невелике, та все ж біля нього і в ньому буяє і вирує життя. На сухих торішніх гілочках билини повмощувалися жаби, вони безтурботно кумкають і з насолодою гріються на весняному сонці. Качечки з каченятами нишпорять у рясці й заклопотано скликають малих дітей, плеще й грає срібна рибка і раптово зникає в сутінках холодної води, літають без угаву бабки, розкішні ванеси та адоніси, стрілою мчать над водою в’юнкі ластівки й жалібно кигичуть чайки; поблизу в очеретину дме дзьобатий «бугай» (вип), зосереджено-терпляче стоїть на одній нозі лелека, до рожевих квітів пишного степового будяка присмоктались бджоли й дрібні метелики: тут правдивий бенкет! Гостро ріжучи повітря, верещить малий хижак-кібчик.
У небі ні хмаринки, в степу вже спека і покій: небо застигло, а чи дослухається.
– Перепочиньмо, чи що? – питає молодий хлопець. – Слід трохи попасти коні, та й самим кинути щось до рота… пора…
– Як пора, то й пора… – всміхнувся пан Хлюпало й собі сплигнув з коня. – Бач, який гарний килим простелив Бог! Треба покріпитись та й розглянутися.
– Так, – сказав хлопець. – Тут гарно, мало хто вештається. Знаю ці степи, бо ще змалку випасав тут вівці… Сам я з хутора Терешків… недалеко, гонів буде з десять. Добре знаю всі тутешні яри, чагарники та хутори.
– Давненько був тут, – казав і пан сотник, краючи сало. – А все ж мало змінилося це Дике поле, де товклися татари та запорожці з Хортиці. Багатенько пролито тут крові – і християнської і татарської. Недурно степ цей так буйно-червоно цвіте-процвітає. Не чути вже тепер тут брязкоту шабель та іржання коней… Спить і татарин і козак… Чути тільки посвист буйного вітру в полі на роздоллі…
– Тепер татари посунули далеко від нас, он аж за оті могили…
– Не чіпають мирного хлібороба?
– Ні, не чіпають… їхні авули за Кучманівським яром, там, – махнув рукою хлопчина. – Тепер вони не страшні, бо наші всі перейшли до хана і побраталися. Тепер вже списали мир, а коли зачепить москаль, то будуть спільно наступати на москаля. Тепер тут мир, і вас, пане сотнику, ніхто не зачепить.
– Добре, синку, добре. Тепер тобі слід вже вертати додому, до монастиря. А що ти там, в монастирі, робиш?
– Працюю дещо, – нерадо мовив хлопець. – Я ще молодий, переховуюся там від московського вербунку: вони беруть до Московії отаких молодих: записують в солдати навічно, а коли не хотять, пручаються, то забивають в кайдани й гей на канальські роботи… Женуть далеко, на край світу. У нас так забрали живосилом дуже багато хлопців. То я тут і переховуюся: москалі – бусурмани, до церкви не ходять, обминають…
– Он як! – дивувався пан Хлюпало.
– Може, і я подамся до своїх, до Нової Січі, коли підросту, – говорив понуро пахолок.
– Ти, мабуть, сирота?
– Коли москаль вдерся до нашого села, почав грабувати та чинити гвалт, матінка боронили, не давали корову, так москаль заколов багнетом неню при мені… мене тяжко побив залізним прутом, а татка гуртом зв’язали, кинули на воза й не знати куди повезли.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 34 – 36.