10. Рада на Січі
Микола Лазорський
Увечорі, як і казав кошовий, зібралася вся січова старшина послухати, що пише з-за моря пан гетьман Пилип Орлик. А писав він про те, що говорив пану сотнику полковник Покотило. Тільки додав дещо про Туреччину. Писав і земно кланявся всім не кидати султана, коли москаль притьмом хоче воювати: зараз він потребує доброго спільника. Кинув ще новину: Туреччина має зараз добру артилерію, уконтетовану добрим митцем-французом, генералом Боневілем, кращу, як у москаля. На випадок чого Туреччина стоїть уже напоготові. Тож хай козацтво буде обачним і не квапиться лізти в приятелі до Москви.
Тоді почав говорити пан сотник, він казав:
– Гетьман Пилип Орлик зараз збиває моцну військову потугу, збиває правдиве лицарство за морем. Москва вже зараз тою вісткою наполохана, бо бачить, що сусідні держави не жартують, хотять вигнати Москву з Гетьманщини й тим самим навести лад і святий спокій. Отже олешківським січовикам все те на руку, бо коли виженуть москаля з України, їм не доведеться просити того москаля про якісь там дозволи: Січ тоді сама дасть собі раду і влаштується так, як буде вигідно. Західні держави збивають спілку військову. Війна не за горами. Звичайно, і січовикам доведеться потрудитися, щоб вибороти волю і для себе, і для всього вкраїнського народу. Може, доведеться і понести великі втрати, пожертвувати своєю кров’ю, на святе діло. А все ж краще боротися за волю, ніж даватися на глум ворога, який і без війни витереблює наше лицарство на канальських роботах та війнах для Московщини. Отже настав час, коли січовики мусять сидіти там, де окошилися, мусять ждати султанського наказу йти війною на ворога чи боронити турецькі кордони від того ж москаля.
Але полковник Мелашевич вже іритувався і не слухав, не дав навіть і договорити. Він уже кричав:
– То якісь порожні теревені, й не нам їх, панове, слухати. Візьміть до тямку: як можна боронити турецькі степи, коли Москва вже посилає сюди, на Чорноморські степи, наших же городовиків! Битися з своїми братами не будемо ніколи, не допустимо того страшного гріха, не допустимо братовбивства. Та навіть коли б ми взяли на себе той великий гріх і стали боронити бусурмана, то й тоді б Туреччина не виграла бою: адже всі ми добре знаємо, що Москва має зараз велику військову потугу не тільки дома, а і в нас, в Україні. Не можемо винуватити нікого за Полтаву, то допуст Божий. Але й те мусимо знати, що втратили ми не тільки Полтаву, втратили ми і великого нашого гетьмана Мазепу, а з ним разом втратили ми і всю Україну, втратили волю і всі старожитні наші права.
Вдруге не хочемо втрачати решти своїх вольностей, бо москаль, самі здорові знаєте, зробить таке криваве хрещення по всій Україні, яке він зробив у Мазепиній резиденції Батурині. Тепер прийшли не ті часи. Тепер москаль бере гору скрізь, і це знають всі заморські держави: ніякими протимосковськими спілками Москву тепер не залякаєте. Звичайно, зараз та Москва не піде на західні держави, тільки й того, що відіпхне чужинців назад, до своїх кордонів, а на нас кинеться, як лютий звір, і стане витереблювати всіх до ноги. Та й те казати, на Чортомлику не всі січовики пішли воювати, це добре знає і наш пан кошовий, що ось тут сидить, не всі й полки українські пішли за Мазепою.
Згадаймо гетьмана Івана Скоропадського, якої біди накоїв він Мазепі. Не забуваймо й того, що москаль дуже мстивий, витереблює в першу чергу старшину, цілить і добре вцілює насамперед в голову. То певна смерть, ну а з простим козаком розмова у нього коротка: на канальські роботи або на Сибір брязчати кайданами. Де поділися наші генерали та полковники, що з слабими силами захотіли вигнати Москву з України? Де наші славні лицарі, де Войнаровський, де полковник Герцик, молодий полковник Чуйкевич, Довгополий, Зеленський, га?
Питайте пана посла, питайте пана сотника Хлюпала, що ось тут сидить між нами. Питайте його, бо він краще знає, де поділись, знає й те, як важко було йому пробитися через кордони на Полтавщину, а тоді й до нас. Спитайте, якими стежками йому доведеться йти назад, до пана Пилипа Орлика. Він добре знає, що нелегка то справа, бо кордони скрізь пильно стережуть ті ж москалі та ляхи і наші ж козаки, які можуть передати любенько й рідного батька на заріз.
Так от що, панове! Ми майже всі вирішили йти додому, в Гетьманщину, поки ще не пізно. Московський генерал-губернатор пан Вейсбах, що зараз уже поміщикує на Полтавщині у своїй Вейсбахівці, дарма що німець, а вітає наших депутатів у Лубнах. Як буде далі – не знаю. Скажу тільки просто: з москалем зробимо угоду так, щоб було безпечно і для них, москалів, і для нас. Може, хоч і так, а врятуємо козацтво від московської масакри.
Не встиг Мелашевич договорити останнього слова, як полковник Покотило з усієї сили вдарив по столу й люто загримів:
– Не хочемо бути зрадниками, не хочемо дивитися, відкіль вітер віє-повіває. Хай роблять таке недоумки та полежаї, що на Чортомлику пересиджували Полтавську баталію або тікали до гнізд ховатися за жінчину плахту чи пити-пропивати неньку-Україну в корчмі разом з гіркими п’яницями. І ви, пане Мелашевичу, теж добре знаєте, чому саме нам і шляхетному шведському королю не повелося під Полтавою: бо ловили Мазепиних козаків ті ж полежаї з Чортомлику і легенько передавали безталанних, аби показати москалині, як вони лепсько працюють, для Москви. То робота, пане Мелашевичу, дуже легка і прибуткова. А головне – серед хуртовини вціліє своя голова для подальших зрад та вишукувань мазепинців. Ми всі тут бачимо, що праця в Чортомлику пішла вам на користь. Ви знов шукаєте стежок до москаля. Вже без дозволу всього козацтва пишете листи до клятого німця, посилаєте до Києва депутацію підписувати договора, спішите кувати на нас кайдани, ах ти…
Покотило захлинався, харчав, бив кулаками по столу, зрештою хопився шаблі…
Хопився шаблі й Мелашевич. Весь червоний, як півень, він голосив:
– Як смієте таке казати? я… я… Не смієте… зарубаю…
Усі нараз загули… чулися загрозливі вигуки:
– Зрадники!
– Кривдолюби!
– Гніздюки… полежаї… П’яниці…
Ніхто нікого не слухав. Серед лементу хтось розбив шибку, хтось вистрелив з пістолі. Оскаженілий полковник Мирович вихопив шаблю і ліз через натовп до Мелашевича, гикаючи:
– Почастую тебе, полежая… з-за тину виглядаєш… хто кого б’є…
Мелашевич все ж вихопився з гурту і несамовито став кричати:
– Не полежаї ми і не зрадники, хочемо їсти свій хліб, а не чужий… свій! На рідних землях! Бо на чужому втратимо і все своє козакування, втратимо право на оборону свого Краю, станемо чужинецьким погноєм… Цього ми не хочемо, бо споконвіку були оборонцями своїх земель, свого хрещеного народу, своєї віри, своєї мови… Йдемо додому… і чим швидше, тим краще… Гайда додому!
Кошовий ледве втихомирив розлючених старшин: його все ж таки ще слухали:
– Панове! – хрипко гукнув він. – Схаменіться і не робіть гвалту, відвикайте від поганої яничарської звички-до непослуху, заждіть. Не треба кричати, а слід поміркувати, як зробити краще, адже собі ми не вороги. Я раджу так: треба трохи заждати, бо з листа пана Пилипа Орлика до мене не бачу поки що нічого суттєвого. Ворожити ми не будемо, а бігти до москаля теж не будемо квапитися, бо і там і там завжди встигнемо надіти чуже ярмо. У нас є добрі лазутчики, і ми довідаємося самі, хто чого хоче. Ми мусимо, як не верти, а самі добувати волю збройно, самі правити Гетьманщиною, не шукати з-поміж чужинців собі господаря. Так вчили нас Богдан Хмель і Іван Мазепа. Отже на власну руку не посилайте до генерал-губернатора Вейсбаха депутатів, бо москалі і без депутатів приймуть вас і пошлють проти турків. Отож угамуйтеся і ждіть, що скаже остаточно пан Орлик з-за кордону. Орлик вам брат, а не москаль. Чи згода, чи так я кажу?
Старшина мовчала посупно й злісно. Тоді гримнув полковник Покотило:
– Чи згода ждати новин від пана гетьмана з-за моря, а чи слати депутатів у Київ до московського генерал-губернатора? Усі мовчали.
– Тоді я скажу, – озвався понуро пан кошовий. – До москалів я не пристану, хоч би й четвертували, не пущу й курені туди. Хто буде бунтувати або крадькома посилати депутатів до москалів, присмикну того до воза з важкими киями. Тепер розходьтесь!
І сам поквапно пішов до своєї управи.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 43 – 47.