2. Спорожніла садиба Кочубеїв

Микола Лазорський

Порожньо стало і в Жуках і в Диканьці. Лишилася на господарстві стара Векла, чепурила скрізь, доглядала, скільки було сил, виглядала безталанну господиню з ранку й до вечора щодня. Гляділа хазяйського добра, як свого ока. На підмозі був і ветхий пасічник Корній. Обоє снували по подвір’ю, брязчали ключами, годували птицю та випасали на леваді під боком худобу. Векла ніколи не забувала світити лампаду перед образами, не забувала й заткнути за ікони свіжого кануперу, подати на часточку за здравіє та вистоювати на молитві нічні години, коли аж ніяк не спалося…

Ніхто не заглядав до великої та спорожнілої садиби, тільки вряди-годи причовгає вельми ветхий панотець Паїсій Свічка. Прийде, прочитає вголос молитву й зараз же важко вмоститься на лаву спочити.

– Не чути чого за печальницю нашу, далеку мандрівницю? – спитає тихенько.

– Ні, панотче, нічого не чути, як у воду впала… Ходила до війта, так і той нічого не знає…

– Так, так… – хитає сивою головою панотець. – Ну, я піду, все ж далеченько тюпати… Суєта…

– Йдіть здорові були… – кланялася земно Векла. Так минав день за днем…

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 26 – 27.