5. Хлюпало оповідає про смерть Мазепи
Микола Лазорський
Був Великдень… У Полтаві гули дзвони, радісно нишпорили шпаки в зелених листочках старих лип, теплий вітер гнав у ясній блакиті пухкі білі хмари. За містом зеленіли вже лани, мов заворожені, стояли тополі, вилискували на сонці прозорі ставки й безнастанно кигикали білокрилі чайки. Синів на обрії гай, куди слався широкий шлях, праворуч сяяла золотим хрестом церква Вознесенського монастиря.
Селяни у святковій одежі поспішали до церкви. Жінки в запасках, дівчата – в картатих мальованих плахтах, усі у вишитих сорочках, зелених та жовтих сап’янцях з підківками. Чоловіки у свитках, чорних або сивих шапках решетилівського смушку. Бігли дівчатка-підлітки, поволі сунули старі діди, дибуляли бабусі. На ґаночку побожно хрестилися, клали земні поклони і тихенько входили до церкви. Там уже було повно. До самої бані пливли сиві хмарки кадильного диму, пахло ладаном, смирною та ще весняним духом запашної конвалії. Скісне сонячне проміння золотило сиві пасма диму й раз у раз мерехтіло химерними візерунками на чистій підлозі.
Ліворуч стояли черниці, усі в чорному. Схиливши голови, часто хрестилися і клали земні поклони. Осторонь, біля самого криласа, стояла молода, ще ставна черниця, проходячи поуз, кожен шанобливо кланявся. То була всім знана черниця – в миру Мотрона Кочубей, в схимі черниця Марія. Така ж вродлива, як і колись, видавалася в чернечій одежі худою. Мимохіть згадувався цей Великодній день давно колись, коли жила у батенька. Тоді саме зустрілася із старим паном гетьманом Іваном Степановичем Мазепою… Ніби зараз було те, коли він так ніжно похристосувався з нею й подарував хрещениці чудового хреста в діамантах, заморські коралі й коштовну писанку, мальовану добрим митцем із села Маяки – паном Левицьким-старшим. Дарунок берегла в маленькій скринці, куди згодом ховала безсмертники та гетьманові листи. Найпаче дорожила писанкою, на якій було намальовано принадні рожеві слова: «Христос воскрес!» З тією скринькою вона пішла навіть до гетьмана, а коли прощалася з ним, забула взяти.
Вона нараз стрепенулася і стала гнати думи молитвами, перебираючи тремтливими пальцями коштовні чотки.
– Господи, помилуй, Господи, помилуй!…
І білі пальці змученої черниці поквапно забігали по намистинах; думи, як і намистини, доганяли одна одну… настирливі думи не давали покою. Не сподівалася вона для себе такої жахливої долі… Всміхалося їй чудове щастя… Великі були задуми генеральної старшини і самого пана гетьмана. Та не так сталося, як жадалося. Всі хотіли спекатися москаля-загарбника, а коли прийшов на Україну шведський король, старшина майже вся перейшла до Москви. Проти Мазепи пішов навіть полковник стародубський Скоропадський, допомагав бити козацькі полки… Де тепер всі ті, що так побивалися за Україною… Де пан гетьман? Де вони – оті всі степові орли – Горленко, Апостол, Зеленський, Орлики, Войнаровський, кошовий Гордієнко?.. Багато їх загинуло в московських катівнях, багато вимандрувало разом з гетьманом у широкий світ… Таке чула за Орлика старого, що перейняв гетьманську булаву, бився з московським військом на Пруті й примусив тікати москаля до своєї Московщини… Не знає, що сталося з генералом Войнаровський… Де полтавський полковник Герцик, Довгополий, брати Мировичі, Покотило, Гамалій, де їхні родини, діти? Порожньо стало… пусткою, холодним вітром заносить з широкої долини, що зветься Побиванкою… Лишилася тільки чорна могила, в якій найшли собі вічний спокій січові полки славного кошового Костя Гордієнка…
– Господи, помилуй!
Черниця молиться за милі, дорогі тіні кревних, друзів, молодого мужа, молиться за близьких, що у виру кривавих подій наклали головами за рідну Батьківщину. Укінчилася служба Божа…
Повільно вийшла з церкви й замислено сіла на лаву під старою розлогою липою. Довго так сиділа в задумі.
– Сестро Маріє!
Важко підвела голову. Перед нею стояла черниця Докія.
– Чого тобі?
– Чоловік якийсь, каже, здалеку, хоче побачити тебе, сестро, щось казати.
– Добре, хай іде до келії, я зараз.
Важко підвелась, ознаменувала себе хрестом і поквапно пішла до келії. На порозі стояв козак, видно, справді здалеку: чоботи в поросі, твар засмагла. Був то пан сотник Хлюпало. Ще здалеку штивно вклонився черниці, взявшись зручно за ефес кривої шаблі.
– Христос воскрес! – ласкаво мовила черниця. Пан сотник ще раз вклонився й хрипко мовив:
– Воістину воскрес! Маю дещо казати й передати… здалеку я…
Просила до келії… просила сідати.
– З далекої дороги я, – знов прохрипів пан сотник. – Небезпечно зараз в Гетьманщині: москалі ловлять всякого, хто хоч трохи скидається на козака. Тому довелося їхати манівцями. З припорукою я від гетьмана Івана Степановича Мазепи, нині вже небіжчика, царство небесне його ясновельможній милості… – і сотник перехрестився.
Бліда, з широко відкритими очима, дивилася мовчки черниця на посланця.
– Помер пан гетьман в козацькому таборі недалеко від Варниці, – казав пан Хлюпало. – Літію правили у церкві святого Миколая в місті Тягині, а ховали врочисто, як і личить гетьманській персоні. Везли труну білими кіньми аж до Галаца через Каушани й поховали у Галаці ж, у болгарській церкві святого Юра…
І козак знов перехрестився.
– А оце й дарунок гетьманський.
Пан Хлюпало витяг дубову скриньку, яку черниця Марія відразу ж і впізнала.
– Казав гетьман: вмираю, Миколо, так тобі наказую – передай хрещеній моїй доньці Мотронці цю скриньку. Наснажувала вона мене, старого, на велике діло, так і скажи: наснажувала на велике діло. Передай їй моє благословіння. Коли мені не судилося укінчити те святе діло, на те Господня воля. Не моїм немічним рукам судилося робити те діло, а рукам дужим, молодим, лицарським… Хай же Пан Бог їм буде у великій допомозі… Таке казав гетьман передати тобі, мила сестро. Увечері його не стало, а ми усі стали сиротами.
Черниця взяла скриньку й відслонила. Витягла чудовий хрест, коралі та ще листи з безсмертниками. До її рук скотилась майстерно мальована писанка, на якій чітко ясніли принадно милі слова: «Христос воскрес!»
Черниця обережно взяла писанку, притулила до вуст, і дві сльози впали на рожеві квіти.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 30 – 33.