6. Нові порядки на Гетьманщині
Микола Лазорський
– Як же у вас тут, сестро, – чи дуже кривдять москалі? – Тихо питав пан Хлюпало, вже сидячи у трапезній. Його тут пригощали монастирським великодним печивом.
– Самі здорові знаєте, як у нас, – шепнула черниця. – Був за гетьмана Скоропадський, московський прихильник, чоловік похилого віку. Робив усе з волі Московії… Тепер у Глухові засідає Колегія, але господарює все та ж Московія… Я не дослухаюся до всього того… Люди кажуть, що правлять Гетьманщиною лихі москалі, всякі резиденти… Всі бояться гомоніти…
– Цар московський ще живий?
– Гомонять, ніби вже помер… Не знаю, бо прокльонів на гетьмана ще не зняли…
– За що ж його клянуть? – здивувався пан сотник.
– За якусь зраду, – знизила плечима черниця.
– Адже ж він боронив Україну від напасника – москаля! – хрипів пан сотник.
– Так і в нас кажуть: зрадники ті, що пішли з Москвою проти козацького народу, пішли вбивати своїх братів. Тепер сподіваються ще гіршого: тут московський резидент вигадує різні податки, примушує робити панщину московським полковникам, бо вже сама Московія призначає до наших полків своїх вельмож. Таке чула із Стародубщини, Ніжина… Якісь приїхали полковники Кішки, Толсті, у Полтаві сидить москвин Хитрий чи Хитрово… не знаю докладно… Бачать усі, що Гетьманщина гине після Полтавського побоєвища.
Пан Хлюпало уважно слухав і все зітхав та хитав головою. Зрештою мовив:
– Хотів я пробратися до самої Полтави, треба б відвідати Панянку.
– Там уже немає пана полковника Герцика… – застерегла черниця.
– Він з нами, – відрік мандрівник, – і не полковник, а вже генеральний осавула, але все те тепер не варте нічого…
– Здається, в московській тюрмі, – додала черниця і зажурилась.
– Та все ж не годиться журитися, – мовив Хлюпало. – Бог не без милості, козак не без долі. Полтавська баталія показала, хто з нами, а хто ворог. Моя справа тепер така: визбирати розкиданих по світу козаків, довідатися про їхні сили, як живуть, що думають, та покликати до гарту. Там, поза Україною, старшина наша не спить, думає-гадає, як погомоніти з правдивими козаками-в самій Гетьманщині.
Пан Хлюпало з відчиненого вікна оглядав пишний сад у цвіту, темні липові алеї, чисті ставки, дослухався до щебету солов’їного, веселого співу жайворонка в ясній блакиті, великоднього дзвону й тяжко зітхнув.
– Краю мій, краю… безталанний краю! – шепнув він з великим сумом. – Завтра зранку мушу податися в татарські степи… до січовиків. Та й, мабуть що, до самого хана в самий Бахчисарай. Там десь живуть пани Мировичі, вклонитися треба.
– Будьте обачні, пане сотнику, – остерігала черниця Марія, – бо й тут небезпечно… Краще я вам дам поводиря, доброго поводиря, що проведе щасливо ярами та долинами в самі ті степи прямою дорогою до нового Запорозькою Коша.
– Спаси вас, сестро, Пан Бог…
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 33 – 34.