3. Повернення Мотрони з Сибіру

Микола Лазорський

Пішло вже так на третє літо, як у садибі «мандрівниці Мотрононьки» щось надто заметушилися. І ворота відхилені навстіж, і два парубки зносять з воза якісь пакунки… навіть чути в хаті гомін… Ще й кури збіглися до рундука, клюють розсипане пшоно! Що б то воно значило! І Векла вже не човгає – часом заплаче, часом засміється. Люди дивляться через тини і нічого не доберуть.

– Треба навідатись до Векли, – казав Семен Кебета, ласий на новини, – інак не випадає: може, треба допомогти в чомусь.

– Підіть, підіть… – раяв сусіда Свирид Шаплик. – Кортить, знаєте…

– Кортить, як бабі шкоринка.

– Та не вкусить! – озвався хтось і засміявся.

Так через якусь годину вже все село знало, що додому приїхала пані мандрівниця. До хати пана Кебети прийшло народу… ну просто не повернутися. Господар поважно сказав:

– Приїхала… не та, змінилася вельми: якби не сказали хто то, ніколи б не вгадав: хора і ледве дибуляє. Тепереньки там і миють, і чешуть, і чепурять, та всі голосять… І все баби… А вона ж, голубонька, тільки що тепла.

– А відкіль же Бог приніс?

– Мабуть що з Московії… – догадувався хтось.

– Де там з Московії, з самісінького Сибіру прийшла!

– Овва!

– Господи… Господи… – хрестилися старі люди. – Як же вона втрапила додому?

– Втрапила, бо ж панського роду, і до того вміє повернути і туди, і сюди… – суворо тлумачив Кебета.

Усі слухали, наставивши вуха, щоб жодного слова не проґавити.

Тільки через тиждень до мандрівниці притюпав і панотець Паїсій Свічка. За той час пані полковникова трохи посвіжішала і вже сиділа біля відчиненого вікна, обмощена подушками. Зустріла панотця привітно-радісно, знала адже панотця ще малою, часто заглядав він і до батьків її.

– Сподобив Господь, сподобив, хвала Богу, побачитися, – цілуючи хору, бубнив старий Свічка. – Як же воно в широкому світі? – несміливо питав.

– Як бачите, панотче… – мляво всміхнулася хора. – Ледве притягла ноги. Чоловіка поховала там… – шепнула і губа затремтіла.

Панотець перехрестився.

– Треба пом’янути… поставити панахиду. Хай царствує на тім світі, а нам, живим, згадувати та молитися за спокій душі…

Обоє мовчали.

– Коли одужаю як слід, справимо панахиду з пожертвами, – мовила нарешті хора.

– Далеко загнали? – несміливо питав панотець.

– Дуже далеко… під самий Якутськ, далекий і зимний край. Слава Богу, не неволили роботою, та й муж не здольний був важко робити. Добре ще й те, що мала з собою гроші. Влаштувалися сяк-так, що треба – купувала, в сінях були дрова, то і в хаті тепло, були й кожухи. Там, отче, літа того, як кіт наплакав, коротке воно там, сонце не дуже гріє. Пан полковник, бачила, згасав на очах, став кашляти… протяг щось років зо два та й по тому…

Вона довго мовчала, схилив голову й панотець.

– Тільки на прощання, уже в ліжку, дуже просив їхати в Україну, – додала хора, витираючи очі хусточкою. – Дуже просив їхати… Ще просив дарувати гріх, що занапастив мене, вкоротив віку, – уже плакала Кочубеївна.

– Бог свідок, – рік панотець, – не винен небіжчик в тому, що сталося в Україні. Довелося старшинським дітям спокутувати гріхи батьків, які не хотіли спільно, «в єдин гуж», рятувати рідний край, як того хотів великий гетьман Мазепа. Пішли вони служити ворогу-москалині, доноси писали до Московії на пана гетьмана та на старшин – ревних патріотів, навіть раділи, що мазепинцям цар московський вкорочує віку. Ще й нині Москва проклинає по церквах наших найкращих лицарів…

Голос якось зірвався, і панотець гірко заплакав. Хора простягнула руки:

– Вгамуйтесь, отче, вгамуйтесь… ви ж не завинили! На плач притюпала й Векла з йорданською водою.

– Не треба так гірко журитися, не слід ятрити важких ран… – шамотіла вона, подаючи горнятко з водою.

– Спасенна… спасенна душа, – хлипав старий панотець. – Кажеш, серце, – не завинив я… Ох! завинив я вельми: адже я переписував доноса на гетьмана, писали доноса інші, а я все ж перебілював на чисто. Винен, трижди винен… тепереньки катуюся, гризе совість, аки лев рикаючий…

І увірвав нараз, побачивши, як сполотніла хора. Вдвох з Веклою вони поклали хору до ліжка і вельми притихли.

– Я вже не здольна до якоїсь там роботи, – почули вони шепіт хорої. – Коли, Бог дасть, одужаю, наберуся сил, піду до монастиря, хочу дожити віку на покою, хочу до монастиря під Полтавою в Пушкарівці. Буду послушницею, а коли сподобить Пан Бог, то візьму й великий постриг. Це моє останнє бажання. Там молитиму Господа-Вседержителя втихомирити і винних і невинних… Аби одужати, бо… щось маю кепське здоров’я після великої мандрівки на край світу.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 27 – 29.