8. В Олешківській Січі
Микола Лазорський
Віддавши хлопчині сакву, повну всяких харчів, пан сотник поїхав сам. Правда, не так далеко довелося і мандрувати. Він безпечно дістався Чорноморськими степами впрост до Олешківської Січі, вже в землях татарського ханства. Все, що він бачив, дивувало його, бо мало скидалося на ту Січ, яку добре знав на Чортомлику. Вздрів перед очима правдиве село, навіть більш того: вздрів правдиву слободу з широкими вулицями, провулками та суточками, які бігли врозтіч в усі боки аж до широкої балки. За тою балкою стояло ще село. Хати всі під очеретом.
бо в тутешніх місцях очерету не бракує, багато по плавнях та баюрах. Очеретом заплетено й тини і хати, навіть побілено крейдою, як на Полтавщині. Дорогою до пана кошового довідався, що у великій слободі живуть тільки не жонаті, за балкою в меншому селі розташувалися гніздюки, жонаті з родом-родиною. Жіноцтво й чепурить ті хати, як то водиться по всій Україні.
«Мабуть, тутешні козаки вже не бояться жінок, як то було в старосвітщину», – думав пан сотник, оглядаючи село.
Через якусь хвилину він був уже на широкому майдані, де стояла церква святої Покрови.
– Де тут до пана кошового? – питав молодого козака в шапці з синім верхом і такою ж китицею.
Той мовчки ткнув пужалном на велику простору хату.
– А що, пане осауле, – улесливо питав він козака з синьою китицею, – у вас тут і жіноцтво живе вкупі з козаками: лепсько побілено хати.
– Жіноцтва тут немає, – буркнув козак, хмарно поглядаючи на пана Хлюпала. – Жіноцтво живе на одшибі за яром, он там, за рівчаком та вербами, а тут немає…
– А хто ж маже хати, козаки, чи що?
– Ет причепився! Жіноцтво й маже гуртом, коли на Січі нікого немає – в походах чи у плавнях полюють на вепра. Тоді тільки й чепурять Кіш. Сам же я не осавула, а бунчуковий при корогві всієї старшини, – сплюнув презирливо й швидко пішов геть.
– Жінкам же не вільно бути в Січі! – гукнув йому услід пан сотник.
Той постояв, вислухав і собі крикнув:
– То заборони… В Олешках живемо по-турецькому… – і повернув до крайньої хати.
– Гм… – мугикнув пан сотник, повертаючи коня до великої хати.
Але навперейми вже мчала ціла ватага лютих вовкодавів. Вони наскочили на коня несамовито-скажено так, що пан Хлюпало вихопив пістолю і вже збирався почастувати ватажка, який плигав на груди коню, але згадав і вліпив нагаєм по носу. Вовкодав заверещав, і зграя за мить відскочила: пан Хлюпало знав норови того звіра.
– Геть ік бісу, Сірко! Ось, я тобі, Куций! – вихопився з хати кремезний козак і свиснув так, що поза вербами пішла луна.
– Пан, здається, до канцелярії? Те-те-те… а-а-а…
– Братіку! – гукнув весело козак. – Не впізнав, далебі, не впізнав пана сотника, – і він простяг долоню.
Пан сотник і собі зрадів, адже побачив полковника Покотила, тільки весело моргнув і зараз же гепнув з коня. Обоє поскидали шапки й почали обійматись та цілуватись.
– Чому у вас в коші так тихо, мов у монастирі? – питав здивовано сотник.
– Та ми ж іще святкуємо Великдень, сьогодні ж третій день свят, так, знаєш, багато пішло до гніздюків повеселитись. Що не кажи, а без жіноцтва не можна: там, знаєш, сьогодні музика, танці, дівчата, ну, знаєш, молоде козацтво захотіло потанцювати і… теє… поженихатися.
– У вас тут, бачу, вільніш, як було на Чортомлику колись…
– Так… – замислився пан полковник. – Ходімо, голубе, до хати, до управи. Спочинеш, а коня заведи на леваду, травиця тут… гм… соковита – татарська. Тут ось і колода, повна чистої води, і добра паша для коника, а ми до світлиці, погомонимо… Дуже, дуже…
І він відхилив двері до управи. Світлиця направду була світла, лави дубові, в кутку – великий образ святої Покрови, на столі – і свячене, і пряжене, і варене, ще й пляшка варенухи, а за нею ховалася сулія правдивої оковитої… Все, як годиться на велике свято.
Пан сотник перехрестився і зараз же сів. Сів і пан полковник.
– Ну от і сподобив Пан Бог побачитися, – казав Покотило, наливаючи варенухи. – Поблагослови запіканки свяченої, як водиться у нас… гм… все домашнього виробу, жіноцтво дбає…
– Всі жінки? Дивне діло…
– Всі не всі, а робить багатенько… Знаєш, не ті часи наспіли, багато чого і не так, як на Чортомлику, то правда, але правда й те, що не повернеш того, що давно померло разом з старими козаками.
Він замислився і мовчав.
– Правда, жінки багато роблять для Січі, але все ж живуть за кошем, там – може, бачив – селище за вербами. Там і живуть гніздюки з дочками та синами. Сюди жінки не заходять, ну, а все ж без жінки не годиться бути: козак не візьме собі ні туркеню, ні татарку. Візьме свою. Ік приміру, молодий козак задумав стати на рушники, а дівчина ось тут, за вербами, там і церква, і панотець, і весілля… Не поїдеш же шукати дружину в Гетьманщину, туди козаку вже не вільно. Може, коли й повернемо, тільки не сьогодні. Тож доводиться робити так, щоб козацькому роду не було переводу. Вихилимо ж ще й до пари, щоб не шкандибати на одній… Дуже, дуже… – і Покотило вихилив, заплющивши очі. – Прошу куштувати ковбаски чи, може, сала або крашанку, все свячене, по-Божому, хоч і живемо у турка-татарина… Ох-хо-хо…
– Як же ви тут, під турком? – питав пан сотник, ковтаючи ковбасу.
– Так, голубе сивий, живемо, та й годі…
– Ну а все ж, як тут… дуже давлять оті бусурмани-яничари чи попускають віжки? – допоминався гість.
– Як коли набіжить: буває і дуже круто, а часом, коли султану треба якоїсь підпомоги, – мажуть…
– Так, так… – хитав головою сотник.
– Тут, братіку, не так султан, як свої. Пішов негаразд поміж козаками, негаразд і поміж старшиною, – журився старий полковник. – Не всі в єдин гуж тягнуть, – шептав він, прихилившись до гостя. – Багато хоче додому, – торкнув він пана сотника долонею. – Баламутять найпаче два полковники: Білецький та Мелашевич, то правдиві баламути: кортить обом в Україну, а москаль тільки посміхається, жде, як зручніш надіти на нас своє важке ярмо. Ми те добре вже знаємо по Чортомлику, знаємо і Полтаву і Меншикова…
– Чого ж вони направду хотять? – нашорошився пан Хлюпало.
– Верзе всяк своє: не маємо праве на свої гармати, важкі податки, часто кличуть на важку працю, скажімо, на розбудову Перекопської фортеці, дехто скаржиться і на те, що татари забороняють продавати дещо в Україні або купувати збіжжя. А головне, немає відкіль брати нових козаків: адже наше село не так і багато дасть людей, тоді того й гляди, що козацтво захиріє, змаліє і його козацький гарт… Як добре подумати, то все те скидається і на правду. А все ж і притьмом лізти у московське ярмо не треба. Тут нам важко, ніде правди діти. А все ж ми тут не продалися в неволю, маємо право при нагоді зробити щось собі на велику користь. Кошовий Кость Гордієнко просто лютує, не одного разу соромив на майдані, казав, що зараз москаль господарює в Гетьманщині, як у своєму краю, держить при Колегії велику варту, держить скрізь в Україні своє військо. Городовиків жене валкою на якісь канальські роботи, давить тяжкими евектами та ще й глузує з наших святих звичаїв. Що ж ми там знайдемо добре собі? Питаю тебе, голубе, що? Закують у кайдани і на Сибір або ще гірше: поставлять проти турка і скажуть – бийся. А нащо нам тепер битися з турком, коли він дав нам і хату і землю… зичить нам добра. Близько тут живемо біля турка, бачимо, що не зазіхає він на чуже, живе в своєму, ще й нам дав притулок, мовляв – живіть собі, як ваш закон велить, і бережіть землі, вам даровані. Тиждень тому великий візир писав нам:
«Бережіть землі, де стали кошем, бо москаль притьмом хоче забрати всі Чорноморські степи, де ви живете. Коли візьме, тоді поробить всіх кріпаками панськими, що так ласі на чуже добро, на чужі землі».
– Он воно як! І то правда, бо москаль не боїться, що так далеко заганяється від своєї ізби, бо має хижацьку вдачу: там, де вмоститься, зараз же ставить резидента і пхає військо, муштроване нагаями. А ми ж що?
– А ми все плачемо, що далеко живемо від Києва чи Полтави, мов малі діти… – буркнув пан сотник. – Я так собі гадаю: коли кому хочеться додому, хай лізе на дзвіницю і погляне, з дзвіниці все видно. Ми зайшли далі, як ви, а все ж думаємо не про себе, а про рідний Край, як його врятувати від москаля. За цим саме я й завернув до вас порадитися. Був на Полтавщині, дещо бачив там, де з ким і мову мовив, а тепер, коли на те буде ласка Божа, подамся до пана гетьмана Орлика, що теж поневіряється в чужій чужині, а все журиться не за себе, а за солодкою Ойчизною. В далекій чужині, відкіль не видно нашого Києва, ми скрізь клопочемося, скрізь по всіх державах радимо раду, як вигнати того москаля так, щоб жив тільки в своїй Московії, а не квапився прибирати до рук чужі землі. За цим і завітав до вас – просити допомоги, просити поради.
– Якої ж допомоги? – стрепенувся Покотило.
– Добре самі знаєте. Коротенько скажу: не кваптесь надівати на себе московське ярмо. Робіть так, щоб на цих ланах, дарованих султаном, не було жодного москаля, не пускайте москаля, бийте його тут, коли піде війною на Туреччину. Оце й буде велика допомога і платня туркам за хліб і сіль. Крий Боже вас іти до москаля в якусь спілку: пожене він вас на війну, а не схочете – пожене на Сибір, в Нерчинські копальні навічно. Ще гірше буде, коли пожене на гетьмана Орлика, коли по-злодійському вчинить братовбивчу війну. Краще разом з турками ставайте бити московського наїзника. А поки держіть всі курені далі від москалини, бо інакше всі загинете, а нам, Орликовим козакам, вчините велику шкоду.
Він помовчав трохи і додав:
– Приїхав я сюди побачити декого з старшини, найпаче пана кошового Гордієнка та ще… – він подумав, а тоді просто додав: – Та ще панів Мировичів, а то й пана Дзаржановського, коли вони тут.
– Тут вони, тут… – торкнув ліктем гостя пан Покотило. – Добре, що ти так щасливо заїхав сюди… Дуже, дуже… А то вже Мелашевич на свою руку хоче слати депутатів до москаля, київського генерал-губернатора Вейсбаха, вже ніби пише листи, кланяється, благає пустити додому, назад, до Базавлуку… до такого тут дійшло.
– Он воно як! Треба заборонити таке діло, то просто великий злочин! Мелашевич всіх веде до прірви…
– Кошовий притьмом проти тих депутатів, – скрипнув зубами Покотило.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 36 – 41.