1. Бій з татарами
Микола Лазорський
Неозорі степи, синє небо й барвистий килим скільки оком сягнеш! Шугає орел, виглядаючи здобич, й нараз махом дужого крила зникає за горбами… Чого то він так… Почув бо небезпеку там, де он-он горять якісь цяточки… Так, так… то горять куфи смоляні, а дивні чубаті вершники зі списами в руках і шаблями в зубах – сторожові загони, охоронці селищ, хуторів. Вони й підпалили ті куфи, самі ж летять на конях навперейми ординцю-татарину… Багато тих наїзників у шкіряних азямах та кошлатих гостроверхих шапках. Борони Боже попасти під аркан: зараз же помандруєш у невір-землю на каторгу.
– Дороше! – гукав несамовито старий козак з мушкетом в руці і пістолем за поясом.
– Я тут, пане сотнику! – кричав і собі Дорош, молодий козак, цілячись в гущу татарви.
– Мерщій бери свою сотню в обхід ординцю, в обхід ліворуч… ліворуч… Семена вже послав праворуч… Сам з своїми серденятами лечу на лоба… клятому… клятому…
І нараз зник в полум’ї сотень куф… Чути було зойк, татарський вереск, постріли, моторошне іржання наляканих коней… Горіла вже трава й чути було кінський тупіт в несамовитому гоні… Зіткнулися нараз дві сили, дві моцні сили в шаленому двобою. Козацькі загони, підсилені дужими селянами з найближчих сіл та хуторів, ішли навально проти тисячної юрби оскаженілого азіата: тому азіату притьмом треба було заарканити молодих дівчат і парубків – найдорожчий крам на Сході в ті далекі, небезпечні часи для української людності.
– Не пускай на Келебердянські Луки… Юхиме… Юхиме! Бери в лещата татарву! Пособляй Дорошу! – несамовито лементував пан сотник, вже заюшений кров’ю.
Але він нічого не чув і не оглядався: бачив лише орду і тільки орду, яка притьмом лізла на селянські гострі коси і падала разом з покаліченими кіньми. Видно з усього, тій орді сьогодні не повелося: варта помітила її заздалегідь й заздалегідь підпалила куфи – дала знати всім про татарську навалу. Козацькі загони зараз же зробили загороду, і тепер, замість арканити дівчат, доводилося битися з козаками. Роздратовані невдачею, вони метушилися й стали пускати навмання гострі стріли. Але хтось з козаків вже встиг підпалити траву в гущі наїзника – отже, треба було рятуватися, треба було вискочити з вогнища, куди самі коні лізли наосліп зі страху. Татари стали відступати. Коли ж побачили свіжу силу хлопців з селищ, і зовсім повернули коні до своїх далеких сіл.
– Рубай! Рубай! Жени до Вовчого Яру! – лементував сотник і нараз впав з коня. – Дороше, виручай! – Тільки встиг крикнути.
Дорош з двома сотнями найзавзятіших підрубав татарських коней: бодай трохи скалічений кінь робив біду татарину, падав і волік за собою вершника; вершник був безпорадний і вже пішки тікав в густі очерети при озерах.
– Бий, бий! – наступали молоді старшини – Дорош і Семен. – Хлопці з косами, за нами!
Татари нараз повернули й самі мчали до татарських ярів, там вже було легко ховатися… Хлопці не гналися. І нараз стало тихо…
Смерком вже козаки підбирали поранених, забитих і стягали до возів. Знайшли і старшину: його було важко поранено, але був ще живий і навіть давав раду:
– Трохи пошпетили мене, але то дарма: ординці все ж піймали облизня і тепереньки не скоро поткнуться сюди. Везіть поранених до Нехворощі, відсіль то найближче, а мертвих до братської могили… Не швидкуйтесь! Татари вже вдруге не вернуться: я знаю їхні звичаї… Нікого не заарканили? – питав поранений, оглядаючи поле.
– Ні… в селах люди поховалися: поховали старих і малих, а дівчат вивезли ближче до Полтави, – казав Дорош, перев’язуючи рушниками пана старшину.
На степ впала ніч… Тихо стало тут, наче нічого й не трапилося. Догоряли де-не-де куфи та десь іржав поранений татарський кінь…
Біля «хвигури» (висока драбина, з якої варта оглядає степ) козаки варили кашу, поглядали на темний степ і тихо гомоніли про сьогоднішню страшну подію. Кінчилася біда благополучно, та все ж були і порубані, і забиті.