3. Князь Михайло Глинський
Микола Лазорський
Князь Михайло Львович Глинський приїхав до своїх приворсклянських маєтків ненадовго. Йому тут треба було оглянути свої добра, подивитись, чи дуже напелешкали ординці гіреєвські та чи багато погнали полонених під турка. Здавалося, на цей раз обійшлося без великих втрат: ординці, чув він, були дуже обтяжені подільськими та брацлавськими бранцями й квапились кинути спустошений край якомога швидше. Вишневеччину зачепили краєм, а більш за все дуже наполохали селянство: дехто із займанців утік ближче до Полтави, Золотоноші та Лубен, інші не знати де поділись. Князь розіслав гінців кликати поспільство на старі гнізда, улещувати волею та дармовим господарським начинням, казав не боятись татарів, бо у Полтаві та Лубнах і в самому Глинському стежить за ординцем добре військо, татарин не наважиться сюди сунутись. Та проте займанці не квапились вертатися.
Тим часом князь дістав від гінця вістку. Його притьмом кликав до Кракова новообраний польський король, він же і великий князь литовський Жигимонт І на прізвище «Старий». Сповіщалось теж, що попередній великий князь литовський «коханий князь Олександер» нагло помер. Тепер вже наступник притьмом кликав князя Глинського на нараду та воднораз і на пишний погреб померлого Олександра.
Князь замислився… Ніяк не сподівався такої страшної халепи: адже при дворі, як і скрізь, водилися пристрасні й підступні наклепи: сам він мав там багато ворогів, бо дуже вже йому заздрили. Та й було чому: адже в Україні на той час був він першою людиною і в сеймі завжди обстоював інтереси шляхти того краю. Замолоду довгий час жив за морем, студіював право у Німеччині, служив при дворі цісаря Максиміліана, кілька літ був І міністром у Альбрехта, курфюрста Саського. Тоді саме його й покликано було до Кракова. При королі Олександрі він став за маршалка двору, тобто дістав посаду першого рангу. Це дуже окрилило бундючного пана: намислив він тоді внормувати правне життя всього православного поспільства та всієї православної шляхти, бо й сам був православним і побожним шляхтичем. Тут, у Кракові, він не крився з тим: на сеймових нарадах він раз-по-раз докоряв полякам та литовцям, казав, що панство польське надуживає своїми привілеями, не дбає про народ Лівобічної України, привласнює собі не тільки землі, а й саме право на володіння краєм – Київською Руссю. За ним стояла вся українська шляхта і навіть шляхта білоруська. Все те дуже непокоїло краківський двір і саме литовське лицарство.
На сеймових нарадах часом бували й прикрі несподіванки. Так, коли князь сміливо вимагав для Русі-України права на своє законодавство, свої державні інституції, литовці, а за ними й поляки злобно доводили, що князь забуває ім’я того, хто на Синіх Водах розгромив Золоту Орду. Розгромив її великий литовський князь Ольгерд (1360 р.). Отже, своїми вимогами князь і маршалок Глинський грубо порушує права звитяжця: звитяжець – великий Ольгерд має всі права на звільнені від татарів землі, його права переходять і до його нащадків – елекційних королів, а значить, і самого народу, тобто до поляків і литовців, об’єднаних в одну міцно склепану державу. Такий, мовляв, закон звитяжця вважається справедливим та безапеляційним. Даремно маршалок двору доводив, що на Синіх Водах били Золоту Орду не тільки литовські лицарі, били їх і православні вояки з Вишневеччини та Глинщини. Таке твердження ще більш дратувало і литовців, і поляків: всі вони твердили, що по всій Україні однаково панує литовське та магдебурзьке право, іншого права сейм не дасть. Живий ще тоді король Олександер намагався узгіднити справу, помирити «славних русинів» з правдивими лицарями. Бачив бо, що князь Глинський вже має неабияку силу: вся православна шляхта вперто обстоювала своє право глибоких реформ в рідному краю впрост до відриву України від тих двох покатоличених держав. Дехто вже йшов ще далі: боронити стару Київську Русь оружною рукою, а коли не буде на те доброї потуги, шукати спільника. І указували на Москву.
Так тоді нуртувала стара Русь-Україна, найпаче Лівобережна, що була досить далеко від несподіваних сюзеренів Литви й Польщі. Тут, по сусідству Дикого Поля, де вже на Хортиці формувалась нова непогамована й загониста військова січова сила, ніхто й не думав віддавати Вишневеччини на поталу ляху-литвину. Чули добре ту силу й козацькі старшини та великі магнати – всі діти квітчастого степу – й нашорошено прислухались до того, що скаже найкращий і коханий князь Глинський та його побратим Дмитро Вишневецький, що «гартував свою шаблюку в самому пеклі». Русини – православні князі, як от Сангушки, Глинські, Вишневецькі, Дрожді, Корецькі та інші, вже шикували свої загони «серденят».
Так було в Україні, коли князь Михайло Глинський нарешті зібрався в дорогу. Рушив він улітку з невеликим загоном. З ним воднораз поїхав і молодий Ярема Сангушко: цей молодик віз листа від старого сотника Висовського до доньки Настусі, що жила в Чернігові і де літувала ось вже четверте літо при Єлецькому монастирі разом зі своєю старою тетою, сестрою пана Висовського.