10. У Санжарах
Микола Лазорський
До Санджарів панство приїхало в обідню пору. Пан сотник зустрів чернігівців з хлібом-сіллю, благословив доньку, яка припала до руки батенька, й ніжно уцілував сестру. Пана Сангушка як зятя обняв і так і повів усіх до світлої горниці. На селі його хата була чи не найкраща: будова легка, бо жив тут лише влітку, на виточених палях. З сіней треба було нахилятися, щоб без шкоди для лоба просунутися до світлиці, де стояли липові ослони, всі в дорогих турецьких килимах. В кутку була божниця, уквітчана польовими квітами, безсмертниками та пахучими травами. Посередині й ближче до вікна стояв великий стіл, застелений важким вельветовим обрусом. Біля нього метушилися молодиці в парчевих очіпках та чорних дорогих запасках; сорочки гаптовано гарусами.
Через двері була менша світлиця, вся прикрашена килимами. На стінах висіла козацька зброя і цілий наряд люльок, в кутку притулено до стіни «товариську» люльку, яка ходила серед товариства, лише коли старшина збиралась тут на будь-які наради. Тут пан сотник спочивав по обіді або гуторив з ким-будь з старшин, коли траплялось кому заїхати до Санджарів. У малій світлиці були ще й низенькі турецькі канапи й такі ж низенькі столики з карафами, повними різних наливок та «спотикачів» домашнього виробу. Долівки чепурно вимазано жовтою глиною й густо посилано чебрецем та васильками.
Старий сотник був давненько удівець, але любив лад і пильнував, щоб жіноцтво чепурило світлиці повсякдень, а в свято й поготів.
– Небіжчиця любила лад, – казав частенько, – тож мусите берегти того її звичаю, щоб їй легше було на тім світі. – І всі те добре знали: гнівити пана сотника не годилося. Він був хоч і ласкавий, але часом і крутий. Виглядаючи доньку, кидав ненароком:
– Дивись, Домахо, щоб було наготовлено всього як слід і все таке, яке любить наша панночка Настуся…
– А ти, Векло, чому не посипала канупером та любистком панночкину світлицю?
– Ось же несу свіжого чебрецю! – говорила чорнява Векла з хвартушиною, повною запашної трави. – Зараз підмету й посиплю.
Тепер сидів за великим столом проти дорогих гостей, посміхався щасливо в сивого вуса та все поглядав на молодих.
«Гойна пара, – думав він, – ладна пара, аби тільки Пан-Бог дав діждати тої щасливої днини, коли поберуться. Настуся як виросла, і не впізнати. От тільки не щебече, все роздивляється та не зводить очей з свого Яреми. А пан Ярема щось ніби мовчазний, може, споважнів», а вголос питав:
– Як же жилось у Чернігові за ці довгі роки, що не бачив вас, милі мої рідні?
– Жилось добре, дякувати Богу та добрій нашій теті, – кинула мляво Настуся. – Тільки цього року не так вже й гладенько велося…
– А що так? – питав батько. – Маріє! Підстав панству пиріжки та й чогось там ласенького. А я вже сам чарки поналиваю медом… пану Яремі як козаку міцної варенухи… га!
І він став наливати кришталеві та срібні чарки.
– Вип’ємо ж за щасливе життя під охороною святої Покрови.
Гості їли та все придивлялись.
– Як же цього року жилося вам там? – знов питав пан сотник.
– Сам здоров знаєш, – мовила сестра, скоса поглядаючи на господаря. – Адже я писала тобі частенько.
– Це ти за монастир! Так невже й досі не привели до ладу, не прогнали ляхів?
– Ніхто їх і не думав проганяти, – озвалась Настуся. – Адже поляки кажуть, що вся Чернігівщина їхня і всі тамошні багатства теж їхні. У самому місті всі церкви, монастирі, ратуша і всі державні добра їхні, бо і люди там слухаються тільки їхнього права, Литовського статуту. Хіба на Вишневеччині та Глинщині не так?
– Трохи, здається, не так, доню. Правда, ми теж живемо за Литовським статутом, але, хвала Богу, самі собі пани, поляків не чути, монастирів та церков наших теж ніхто не руйнує, та й магнати наші того не дозволять панам ляхам.
– Ляхи та литовці кажуть, що на Синіх Водах вони розбили Золоту Орду, то значить і край їхній, – кинув ніби так пан Ярема.
– Он як! – Здивувався старий сотник, гладячи сивого вуса. – Он як! А може ж, воно було трохи і не такі Ми знаємо добре, що не так. Прогнали Золоту Орду ми, нащадки Київської Русі. Щоправда, ординців розбив на Синіх Водах великий литовський князь Ольгерд, але ж зробив все те за Божою ласкою та допомогою всіх наших православних князів та й усього поспільства. Діди князів Вишневецьких та Сангушків кров’ю своєю перемогли татар. Наш таки князь Михайло Глинський під Клецьком загнав хана Менглі-Гірея за Дике Поле впрост аж до Криму. Поляків тут ніхто не бачив, і зараз вони просто хотять загарбати наше!
– Мабуть що так, – кинув нерадо пан Сангушко. – І, мабуть, догадуюсь, в цій справі й покликано князя Михайла до Вавеля.
– На нараду чи що?
– Не знаю, на нараду чи, може, на якийсь небезпечний герць…
– Хіба пан Михайло завинив що? – допитувався старий сотник.
Пан Ярема мовчав. Направду він і сам не знав, нащо покликано князя до Вавеля, догадувався тільки, що кличуть на якусь біду: князь не любив поляків, не любив за зухвалість, розбої шляхти, а більш за все за пригортання земель старої Київської держави до польсько-литовської держави силоміць і без згоди православних сенаторів при польському дворі. Про таке свавілля говорив не криючись в самому Краківському палаці.. Мабуть, про те все й довідався швидко сам король.