6. У пані Висовської
Микола Лазорський
Зустріч пані Висовської й небоги Настусі з молодим гостем з Глинщини була радісною несподіванкою всуміш з журбою та переляком й думами про те, що принесе завтрашня днина. Пан Сангушко добре знав стару Висовську, бачився не одного разу, але у Чернігові зустрівся вперше в її садибі. Його ласкаво привітали, Настуся ніжно поцілувала, підійшла під благословіння панотця Паїсія і ґречно просила обох сідати. Була то тендітна панна, з гнучким станом, лагідними чорними очима й довгими русявими косами. Жила вона у своєї тети ось уже три роки, як минуло з Великодних свят. Виховувалася вона у школі при Єлецькому монастирі й вже кінчала науку, як несподівано сталося велике лихо: що говорив чернець Паїсій, те все було гіркою правдою, більш того, святий чернець дещо не доказав та мовчали й жінки, щоб не завдати болю молодому мандрівнику: адже поляки познущалися і з уславленого на всю Україну Успенського собору, розбили іконостас та вівтар, порубали ікони, а знаний на всю Чернігівську округу ксьондз свєнте Боніфацій Чарковський, правдивий єзуїт, урочисто освятив новий престол, всю церкву і казав мирянам ходити щонеділі на мшу.
– Ми не ходимо, навіть не витикаємося на вулицю… може, все те й неправда.
– Ні, то правда, – нерадо мовив пан Сангушко. – Про це мені казали чернігівці ще по дорозі до вас, тільки я не йняв тому віри, тепер бачу, що все те гірка правда.
– Може, новий король не дозволить такого знущання над православною вірою, над нашим народом, адже ми не поляки, а русини-православні, – казала перелякана пані Висовська.
– Всі чомусь надіються на нового короля, – всміхнувся панотець Паїсій. – Може, він і направду заборонить таке кощунство, та тільки невідомо, чи послухає його наказу розбещена шляхта. От що мене непокоїть.
– Почуємо, що скаже нам наш князь: він зараз у Кракові, – кинув мляво пан Ярема: його трохи втомив сьогоднішній день.
– Князь Глинський у Кракові? – здивовано питала пані Висовська. – Не побоявся туди їхати?
– А чого б він мав лякатися? – й собі здивувався пан Ярема.
– Та… я чула… різні ходять поголоски, – і стара пані замовкла.
– Можна знати, які саме поголоски? – нашорошився молодий мандрівник.
– Не знаю, як і казати, – тихо мовила пані.
– Проте… все ж які поголоски? – допоминався пан Ярема.
– Та різні ходять плітки… не знаю, хто їх ширить. Ніби наш князь деякою мірою винен в смерті покійного короля Олександра. Плітки дурні, але ходять вперто по всій Чернігівщині, та й далі за її околицями. Хто їх пускає – невідомо, але чула від статечних людей. Тепер всі чогось ждуть, лячно оглядаються, хрестяться та шепчуть молитви.
– Гм… – мугикнув молодик.
Видно було з усього, що така новина його дуже збентежила, він схилив голову і щось думав.
– Не треба сушити голову тим, що там говорить вулиця, – перехрестився старий чернець. – То все марнота. Почуємо всю правду від самого князя. Адже треба сподіватися, скоро він поверне додому, і все тоді почуємо з його правдивих вуст.
– Так, так… – притакнула і сама господиня.
Така кепська розмова, видно, її турбувала, та і всім сталася не до смаку.
Господиня поквапно підвелась і запросила всіх до трапезної.